8 тисячоліть “деревної вовни”

Наші сучасники звикли дивуватися Христофору Колумбу, який до самого кінця свого життя вірив, що потрапив до омріяної ним Індії, а не якогось-там Нового Світу. Адже у відкритих ним землях європейці зустрічалися з людьми, які не розмовляли зрозумілими для них мовами, й не бачили тварин, знайомих їм з численних описів Сходу. Натомість одну за одною знаходили рослини,  взагалі невідомі по цей бік Атлантики – кукурудзу, тютюн, стручковий перець, помідори, картоплю... 

Колумб звітує про свої знахідки перед католицькими монархами

Це правда. Але не вся. Бо деякі колумбові знахідки лише зміцнювали його переконання, що він все ж мандрує Азією. Наприклад бавовник. Волокна якого тубільці використовували і для плетіння гамаків, і для ткання одягу. А в тому, що батьківщиною бавовни є саме Індія, європейці були абсолютно впевнені.

Чого вони не тоді не знали – так це те, що в світі існує кілька кілька рослин, близьких між собою, кожну з яких можна назвати бавовником. І одомашнили їх одразу в кількох місцях різні народи, незалежно один від одного. 

Зараз ми, скажімо, знаємо що вже на початку VI тисячоліття до нашої ери з бавовника, який вчені тепер іменують барбадоським, робили тканину в Перу – це засвідчили знахідки в тамтешній місцевості Уака-Пріета. Цікаво, що фарбували перуанці її за допомогою індиго – так само, як сьогодні це роблять з матерією для джинсів. Згодом – за одними даними в тому ж таки VI тисячолітті до нашої ери, за іншими – на дві тисячі років пізніше - у Мексиці одомашнили бавовник звичайний.

Колір природного індіго

Наприкінці VI тисячоліття до нашої ери нитки навчилися робити з волокна африканського - так званого трав’янистого бавовника. Це сталося в Нубії. Звідти бавовну привозили до Єгипту, а з часом піддані фараонів навчилися вирощувати цю рослину й самі – хоча згадок про це залишилося дуже мало, а головною сировиною для єгипетських ткачів залишався льон.

Майже одночасно «власний» бавовник – цього разу деревоподібний – одомашнили в долині Інду. Це сталося ще до появи першої в індійській історії цивілізації – ми називаємо її Хараппською. Втім, саме тому для хараппців бавовник був цілком звичною культурою, а коли в країні з’явилися переселенці-арії, то в їхніх гімнах також знайшовся місце для бавовни.

Обробка бавовни в Індії

Зрештою, індійська бавовна й справді стала найвідомішою в Старому Світі. Та почала поширюватися за межі своєї «історичної батьківщини». Вже за доби Ахеменідів, які приєднали долину Інду до своїх володінь, бавовняну тканину почали виготовляти і в Персії. Щоправда, навіть назва найкращого її сорту була індійською – вочевидь, «автентичний» продукт перські майстри і самі вважали якіснішим.

Про індійську дивовижу згадував і Геродот. Однак сам він таке далеко на схід від Греції не мандрував, тож його розповідь більше нагадує байку. Бавовну він описував як вовну, що росте просто на деревах, міцнішу і кращу за овечу. Для того, хто бачив бавовник, цей опис може видатися кумедним, але вони принаймні розуміють, про що саме розповідав грецький історик. А ось для сучасників Геродота, що лише слухали або читали його «Історію», відкривалося справді неозоре поле для фантазій.

Баранець

Саме завдяки розповіді Геродота з’явилася легенда про баранець – казкову напіврослину-напівтварину, що сама нагадує дерево, а її плоди – баранів. Ці плоди нібито пов’язані чимось на зразок пуповини з материнською рослиною (хіба ще не вона їх годує, а вони її) та харчуються, як і справжні вівці, навколишньою травою, адже поки її не з’їдять повністю. Коли ж це стається, баранець нібито гине. Легенда ця виявилася дуже живучою, і переповідали її навіть мандрівники нового часу, коли бавовна вже була досліджена і докладно описана західними вченими.

Від грецького історика нам залишилася і назва бавовни. Адже німецькою «баумволле» - це і є «деревна вовна». Українці другу частину цього слова переклали, а першу залишили в «майже німецькому» звучанні – “ба-вовна”.

Переваги тканин з “вовни, що росте на деревах”, з європейців першими оцінили вояки Александра Великого, які одяглися у них в Індії - скинувши звичний вовняний одяг. Легша і зручніша одежина стали їм в нагоді під час повернення на захід, адже їхній шлях пролягав через спекотну і безводну пустелю. Не дивно, що елліністичні держави надалі охоче вивозили з Індії місцеві тканини, що цінувалися на рівні з прянощами. З римських часів збереглися свідчення і про єгипетський бавовник, але швидше як оригінальну квітку та плід “з вовною всередині”.

Коробочка бавовника

Звичною бавовна на Близькому Сході стала вже після утворення арабського Халіфату, що об’єднав у своєму складі безліч країн – від сучасного Афганістану на сході до Марокко й Іспанії на заході. Поширення нової культури (не лише індійського її виду, а й африканського, запозиченого за посередництва єгиптян) було частиною так званої «зеленої революції» доби династії Аббасидів, нам відомою насамперед правлінням Гаруна ар-Рашида.

Саме в цей час бавовна з’явилася і в Китаї. Швидше за все її запозичили саме з Індії, бо перші повідомлення про неї походять з південно-західної провінції Юньнань. Спочатку бавовняні тканини були дуже дорогими – одяг з них вважали справді царським подарунком. Масштабне їхнє виробництво в Піднебесній налагодили  вже після монгольського завоювання – у XIII сторіччі.

“Водяне колесо”, що використовувалося для поливу в мусульманській Іспанії

Європейці познайомилися з тим, як вирощують бавовник і виготовляють з його волокна тканини, лише після того, як відвоювали в мусульман їхні іспанські та сицилійські володіння. Бавовникові поля та ткацькі майстерні залишилися новим господарям, так би мовити, як військовий  трофей. Втім, і під владою християн цим ремеслом, що більше нагадувало мистецтво, довгий час займалися колишні піддані халіфів та емірів. 

Особливої популярності легкі та яскраві вироби близькосхідних майстрів набули в Європі під час Хрестових походів, бо складали частину військової здобичі «озброєних прочан». Італійські й каталонські купці швидко звернули увагу на товар, що користувався підвищеним попитом на Заході. А запозичивши технології, почали створювати й власні виробництва – в італійських державах, Арагоні та Лангедоку.

Генуя

З часом південно європейські майстри навчилися виготовляти різні сорти тканин. Найтонші йшли на виготовлення одягу. Міцність цупкіших дозволяла використовувати їх навіть для корабельних вітрил. Чи не найміцнішою вважали матерію з Генуї . ЇЇ щоправда, виготовляли в К’єрі, але на замовлення генуезців – тому французькою тканину іменували “женс”, в англійській вимові вона зрештою перетворилася на “джинс”. Трохи іншою за якістю була саржа з Німа, або ж “денім” - у французькій це два слова, в англійській одне. 

Моделі кораблів Колумба в гаванському музеї

За легендою саме «джинсовими» були вітрила кораблів Колумба, що вирушили в пошуках “бавовняної батьківщини” через Атлантику. Втім, європейські мануфактури ще кілька століть забезпечували потреби заокеанських колоній у тканинах – хоча в Америці була власна бавовна, вироби із Старого Світу були дешевшими, та й в метрополіях не приховували, що зацікавлені в збуті насамперед власної продукції, а не місцевих виробів.

Зовсім інша ситуація склалася на Сході. Звідти до Європи везли і прянощі, і вироби тамтешніх ремісників. Проте торгівлю спеціями монополізували спочатку португальці, а потім голландці. Вони ж швидко прибрали до своїх рук постачання на Захід єменської кави та китайської порцеляни. Англійська Ост-Індська компанія змагання за коштовні товари програла. Тому змушена була шукати дешевий. На який, втім, мав бути постійний попит. І зрештою зупинилася на індійських бавовняних тканинах.

Кораблі Ост-Індської компанії біля Бомбея

За часів Республіки та Протекторату, коли при владі в Англії були пуритани, вдягатися в яскравий і легкий ситець, привезений з далекої Азії, мало хто наважувався. Але з поверненням до влади Стюартів, які й у вигнанні не звикли собі відмовляти ні в чому, популярність індійських тканин одразу пішла в гору. І постачальники цей попит наполегливо стимулювали. 

Хабарі і “звичайні” подарунки королю та його оточенню керівники компанії часто робили саме заморським товаром. І варто було переодягнутися в одяг з індійської бавовни монаршому двору – за ним потягнулася і шляхта, і підприємницька верхівка. А якщо хтось з джентльменів все ж не бажав брати участь у цьому «ярмарку марнославства», з ними швидко проводили роз’яснювальну роботу леді – дружини й доньки, що не хотіли «одягатися як селянки».

Штаб-квартира Ост-Індської компанії в Лондоні

Прагнучий лише забезпечити постійний попит на свій товар, Ост-Індська компанія створила моду, як явище. Чим частіше змінювалися фасони одягу та «кольори сезону», тим швидше доводилося оновлювати гардероб англійським «модникам» і «модницям», тим гарантованими був збут для нових партій індійських тканин. Залишки попередніх партій, якщо такі й були, на складах не залежувалися, їх розкуповував «середній клас», чиї статки дозволяли рухатись за модними трендами, відстаючи від них на крок або два. Не дивно, що англійці зрештою витрачали на одяг більше грошей, аніж мешканці будь-якої країни по інший бік Ла-Маншу. На це звернув увагу ще Даніель Дефо. Але для Ост-Індської компанії це було щось на кшталт «вічного двигуна», який гарантував їй прибутки на роки вперед.

Щоправда в конкуренції з легшими, якіснішими і популярнішими індійськими тканинами програвали виробники власного, англійського сукна. А вони миритися з цим не збиралися. Кілька разів обурений натовп ткачів навіть намагався взяти штурмом парламент, вимагаючи заборони імпорту. В 1701 році до Англії таки заборонили ввозити фарбовані тканини з Індії, проте це лише сприяло розвитку контрабанди, а нефарбований ситець призвичаїлись купувати навіть англійці з невеликими статками. 

Розлючені ремісники почали збиватися у ватаги та нападати на крамниці, в яких торгували ненависним товаром, а часом і на перехожих, що вдягалися за останньою модою, зриваючи з них одяг і таскаючи зірване шмаття лондонськими вулицями. Щоб вгамувати їх, парламент заборонив ввезення будь-яких індійських тканин. Проте замість них до Британії почали імпортувати з Індії бавовняні нитки...

Врешті решт, щоб зупинити навалу імпорту, підприємці змушені були вдосконалювати технології виробництва. У 1733 році Джон Кей винайшов «летючий човник». Ще за п’ять років була створена перша прядильна машина. В 1765 році Джеймс Харгрівс запатентував механічну прялку “Дженні”. В 1785 році Едмунд Картрайт – механічний ткацький станок. А з початком будівництва перших текстильних фабрик почалася британська, та й світова промислова революція. 

Прялка “Дженні”

Так бавовна стала «повитухою» індустріальної ери. Фабричне виробництво за лічені десятиріччя витіснило з рунку мануфактури, не кажучи вже про ткачів-одноосібників. І в тисячі разів збільшило попит на бавовну. Минуло зовсім небагато часу, і Індія, чиї можливості спочатку здавалися невичерпними, вже не могла повністю задовольнити попит британських фабрик в сировині. 

Збирання бавовни

Відтак бавовник почали сіяти у Вест-Індії (привіт Колумбу) і Сполучених Штатах, що тільки-но здобули незалежність, але економічно були ще дуже прив’язані до вчорашньої метрополії. Американському “бавовняному буму” сприймало одразу кілька факторів: і великі площі, “звільнених” від тубільців земель, і доступ до кредитів, і нові технології, насамперед винахід “джина” - машини, що дозволяла швидко відокремлювати зібрану бавовну від насіння. Досить зазначити, що в Індії у цей час, та ще майже століття по тому волокно очищали за допомогою примітивного м еханізму з двох валиків. І процес цей вважався чи не найдовшим у виробничому ланцюжку між вирощуванням рослини та виробництвом готового одягу.

Бавовняна плантація 

Втім, найголовнішою американського перевагою було широке використання праці невільників. Завдяки бавовні плантаційне рабство, що насправді вже почало занепадати в усьому світі, отримало друге дихання. А на півдні США перетворилося на справді прибуткову систему – до того ж у цілком капіталістичному сенсі. Лише за перші тридцять років масового вирощування бавовника в Сполучних Штатах, виробництво бавовни збільшилося у 50 разів і надалі зростало не менш стрімко. В середині XIX сторіччя не її долю припадало 3/5 американського експорту.

До того ж в США з’явився ще один бавовняний символ. Джинси. Одяг з генуезької саржі насправді шили ще з XVI сторіччя – на її батьківщині в парусинових штанах і сорочках ходили моряки і робітники. А під час французької окупації з джинси навіть виготовляли військову форму. Проте в роки «золотої лихоманки» у Каліфорнії штани з цупкої бавовняної тканини, призначеної спочатку для наметів шукачів дорогоцінного металу, народилися вдруге. І саме звідти почали тріумфальну ходу планетою. 

Етикетка джинсів Levis

Джинси

З початку XIX сторіччя на світового виробника бавовни намагався перетворити свою країну володар Єгипту Мухаммед Алі. От тільки продукт, який могли виготовити з волокна африканського бавовника, за своєю якістю значно поступався американському. І в долині Нілу не було таких можливостей для вільного капіталістичного розвитку, як за океаном. Тож Єгипет від самого початку не міг конкурувати на рівних американцями.

Плантатори американського Півдня зрештою почали відчувати себе «господарями світу», що здобули вершини саме завдяки «королю-бавовні». Британська текстильна промисловість і справді на 77% залежала від заокеанської сировини. Але в неї хоча б була індійська «альтернатива». Французькі текстильники покривали американською бавовною 90% своїх потреб, а в далекій Росії ця цифра доходила взагалі до 92%. 

Державна печатка Конфедерації

Звіти додавали впевненості лідерам південних штатів. Які самі пішли на розрив із Північчю та почали громадянську війну, що ледь не призвела до розколу США. Проте виявилося, що плантатори перебільшували свій вплив. Навіть залежні від їхньої бавовни держави відокремлення Півдня не підтримали, і війну зухвальці програли. 

Найбільше від заокеанського конфлікту спочатку виграв Єгипет. Перебої з постачанням американської сировини (в Британії їх називали навіть “бавовняним голодом”) змусили світ нарешті звернути увагу на єгипетську бавовну. В країні почався ”білий бум”. В розрахунку на майбутні прибутки, місцевий володар Ісмаїл-паша набрав західних позик, почав будувати Суецький канал і перетворювати Каїр на “Париж на Нілі”. Апогеєм стало відкриття в єгипетській столиці Опери, для якого Джузеппе Верді написав свою “Аїду”. Але бум закінчився так само несподівано, як почався, Опера закрилася через кілька сезонів, Ісмаїл-паша оголосив про державне банкрутство та змушений був продати Суецький канал британцям. 

Прем’єра “Аїди” в Каїрській опері

Втім, каналом британці не обмежилися. Вже у 1881 році вони окупували весь Єгипет – зокрема й для того, щоб забезпечити бавовною свою фабрики. Французи більше розраховували на сировину із власних колоній в Африці та Індокитаї. Власну “бавовняну базу” намагалася створити і Росія. Саме цим пояснюють несподіваний сплеск її загарбань у Середній Азії – адже тільки там росіяни могли вирощувати достатню кількість бавовни для власної промисловості. Щоправда постачання сировини з Америки відновилося швидше, аніж вдалося захопити Туркестан. “Бавовняний проект” Олександра II завершився черговим тривалим протистоянням із Британією, з якого імперія вийшла лише за правління його онука, до того ж значно послабленою.

Російські війська в Туркестані

Звісно, не варто вважати, що бавовна лише провокувала конфлікти. Вона була здатна й загоювати рани. В буквальному сенсі цього слова. Зі стародавніх часів до порізів, подряпин і наривів прикладали шаприну, або ж корпію – дрібні шматки ниток, зокрема й бавовняних, що «розпушувалися» більше за інші і тому краще всотували кров. Масово використовувати шарпину у військових шпиталях почали з кінця XVIII сторіччя. А в 1865 році німецький лікар Віктор фон Брунс запропонував застосовувати для перев’язування знежирене бавовняне волокно – вату. Після Франко-прусської війни промислове виробництво вати налагодили в Німеччині, а потім і в інших країнах.

Невдовзі ваті знайшлося застосування й поза медициною. Адже вона виявилася чудовим утеплювачем.  Вартою почали набивати верхній одяг. Особливо такий спосіб утеплення припав до душі командуванню російської армії – перші “тілогрійки” в ній з’явилися під час війни з Японією (1904-1905). Деякі дослідники впевнені, що ідея була запозичена в тюркських народів, монголів чи китайців, проте вони зазвичай набивали одяг не вартою, а вовною. 

Вояки у ватниках під час параду у Москві

Для радянської влади «ватники» були справжньою знахідкою – адже були зручними і дешевими, а на естетичний бік справи в СРСР увагу звертали в останню чергу. Тож одяг з ватним наповнювачем спочатку запровадили для військових, а потім почали використовувати його як звичайний робочий одяг – зокрема й для в’язнів системи таборів. За десятиріччя ватники настільки злилися з «радянським способом життя», що перетворилися на його символ – як для непримиренних супротивників режиму, так і тих, хто й досі за ним ностальгує.

Табличка радянських часів у талліннському музеї

Щоправда для масового виробництва ватників потрібно було багато вати. Не дивно, що Йосип Сталін зрештою повернувся до ідеї Олександра II і такі створив «бавовняну базу» в Середній Азії. Задля цього були збудовані й залізниці, й численні іригаційні споруди, які мали забезпечити плантації бавовника водою. Зрештою, на ці потреби були використані майже всі ресурси середньоазійських річок, які свого часу живили Аральське море. І Арал висох.

Висихання Аральського моря на фото

Рятувати море почали так само похапцем. Планували навіть перекинути на південь води сибірських річок. Проект, що загрожував екологічною катастрофою ще й у Сибіру, на щастя так і не був реалізований. Але викликав неабияке обурення «російських патріотів».

Заради бавовни виснажували не лише природні ресурси. До збирання волокна примусово залучали мало не всіх мешканців Середньої Азії, зокрема жінок та дітей (для цього навіть існувало пояснення – мовляв, рука дорослого чоловіка завелика для коробочки бавовни). Зворотною стороною визиску й примусу була неймовірна корупція, викриття якої зрештою сприяло краху радянського режиму. Відлуння «узбецької справи» часів розпаду СРСР чути й досі. Як і розмови про «бавовняне прокляття» - вирок народам, що зв’язали свою долю з цією рослиною.

Але насправді бавовна, нитки та тканини з неї дозволили багатьох країнам зробити справжній економічний стрибок. Першою, як ми бачили, почала Британія. З часом центр світового текстильного виробництва перемістився ближче до джерела сировини – Сполучених Штатів. Коли ж з’ясувалося, що за однакових технологій робоча сила дешевше в Азії (це сталося вже після першої світової) центр вчергове змістився, цього разу до Японії. 

Бавовна забезпечила піднесення «азіатських тигрів» - Кореї, Гонконгу, Тайваню. А потім настала черга Туреччини і материкового Китаю. Який до початку промислової революції насправді утримував світове лідерство у виробництві тканин – і загалом, і з бавовняної сировини зокрема. Навколосвітня подорож завершилася там, де й почалася. Бо насправді мандрувала не бавовна, а люди. Які вирощували, вирощували і вирощуватимуть цю дивовижну рослину, збиратимуть її коробочки і перетворюватимуть на нитки, тканину чи вату – насправді такі потрібні кожному з нас.