Турчинов: Очі Путіна залиті кров’ю українських патріотів. За цю кров російське політичне керівництво і особисто Путін будуть відповідати

Олександре Валентиновичу, я згадую часи, коли влади в Україні фактично не стало, коли Янукович втік… У вас були роздуми в той момент – що робити? Якісь застереження, страх… Що ви відчували, коли побачили порожні кабінети Офісу президента, Верховної Ради, МВС, взагалі всіх?
Дійсно, ви знаєте, після 20 лютого (2014 року, – ред.) в Україні практично не було влади. Стара влада втекла до Росії, а нову ще не обрали. При чому, не тільки Янукович втік до своїх господарів – разом з ним втекли всі керівники силових міністерств і відомств, більшість міністрів з Кабінету міністрів на чолі з Азаровим, багато керівників регіональних адміністрацій. Фактично була зруйнована не тільки силова складова, а вся система виконавчої влади. Це була надзвичайно небезпечно. І, безумовно, саме цим моментом скористався Путін, коли почав військову агресію проти нас. Агресія проти України почалася 20 лютого, коли, ви пам’ятаєте, на Майдані була кров, коли на наших очах вмирали герої Небесної сотні. Безумовно, тоді було не до півострова, ніхто не міг подумати, що починається війна. 

Тобто, війна почалася 20 лютого.
Так, 20 лютого. Це не є таємницею і росіяни цього не приховують: це офіційний початок війни. Хоча, ми ж з вами розуміємо, що реальна війна проти України, мабуть, не припинялася з моменту отримання нами незалежності. І, на превеликий жаль, російська агресія йшла по висхідній. Крим, і не тільки Крим, а і Схід, і фактично вся Україна за їх планом мали перейти під повний контроль Російської Федерації. Це ідея фікс Путіна: відновити радянську імперію, як її називали "імперію зла". Це, фактично, і є стратегічна парадигма агресивної, небезпечної діяльності РФ. Ну і, безумовно, вони до цього серйозно готувалися. Давайте згадаємо 1994 рік. Підписання Будапештського меморандуму. Свідома відмова України від стратегічної ядерної зброї. Питання: а кому відійшла ця зброя? Російській Федерації.

Ну, вони ж ніби її знищували.
Знаєте, що цікаво. Треба знати сучасну українську історію. Тому що інакше висновків не зробиш, інакше будеш весь час на ці граблі наступати. У 1993-1994 році російський парламент приймає рішення, що акти щодо передачі Криму Україні є недійсними. Друге рішення російського парламенту: визнати Севастополь федеральним містом Російської Федерації. Це практично напередодні підписання Будапештського меморандуму. Тобто, вони демонструють свої територіальні претензії, вони приймають рішення, і відповідь України – ми відмовляємося від ядерної зброї і передаємо її оптом Російській Федерації, яка не приховує своєї позиції відносно України. Далі – розподіл Чорноморського флоту, хоча, відповідно до Біловезьких угод було прийнято рішення, що всі війська та зброя, які знаходяться на території України, належать нашій державі. Чорноморський флот знаходився на території України, але під тиском Росії вони розпочали його розподіл. У результаті Україна отримала 20% від Чорноморського флоту, який мав повністю їй належати. Більше того, тогочасна влада пішла на створення російської військової бази, найпотужнішої на теренах півострова. І це відбулося 1997 року: з 1993 року почались переговори і 1997 року приймається рішення щодо повного розподілу Чорноморського флоту і створення військових баз. 1999 року український парламент ратифікував це рішення. 
Коли говорять про передумови військової агресії РФ проти України, не можна забувати про те, як роззброювали нашу державу. Як системно, рік за роком, нас позбавили не тільки ядерної зброї, а, й потужного військового потенціалу, який фактично повністю було втрачено. Міністри оборони, начальники Генштабу розпродавали військове майно, розпродавали достатньо ефективну зброю. Танки продавали за вартістю легкових автомобілів. Знімали з бойового чергування зенітні комплекси, навіть такі як С-300 і Бук-М1, і продавали їх у сто разів дешевше за ринкову вартість. 

У вересні 2013 року відбулися навчання "Захід-2013" спільної армії РФ і Білорусі. Фабула цих навчань навіть не приховувалася: в одній "сусідній країні" відбувається державний заколот і озброєні Заходом незаконні військові формування (потім нас назвуть хунтою) захопили владу. “Законна влада” цієї країни звертається до Росії з проханням ввести війська і відновити конституційний лад. 

Тобто, вже у вересні 2013-го вони готувалися до вторгнення в Україну і, фактично, не дуже це приховували. Це відома технологія: спочатку приходять російські телеканали, а за ними – російські танки. І саме це було відпрацьовано в Криму при повній підтримці влади Януковича, яка – від Києва до Криму, від Києва до Донецька, Одеси, інших регіонів – фактично сприяла поширенню українофобських ідей та ідеалів "руського міра". Коли ми говоримо про окупацію Криму та ОРДЛО, населення цих регіонів, отруєне російською пропагандою, сприяло російській агресії та вітало її, тому що їм розповідали жахи про Майдан – в Києві до влади прийшла хунта і зараз усіх російськомовних будуть кидати за ґрати чи вбивати. Тобто, такі неадекватні фейки нав’язувалися і люди починали це сприймати, цьому вірити, бо іншої інформації не було. І саме вертикаль Януковича, саме вони душили альтернативні джерела інформації. Та що мені розповідати, ви краще за мене це знаєте. Ви тоді керували одним з опозиційних каналів, яких тоді лишилося два – два з половиною в країні (у 2013 році створено телеканал "Еспресо", – ред.), і їх постійно обмежували, постійно утискали. Фактично, тоді українського телебачення, українського радіо в країні вже майже не залишалося – були окремі опозиційні команди, які трималися з останніх сил.

Я згадую той час. Завжди запитання: хто здав Крим? А в мене завжди виникає запитання: а чи були хоч якісь сили його втримати? Тому що я проводжу економічну паралель: пам’ятаю, Яценюк казав, що коли він прийшов, то в нашому казначействі було 20тисяч гривень чи щось таке, якісь копійки, грошей не було. Якщо армія деморалізована, розпродана, не має жодних цілей… Я пам’ятаю, вибачте, коли ми були на Майдані, люди з "Беркуту", які приїжджали з Дніпра, не кажучи вже про Крим чи Одесу, таке враження, що з ними політінформацію проводили: це були російські солдати, а не якісь українські бійці внутрішніх справ. Мабуть, те ж саме відбувалось у значній частині армії. Чи були взагалі тоді в Україні сили щось боронити?
Знаєте, взагалі теза "здали Крим" – це стереотип, який нав’язується саме російською пропагандою. Вони скрізь – і з трибуни ООН, і зі своїх телеканалів – скрізь розповідають, що не було ніякої окупації. Сам Крим прийшов у обійми матінки Росії і все було чемно і красиво. Насправді була чітка окупаційна стратегія, реалізована Путіним. Це була військова окупація. Я про це можу годинами детально розповідати. Хто сьогодні розповідає про те, що "Крим здали"? Насамперед ті, хто роззброював нашу армію.

Так не тільки. І Зеленський про це розповідає.

Я до цього ще дійду. Розповідають ті, хто роззброював нашу армію, хто розпродавав військове майно. Ті, хто повинен відповідати за той стан армії, в якому вона знаходилася на початку 2014 року. А за офіційним звітом українського Генштабу (зауважте, це не моя оцінка, це офіційні дані) за підсумками 2013 року, який подавався Януковичу, звісно прикрашеним, у нас боєздатними були лише до 20% військових підрозділів. Це прикрашена цифра. Вони тричі змінювали оцінки для того, щоб хоч якось приховати те, що у нас фактично не було  жодного боєздатного підрозділу. І коли ми з цим зіткнулися – це була катастрофа.

Я мусив розповідати людям, що армія готова нас захистити, тому що в Україні починалася паніка. Уявіть, якби я вийшов у перші дні початку військової агресії Росії і сказав: "Друзі, у нас нема армії, нема кому нас захистити, тому рятуймося хто як може". Люди почали б з вікон стрибати. Тобто, навпаки, треба було людям дати хоч якийсь оптимізм. І я, беручи на себе відповідальність, беручи на себе весь той бруд, що лився звідусіль, всю істерію, говорив: "Друзі, у нас є армія, ми її зараз відновимо". Напередодні агресії у Криму розформували армійські корпуси, передали сухопутну складову морякам, під керівництво ВМС, які нездатні були нею керувати. У нас Замана (Володимир Замана, генерал-полковник, з 18 лютого 2012 до 19 лютого 2014 року начальник Генштабу, головнокомандувач ВСУ, з19 лютого 2014 року – заступник секретаря РНБО, з 22 лютого 2014 року – уповноважений ВРУ по контролю діяльності Міноборони, – ред.), по якому зараз йде кримінальне провадження, багато ходить по телеканалах і розповідає, як треба було захищати Крим. У вересні (2013 року, – ред.), коли в Росії відбуваються навчання щодо захоплення України, наш Генштаб прийняв рішення про ліквідацію всієї системи військового управління і переходу на нову. А план переходу – на початок 2014 року. Тобто, фактично було свідомо зламано систему управління військами, систему логістичного забезпечення військ. Це не може бути випадковим збігом обставин. Стару систему було зруйновано, а нова працювати не почала. Це один цікавий момент.

Другий момент – це ще Гриценко почав, який поставив рекорди з розпродажу військового майна, – повністю, системно ліквідували систему мобілізаційної підготовки. Особливо катастрофа була при президенті Януковичі. Наші військкомати – спочатку на 500, потім на 3,5 тисячі скоротили чисельність. Дійшло до того, що у військкоматах лишалося по три людини, які просто орендували якусь одну кімнатку, бо навіть приміщення почали розпродавати. Знищили всі інформаційні бази, за якими можна було призивати наших військовослужбовців. І коли я дав команду підготувати мобілізацію, мені відповіли, що цього не можна зробити, бо спочатку треба відновити систему військкоматів, відновити мобілізаційну систему. Не було реєстрів, не було баз даних. Коли почалось захоплення Криму, я 28 лютого проводив засідання РНБО. Крім рішень про приведення військ у повну бойову готовність, про систему протидії цій агресії, було прийнято звернення до наших партнерів, відповідно до Будапештського меморандуму, про допомогу. Україна віддала зброю в обмін на гарантію нашої безпеки і недоторканності наших кордонів.

Ви ж, мабуть, вірили тоді, що так, все тут знищено Януковичем, все під Росією, але народ повстав, Захід нас оцінив, побачив, ми підписали меморандум, і зараз нам допоможуть, зараз Росію зупинять, поставлять на місце… А потім нічого не сталось.
Знаєте, така ілюзія була. Навіть перше рішення РНБО – саме звернутися до наших партнерів щодо виконання своїх зобов’язань за Будапештським меморандумом. І для мене був шок, коли я почав переговори з нашими стратегічними партнерами, нашими союзниками, і мені сказали:
– No, тут є проблеми, ми не готові вступати у військовий конфлікт з Росією.
– А як же меморандум?!
– Ну, це політична декларація.
– Так зброя ж ядерна була реальна, це був третій у світі за потужністю ядерний потенціал.
– Ну, ми вам допоможемо на дипломатичному рівні.
І знаєте, цей шок… Я просив: "Ну, ОК, не можете допомогти військами, не будете вступати у війну з Росією, то надайте нам військово-технічну допомогу, у мене нема у що одягнути солдат, нема жодного бронежилета, який би захистив життя солдата, шолома жодного нема кевларового…" Відповідь знову: "Ні. Ми не можемо дратувати Путіна. Тому що коли почнеться військова допомога це спонукає Путіна до більш активної агресії проти України. Тому ми будемо стримувати його на дипломатичному фронті, в перспективі санкції будемо запроваджувати. І це формат нашої допомоги".
Для мене це було переосмисленням і усвідомленням: XXI століття – це століття, де кожен має розраховувати тільки на власні сили, і інших варіантів нема. Ми розраховували лише на власні сили у тих страшних умовах, коли у нас фактично не було збройних сил, а солдати і офіцери, були деморалізовані… Приклад: у перші дні захоплення Автономії 70% чисельності наших Збройних сил, солдатів і офіцерів, перейшли на бік агресора. 70 відсотків!

А всі розказують: їм не дали команду, якби їм дали команду з Києва…
Я про "команду" ще багато можу розповісти цікавого. Але тут інша проблема. У інших силових структурах було ще гірше. 90% працівників СБУ і Управління держохорони перейшли на бік агресора. А рекорд поставили працівники МВС, там 99,9%, тобто на пальцях однієї руки можна порахувати тих, хто з кримської міліції лишився гідним офіцером і вийшов з окупованого Криму. Це був окремий вид випробування – коли почалася ця зрада і масовий перехід на бік агресора. Але і це не було головною проблемою. 27 лютого почалася відкрита фаза захоплення. З 20 до 27 вони просто накопичували сили, перекидали війська до АРК. Це були величезні сили: дивізії, бригади, полки, які перекидали і морським, і повітряним шляхом… А у нас там невеличка група офіцерів, які не зрадили, які знаходяться в оточенні.

І от 27 лютого, коли вже захопили парламент, ми побачили реальну ситуацію. Чому 27-го ми дізналися про агресію в Криму, хоча вона в активній фазі була вже з 20-го? Ми з вами на початку говорили, що Янукович і всі керівники силових структур втекли. Розвідки немає, Служби безпеки немає, міліції немає… Пригадайте, міліція тоді навіть у Києві боялась виходити на вулиці, бо їх били і роззброювали після тих кривавих подій, які були на Майдані. І в цих умовах треба діяти, треба щось робити. І уявіть собі настрій тих, хто залишився в оточенні без реальної зброї і реальної допомоги. Внесок тих, хто тоді зміг вистояти в оточенні, недооцінений. Завдяки їм ми тоді фактично врятували Україну. Вони були в повному оточенні, без зв’язку, бо зв’язок перерізали буквально в перші години військової операції.

Але, при всіх цих проблемах, це була не головна загроза. На засіданні РНБО доповідає міністр оборони і говорить, що Крим – це не головна загроза. На кордоні з Україною, на півночі та на сході, формується угруповання (військ Росії, – ред.) кількістю близько 200 тисяч, і судячи з того, як вони вибудовують свої військові порядки, вони готуються до вторгнення. А у нас, за словами міністра, на всю Україну можна зібрати і укомплектувати з різних частин лише кілька батальйонно-тактичних груп. Це близько 5 тисяч осіб.

З цілої України.
З цілої України. І війна у Криму, і армада на північному кордоні… 1 березня парламент РФ дає Путіну згоду на вторгнення в Україну. А у мене фактично весь Південь і Схід – горить. Сепаратистські заколоти, "руська весна" від Харкова до Одеси, захоплення адміністрацій… Силовики не те що протидіють, а навіть сприяють. І треба придушити ці заколоти.

І треба розбудувати армію, розуміючи, що допомоги не буде, що ми розраховуємо тільки на себе. Треба відновити повністю зруйнований оборонно-промисловий комплекс, тому що щоб озброїти армію треба почати виробляти зброю. І треба час. Міністр каже, що у нас в армії 18-річні хлопчики, які служать лише один рік, які жодного разу не стріляли, які не готові до війни та не зможуть воювати. Треба проводити навчання, треба їх озброїти. Зрештою, треба їх нагодувати, а у нас навіть польові кухні розпродали, і логістика зруйнована. У нас, навіть коли на Сході вже була війна, бійці жили на сухпайках. Тільки завдяки волонтерам, які їм гарячу їжу підвозили, вони хоч якось могли існувати. В цих умовах треба захищати країну, треба відновлювати наш військовий потенціал. В цих умовах було прйнято рішення перекидати залишки наших військ, що там ще могло стріляти, не на Крим, а на Схід та Північ, щоб закрити небезпечні напрямки вторгнення – Київський, Харківський, Донецький. Це було важке рішення, але іншого – не було. Доїхати танками з Чернігівської області до Києва – кілька годин, і цього не можна було допустити.

А от розказують, що нібито готувалась якась операція, щоб десантників закинути в Крим. Зараз багато такої інформації.
Знаєте, зараз багато фейків. З одного боку багато є "фахівців", які жодного разу на фронті не були, от саме вони розказують, як треба було воювати, як треба було наступати. Але є і дехто з тих, що працювали в Генштабі, і вони героїчно розповідають про операції, які треба було проводити. Я більше ціную тих, хто продемонстрував свій героїзм не під час інтерв’ю чи газетних та інтернет-публікацій, а на фронті. Ті розповіді про десантну операцію в північний Крим – фейк, якщо коректніше сказати, то міф. Ця операція якраз і демонструє стан ЗСУ того часу. Справді, незважаючи на те, що всі сили ми кинули на Схід і Північ, я вимагав від Генштабу чимось допомогти тим залишкам наших військових підрозділів, які перебували в оточенні в Криму.
І дійсно сформували формат, коли ми зможемо кинути десант і або закріпитися на півночі Криму, або взяти під контроль один з аеродромів, щоб створити повітряний коридор і потім спробувати за можливості нарощувати там сили. 

У перших числах березня (2014 року, – ред.) найближче до Криму була 79-та, якщо не помиляюсь, бригада. Саме їй доручили сформувати групу, яка буде прориватися через Перешийок до Криму. Вони змогли завести аж шість бронетранспортерів. Сіли на них і поїхали в напрямку Перешийку. На Перешийку вже стояв кримський та севастопольський "Беркут", який зрадив першим. “Беркутівці” стали першою лінією оборони Перешийка, а за ними вже – регулярні частини Російської Федерації. І от ця “потужна” група з шести бронетранспортерів просувалася на штурм, але до кордону з Кримом змогли доїхати тільки два бронетранспортери, бо чотири зламалися по дорозі. Безумовно, командири не прийняли рішення атакувати російські війська на двох бронетранспортерах.

Тоді швидко було відпрацьовано формат, перекидання наших десантників літаками. У нас могли виконувати такі задачі два літаки Іл, вони могли перевезти десь 550 осіб. Але проблема в тому, що вже 27-28 лютого всі кримські аеродроми були захоплені. Надійшла інформація, що ми можемо провести операцію на Джанкойському аеродромі, який, може, ще не захоплений. Для того, щоб перевірити реальну ситуацію, десантники відправили старшого офіцера – на той час майора, який потім дуже добре себе показав під час війни і зараз вже став генералом. Він під виглядом таксиста проїхав до Криму і провів розвідку ситуації. Він побачив, що відбувається на Перешийку і яка там концентрація російських військ. Вже треба було думати, як ми будемо захищати Херсонську та Миколаївську області, якщо піде наступ, бо у нас там ніякого захисту не було. Головне з’ясувалося, що Джанкойський аеродром повністю оточений російськими військами, а командир військової комендатури аеродрому передав уже всю інфраструктуру аеродрому росіянам. Тобто, це була готова пастка, в якій ми б могли втратити разом з літаками всіх десантників, яких на той момент могли зібрати зі всієї України. Безумовно, Генштаб відмовився від планів висадки десантників на вірну смерть або полон. Розповідь про те, що літаки з десантниками над Кримом розвернули, бо хтось дав команду вертатися – це порожні балачки людей, які, на жаль, не мають відповідальності перед власною країною. 

Зрозумівши, що біля Перешийка висока концентрація російських військ, було ухвалено рішення перекинути цих десантників на найближчий до Криму аеродром, щоб захистити від вторгнення південь України. Вони зайняли оборону перед Кримом. Це було зроблено дуже своєчасно, оскільки російські гелікоптери вже відпрацьовували висадку на материковій частині України поблизу Криму власним десантом. Їх цікавило захоплення центрів енерго- і водопостачання у Крим. Завдяки вчасному перекиданню українського десанту до Херсонської області, росіянам не вдалося захопити ці стратегічні позиції.

А як вдалося залишити ефективними цих десантників? Як вони залишилися такими ефективними в розваленій системі Януковича?
Давайте так говорити. Бойового зіткнення тоді не було. Я, як чоловік, розумію командирів, які кажуть: “от, якби мені б наказали, я б”… 

Але реалії були зовсім інші. Коли почалася війна на Донбасі, ми провели мобілізацію, хоч якось озброїли наших військових, відремонтували техніку, яка вже могла хоч 100 кілометрів проїхати і не зупинитись... Під Слов’янськом бійців 25-ої десантної бригади, які мали виконувати бойові завдання, оточили неозброєні місцеві мешканці, і десантники віддали свою зброю. Тобто, уявіть собі, це був навіть не Крим, де стояли найкращі російські війська: десантно-штурмові, десантні, з’єднання морської піхоти, спецпризначенці!

Роззброєння 25-ої десантної бригади було демонстрацією нашої боєздатності того часу. Мене це так вразило, що я навіть підписав указ про розформування цієї бригади. Потім до мене прийшли ветерани-десантники і сказали: "Ну, так сталося. Хлопці ще не готові воювати, але вони навчаться. Дайте шанс, вони кров’ю змиють цю ганьбу". Я скасував цей указ. І правильно зробив, тому що зараз 25-та бригада – одна з найкращих. Але їм треба було навчитися, треба було пройти через цю ганьбу, пройти цей шлях, щоб навчитись воювати і вже ганяти цих росіян та інших військових злочинців.

Коли стався цей злам? Коли ви відчули, що у нас є армія? Може ще не достатньо сильна, але це є армія.
Вже в травні (2014 року, – ред.) ми почали наступати, провівши перші операції, в яких розбили російських найманців. Сформували лінію фронту, зачистили всіх, хто у нас в тилу намагався чинити заколоти – це були постійні виступи в Одеськії, Миколаївській, Херсонській, Запорізькій, тоді ще Дніпропетровській, Донецькій, Луганській та Харківській областях. У травні ми вже покінчили з усіма сепаратистськими заколотами від Одеси до Харкова. Десь це відбулося спокійно, десь, ви знаєте, були трагічні події. 

Дуже добре пам’ятаю, як ми відбивали Донецький аеропорт, коли росіяни кинули туди бригаду кадрових військових з Чеченської республіки. Вони тоді захопили термінал. Маючи досвід Криму, я знаю, що коли вони захоплюють аеродроми виникає колосальна небезпека, бо вони починають використовувати проти нас авіацію. І уявіть собі, якщо б вони захопили і почали використовувати Луганський та Донецький аеродроми. У нас би "шахтарі" вже літали б на МіГах і на Су і розповідали б, що вони їх познаходили в шахтах, і вже могли б завдавати ударів по всій території України. Тому перше, що я зробив, коли почалася війна, наказав взяти під контроль всі аеродроми – від Маріуполя до Краматорська, Донецька та Луганська. І тут надходить інформація, що вони потужними силами відбивають і вже захопили термінал ДАПу. Я дав команду завдати повітряного удару по цьому терміналу. Минає година, а про виконання наказу не доповідають. Чому? Відповідь: “Ви розумієте, цей термінал належить Ахметову, і він може рахунок виставити за те, що ми його зруйнуємо”. Я рідко використовую ненормативну лексику, але тут вже не втримався. Сказав, що якщо наказ не виконають упродовж найближчого часу, то буде інший формат відносин. Лише тоді було завдано удару по терміналу. Росіяни цього не очікували, і наші добили терористів. Там загинуло дуже багато і росіян, і чеченців. Це була дуже вдала операція. Ворог почав відступати, а інші російські підрозділи подумали, що це українські війська йдуть в наступ і почали по них стріляти. Це була одна з перших вдалих операцій. Потім було звільнення Красного лиману і почався шлях до звільнення Донбасу. Дві третини Донбасу було звільнено. Тільки коли вони кинули потужне російське угруповання кадрових військ, яке перевищило чисельністю і потужністю українські підрозділи, вони змогли зупинити наш наступ і тоді відбулася Іловайська трагедія. Це було вже після того, як ми звільнили значну частину – від Слов’янська до Маріуполя.

На превеликий жаль, ця війна триває й досі. І ці розмови про "мир в очах Путіна"… Його очі залиті кров’ю. Кров’ю українських патріотів. За цю кров російське політичне керівництво і особисто Путін будуть відповідати.

Крим. Яка перспектива вирішення?
Я оптиміст у цьому питанні. Звісно, не можу сказати, що це буде найближчим часом. Різні "кримські платформи" – це все порожні розмови. Шлях тільки один. Це потужні українські збройні сили, озброєні найсучаснішою зброєю. Це потужна українська економіка, яка забезпечує всі наші оборонні видатки. Я пам’ятаю кінець 1980-х років, початок 1990-х. тоді вважали, що Радянський Союз – назавжди, був, є і буде. І буквально протягом кількох місяців ця страшна і кривава імперія була зруйнована вщент. Навіть Захід цього не очікував. Тому, коли Росія говорить, що вони спадкоємці СРСР, я погоджуюсь: так, спадкоємці. Я переконаний, що вони успадкували цю руйнівну систему. Тому що тоталітарна влада завжди приречена на саморуйнування. І, безумовно, коли з одного боку – наш тиск, наша економічно розвинена, успішна Україна, потужні економічні та політичні санкції, сильна армія, яка зможе відбити будь-яку провокацію, а з другого – Росія, – колос на глиняних ногах, який почне сипатися, тоді у нас будуть питання не тільки по Криму.