Авалон в степах України

За лічені місяці 2022 року британський прем’єр Борис Джонсон перетворився для українців на справді епічного героя. Поки в Лондоні обурювалися нахабством, з яких очільник уряду брехав свої власним виборцям, на берегах Дніпра мало хто висловлював сумнів у щирості його почуттів до народу, який живе на цілком протилежному боці європейського континенту. Джонсона малювали  – і це не жарт! - в образі лицаря в обладунках, що сяють. А публіцисти шукали обґрунтувань "багатосторічної британсько-української дружби", яскравим символом якої вже став цей ексцентричний, але безумовно харизматичний лідер. Згадати насправді було що. Аж до Ґіти Вессекської, доньки останнього англосаксонського короля Гарольда, яка стала дружиною Володимира Мономаха. Так коренів британського рицарства, що сягають українських степів.

Король Артур і рицарі "круглого столу". Середньовічна мініатюра

І це теж не вигадка. Чимало серйозних дослідників і справді вважають короля Артура й рицарів "круглого столу", точніше їх реальні історичні прототипи, нащадками сарматів. Тих сарматів, що у складі  римського війська були надіслані імператором Марком Аврелієм до Британії. Відряджені були катафрактаріями – тобто важкою кіннотою, яскравою ознакою якої були лускаті обладунки. Так само і середньовічні рицарі (які теж були різновидом важкої кавалерії) одягалися у кольчуги та лати. Легенди про Ескалібур та рицарська звичка використовувати для молитви встромлений у землю меч теж мають очевидні паралелі із сарматськими ритуалами вшанування меча – як втілення бога війни. Та й саме ім’я сарматів за однією з версій означає "оперезані мечем".

Бій римлян із сарматами

Щоправда, до римського війська майбутні «артуріанці» потрапили не в Україні, а в Паннонії, тобто сучасній Угорщині. Натомість до долини Дунаю вони точно переселилися з Причорномор’я, яке в ті часи називали Сарматією. І продовжували називати у середньовіччі, ба навіть за раннього нового часу. Чим не Авалон, де за легендою викували меч короля Артура (ім’я якого теж можна перекласти як «син Хорса», сарматського бога сонця)?

Деякі вчені навіть припускали, що в степах сучасної України сармати не лише кували мечі й вшановували Хорса, а й демонстрували свою вправність саме як катафрактарії – атакуючи супротивників зімкнути лавами, наїжаченими довгими списами. Щоправда, переконливих доказів цієї версії так і не знайшли. Тож цілком можливо, що сармати запозичили римські або перські способи бою вже на Дунаї (зрештою, перських важких вершників почали називали катафрактаріями набагато раніше, аніж сарматських).

Карта, на якій Сарматією позначена уся Східна Європа

Але західноєвропейські рицарі – не єдині претенденти на спадщину "господарів степів".  Починаючи з XV сторіччя, під впливом письмових розвідок Яна Длугоша, Матвія Карпиги та Матвія Стрийковського, сарматське коріння почала наполегливо шукати польська шляхта. Дарма, що Причорномор’я в ті часи вже знаходилося під владою зовсім іншої держави. Була б наснага – а вона таки була. 

"Сарматський" портрет Станіслава Щуки, підканцлера литовського

Войовничий народ давнини, відомий не лише бойовими звитягами, а й прагненням до свободи, якою не поступався ані сусідським монархам, ані власним ватажкам, — здавався польським аристократам "зразковим пращуром", на якого варто було б рівнятися і через століття. Щось подібне, між іншим, в ті часи відбувалося й в Угорщині, але тамтешня шляхта обрала інший приклад, ближчій їй історично – гунів Аттіли.  

"Аттіла, король угорців". Гравюра XVII сторіччя

Важливо при цьому зазначити, що нащадками сарматів оголосили не всіх поляків, а саме панівну, рицарську (знову ж таки) верству – в ті часи, власне, саме панів і іменували народом  (навіть в офіційній назві держави – "Річ Посполита обох народів" - йшлося не про всіх її підданих, а лише про шляхту Корони Польської та Великого Князівства відповідно). Кріпаків ти міщан залишали за дужками політичного життя –  тож в їхньому походженні нічого "питомо сарматського" не знаходили. З часом це стало підставою глузування над шляхетським "сарматизмом", як проявом нестримної та водночас нічим не обґрунтованої пихи, інтелектуальної обмеженості та загумінкового консерватизму.

Карацена – панцир польського шляхтича, що нагадував сарматські обладунки

Але в XVII столітті до такого переосмислення було ще далеко. І на "сарматську спадщину" з'являлися нові претенденти. Спочатку українська шляхта. А згодом і козацтво, що вважало себе щонайменше рівним шляхті за гідністю. Окрім географічної близькості до земель сарматів, в мешканців Русі був і "додатковий аргумент" - назва одного з сарматських племінних союзів, роксоланів.

"Сарматський" портрет Дмитра Вишневецького, одного з засновників українського козацтва

Звісно, щоб побачити щось спільне між "сяючими аланами" (саме так зазвичай перекладають це племінне ім’я) і Руссю, потрібно щонайменше велике бажання. Але в часи, коли мовою церкви, науковців та й взагалі освічених людей була латина, назва Русі латинізувалася саме як "Роксоланія". Тож і русини стали роксоланами – серед них і найвідоміша русинка XVI сторіччя, Гюррем Султан, дружина Сулеймана I Пишного і мати Селіма II П’яниці. 

Гюррем Султан, відома як Роксолана

Але це визначення було вже не становим, йшлося саме про мешканців певного краю та представників певного народу. Що ж до козацького стану, то запорожці, на відміну від польських і навіть українських шляхтичів, принаймні мешкали в степу. Та і їхній побут був набагато ближчим до побуту кочовиків-сарматів.

Козаки в степу

З іншого боку, поруч із січовиками жили й інші степовики – кримці й ногаї. Які облаштувалися в Причорномор’ї набагато раніше за козаків. А за способом життя до кочових народів давнини були ще ближчими. Власне, вже згаданий нами Матвій Карпига навіть іменував їх сарматами – хіба що азійськими. Але це визначення можна списати на релігійну упередженість. Бо європейцями в нього були самі лише християни. Хоча той же Птолемей, до якого Карпига хотів бути подібним, визначав "європейських сарматів" як тих, хто живе на захід від Дону, тобто в нинішніх українських степах та Криму.

Ногай і кримець

З іншого боку, для античних авторів усі сармати колись прийшли з-за Дону, а тому були азійськими за походженням. До того стародавні письменники не залишили не просто докладних, а й скільки-небудь чітких відомостей про сарматську мову. Залишивши широке поле для припущень новочасним дослідникам. 

Сарматська діадема

Геродот, щоправда, натякав, що східні сусіди скіфів розмовляли схожою з ними, але ніби "здавна зіпсованою" говіркою. Але розповідав він це про савроматів. Які з сарматами насправді були не тотожні! Так, ці дві назви (або, як кажуть вчені, етноніми) схожі між собою, перша – грецька, друга – римська (ледь не сказав "зіпсована"), і часто їх використовували як синоніми. Проте сучасні історики намагаються уникнути плутанини. Тому савроматами зазвичай називають племена, що мешкали на схід від скіфських земель у VI-III століттях до нашої ери, а сарматами – тих, які були відомі з II століття.

Сарматський меч

Їхні культури були в чомусь таки близькі — наприклад, у технологіях виробництва посуду. Але в дечому — різко відрізнялися одна від одної. І це дещо має насправді принципове значення. Скажімо, в сарматів з’явилися довгі мечі – а ми пам’ятаємо яку роль вони відігравали в їхній релігії. Батьківщиною такого типу мечів вважають… ні, не казковий Авалон, а цілком історичний Китай. І вже тому дослідники припускають, що серед сарматів могли бути нащадки сюнну – сусідів китайців, яких вважають пращурами… тюрків. Натомість скіфів і савроматів більшість вчених вважає народами іранської групи, тобто індоєвропейцями.

Рукоять меча, знайденого в похованні ватажка роксоланів Інісмея. Фото: Олексій Мустафін

Сармати були войовничішими й агресивнішими за попередників. Насамперед у стосунках із західними сусідами. Савромати відомі як вірні союзники скіфів. Вони підтримували їх, зокрема, у війні з Дарієм Великим – в той час, як таври вирішили залишитися осторонь. А ось сармати навпаки витіснили скіфів з причорноморських степів і захопили їхні землі. Деякі дослідники, щоправда, припускають, що між переселенням скіфів і приходом сарматів минув деякий час, і насправді нападниками були якісь інші племена. Наприклад, сіраки. Але інші вчені наполягають, що й сіраки були сарматами. І взагалі під цією назвою об’єднували різні племена і племінні союзи, можливо навіть різномовні.

Сарматський вершник

До того ж ми знаємо про напади сарматів і племена, що мешкали в лісостепу (можливих пращурів слов`ян). Саме в цей час вони починають будувати обороні споруди, в яких знайдені численні наконечники стріл, вочевидь залишених нападниками-кочовиками. Збереглися свідчення про сарматські напади на грецькі міста, на даків і на римлян.

Монети, карбовані в Ольвії для Інісмея з його тамгою

З греками, щоправда, сармати іноді укладали та союзи. Ольвія, скажімо, карбувала монети для ватажків роксоланів Фарзоя та Інісмея – поховання останнього було знайдено біля села Пороги на Вінничині. Херсонес Таврійський дякував «цариці» Амазі за порятунок від кримських скіфів. За одного з сарматських ватажків видав свою доньку понтійський цар Мітрідат Евпатор – можливо саме вона була похована в Ногайчинському кургані біля кримського села Ногайли-Ахмат. В Боспорському царстві зрештою навіть утвердилася сарматська династія, чиї права на престол визнали та римські імператори Але така політична і дипломатична активність так само різко контрастувала з тихим і неквапливим життям савроматів доби Геродота.

Монета боспорського царя Савромата I

За нових господарів Причорномор’я за інерцією ще називали Скіфією, але все частіше Сарматією. І сармати сприймали її як свою справжню домівку. Деякі з них навіть осіли на приазовських і кримських землях, де не лише випасали худобу, а й вирощували пшеницю і просо. Більшість, втім, залишалися кочовиками, кочовий спосіб життя вела і знать, і ватажки сарматів. Деякі з племен часом її залишали, вирушаючи в далекі загарбницькі походи, але потім поверталися – як король Артур зрештою повернувся до свого Авалона. І так тривало доти, доки на берегах Дніпра не з’явилися нові прибульці – германці-готи й тюрки-гунни. І не перетворили сарматів з господарів степу на залежних від себе союзників. Або ж навіть звичайних підданих.

Готсько-сарматська пряжка

Сармати звісно не зникли з карти одразу. Найактивніші з них – алани – навіть долучилися до наскоків германців і гуннів на Західну Європу. Частина аланів з часом таки повернулася і розселилася в передігр’ях Кавказу – де були відомі аж до монгольської навали. 

Череп з аланського поховання біля Мангупа

Інші досягли Галлії і Іспанії, де їх наздогнали та майже повністю винищили готи. Ті, що залишилися в живих, визнали свої правителем короля вандалів – непримиренного суперника готів.. І ще майже сторіччя у Північній Африці проіснувало Алано-вандальське королівство, яке теж цілком могло претендувати на "сарматську спадщину", якби його не розгромили і приєднали до своєї імперії візантійці.

Вершник. Північноафриканська мозаїка V століття

Безумовно, певна кількість степовиків (і аланів зокрема) з часом розчинилася серед сусідів-слов’ян. Насамперед сіверян, які мешкали на дніпровському Лівобережжі. Михайло Грушевський припускав, що щось подібне, хіба що трохи раніше, відбулося із племінним союзом антів на Правобережжі – зрештою їхня назва, відома з візантійських джерел, як і назва сіверян, яку ми знаємо з вітчизняних літописів, часто трактуються як сарматські чи напівсарматські. Але це, як кажуть, "неточно". І, звісно, немає жодного стосунку до подальшого, цілком штучного конструювання генеалогій польської шляхти й українського козацтва.

Дюрбе Джаніке ханим в Кирк-Орі (тепер Чуфут-кале). Фото: Олексій Мустафін

Натомість переважна більшість сарматів змішалася з новими переселенцями, які опанували причорноморські степи і Крим, та були близькими до них своєю культурою та способом життя. Хіба що говорили тюркськими мовами – цілком можливо не чужими і для самих сарматів (чи, принаймні, частини з них). Процес цей тривав досить довго і загалом завершився приблизно у XIII столітті. Тож саме сучасні киримли та інші тюркомовні мешканці півострова є насправді прямими спадкоємцями сарматів – без книжкових обґрунтувань і придворних вигадок у дусі середньовічних романів. І зовсім не дивно, що кримський Камелот – сарматську фортецю Кирк-Ор, зведену на високій скелі поруч з сучасним Бахчисараєм, Хаджи-Герай зробив першою столицею Кримського ханства. Держави, яка об’єднала під своєю владою майже усю колишню європейську Сарматію – від Дунаю до Дону.