Круті поради від “морського котика”, хто написав “Мишей” та спалені гетьмани України – 5 книг, які вас здивують

Українська абетка. Малюнки Георгія Нарбута. – Х.: Видавець О. Савчук, 2020

Ця книжка — перше повне видання всіх відомих літер української абетки Георгія Нарбута, репродукованих з оригіналів, здійснене до 100-ліття від дня смерті митця. За її створення видатний український графік Георгій Нарбут (1886–1920), автор перших українських поштових марок і банкнот, брався двічі: 1917 року (14 літер) та 1919 року (3 літери). Тож це видання - не лише взірець бездоганної графіки, але й результат творчого шляху художника та його національної само ідентифікації. Адже за всі часи імперського фундаменталізму в мистецтві він «офіційно» належав до російського «Міра іскуств», де його наставниками були Білібін, Бакст, Добужинський, хоча найбільш плідним був саме його «київський» період.Саме у Санкт-Петербурзі він починав працювати над абеткою, кожна літера якої супроводжувалася відповідними малюнками слів, що з неї починаються: на “Г, Ґ” — гетьман, голуб, ґвинт, “К” — козак, кінь, корабель, “Л” — лев, лебідь, ліра, “Н” — негр, ножиці, ножі, “С” - слін, самовар, скриня. Саме “слін”, так. “Пікантним сполученням української реальності з екзотикою та фантастикою”, - вважав дослідник старовини С. Таранушенко абетку Нарбута. «…Г. Нарбут зобразив той край, який був відомий йому з відвідин дому та подорожей українськими селами й містечками, — додає автор передмови М.Філевич. — Тут домінує ностальгійне замилування руїнами, курйозно доповнене найнесподіванішими предметами, жартівливе протиставлення столичного і провінційного, європейського та українського». Слід додати, що далі планувалося створення ще й кольорової версії абетки, і автором навіть було зроблено кілька аркушів з неї, але під час більшовицької навали на київському помешканні Нарбута сталася пожежа. Згоріло все – і слони, і гетьмани… 

Михайло Андрієнко. Повернення. – К.: Родовід, 2020

Тихо й непомітно повертався герой цієї книжки до рідного мистецтва вже наприкінці минулого століття – наче персонажі його прозової збірки «Миші», написаної у шістдесятих. У 1992 році французький дослідник українського мистецтва Жан-Клод Маркаде разом з дружиною Валентиною Васютинською-Маркаде презентували авторові цих рядків упорядкований ними альбом Михайла Андрієнка, відтоді й почалося його популяризація в Україні – включно з публікацією “Мишей” у журналі “Український Засів”, який редагував згаданий автор. Михайло Андрієнко-Нечитайло народився в Одесі за одними джерелами, за іншими – в Херсоні, вчився в Херсоні і Санкт-Петербурзі, працював у Бухаресті, Кишиневі, Аккермані, Празі. З дитинства мріяв жити в Парижі, і 1923 року ця мрія здійснилася. У квартирі на вулиці Вожирар Андрієнко провів більшу частину свого життя. Вугільні замальовки з серії “Зникаючий Париж” показують місто таким, яким бачив його мистець. У 1920-ті роки він переважно займається театральним дизайном; у 30-ті виставляється в Парижі, Берліні, Лондоні та Львові; під час війни переховує від нацистів свою дружину, єврейку Ріклу Візанську; у 50-ті багато подорожує і знову повертається до абстракції у своєму живописі; у 60-ті публікує перші літературні твори — повісті “Миші”, “Перехрестя”. 15 картин модерніста Андрієнка з Львівського музею були знищені в радянські часи як формальні й абстракті. На щастя, чимало його творів зберігаються в музейних та приватних збірках Франції, США та інших країн.

Андрей Курков. Самсон и Надежда. – Х.: Фолио, 2020

Новий роман цього автора - несподіваний жанровий мікс на основі оповідання Бабеля “История моей голубятни” і повісті Козачинського “Зелений фургон”, більш відомої за однойменним радянським фільмом. Не зовсім, як сказав би Остап Бендер, вдалий результат синтезу швейної машинки “Зінгер” і снопов'язалки, але в підсумку вийшла досить строката картина ранньої весни 1919 року в Києві. На початку - “бабелевський” вуличний погром, у головного героя гине батько, йому самому відрубують вухо, далі - “червоні” грабежі, заворушення, більшовики і місцеві банди. В результаті - служба в міліції, приставлені червоноармійці, нечисті на руку, немов у згаданій “фургонній” повісті, чиї злочини головний герой і починає розслідувати. Автору цілком вдався експеримент з жанром, сюжетом, мовою. 

“Самсон кивнул. И почувствовал, как повязка сползает. Нашел на ощупь узелок бинта над отрубленным ухом, развязал, подтянул и связал кончики наново. - Болит? - участливо спросил один из мужиков. - Нет, - ответил Самсон. - Только ноет. - Оно всегда так! - сказал мужик и с видом всепонимающего мудреца закивал непокрытой головой. После чего достал из кармана ватной куртки мятую клетчатую кепку и покрыл голову. Получив расчет, мужики пошли к подводе. Самсон остался один. И тут из-за туч выглянуло солнце”.

Світлана Алексієвич. Останні свідки. Соло для дитячого голосу. – Х.: Фоліо, 2020

Розпочати б історію цієї книжки варто було з того, як діти задовго до Другої світової, про яку наразі мова, залишалися у Радянському Союзі сиротами у роки Великого Терору, бо їх батьків репресували. Вперше по гарячих слідах вони могли розказати про це після звільнення з-під радянської влади у 1941-му – старші діти репресованих українських письменників Куліша і Буревія, Свідзинського і Хоткевича, а також російських, на зразок того ж оберіута Введенського – а вже з поверненням “наших” знову запала мовчанка на півстоліття. Тож ця книжка – це історії різних людей про епізоди їхнього дитинства, що прийшлося на 1941-1945 роки, історії тих, кому довелося подорослішати у 12-14 років, або навіть у п’ять або в сім, але розказані вони вже дорослими. Авторка брала інтерв’ю у безлічі людей, хто був дитиною під час Другої світової, і хто зберіг спогади про своє дитинство до чергового «вільного» часу. 
“Усі боялися вимовити вголос те, що трапилося, навіть тоді, коли вже знали, адже вже встигли повідомити, - згадує вже нині один з героїв книжки про початок війни. - Але вони боялися, щоб їх не назвали провокаторами. Панікерами. А це страшніше за війну. Вони боялися... Це я зараз так думаю... І, звісно, ніхто не вірив. Що ви! Наша армія на кордоні, наші вожді у Кремлі! Країна надійно захищена, неприступна для ворогів! Це я тоді так думав... Я був піонером”.

Брендон Вебб, Джон Девід Манн. Приборкати страх. Досвід "морського котика". – К.: Yakaboo Publishing, 2021

Спираючись на власний унікальний досвід та історії іменитих друзів і учасників його подкасту “Сила думки” (The Power of Thought), автор цієї книжки навчає перетворювати страх на союзника. “Ви можете бути в’язнем свого страху, — каже він, — або ж він може стати катапультою, яка запустить вас до омріяного”. Головне тут не боротися зі страхом, а щонайперше — зрозуміти його.Тож перед нами посібник, з допомогою якого ви зможете перетворити свої страхи на друзів, від автора бестселерів New York Time та колишнього «морського котика» Брендона Вебба. Виконуючи небезпечні для життя місії в гарячих точках планети, скажімо, захоплюючи ворожі кораблі чи визволяючи заручників, він навчився опановувати цілком природну паніку перед лицем загрози. Вебб розробив та викладав програму підготовки снайперів-спецпризначенців, де особливу увагу приділяв п’яти етапам приборкання страху — вони є в цій книжці. Здобуті навички він використовує і залишивши військову службу, створивши та очоливши багатомільйонний медійний бізнес. Цивільне життя, авжеж, не таке небезпечне, як місія в пустелі Афганістану, однак відчуття страху й тут часто неабияк дається взнаки.