Білокур, Примаченко, Піросмані, Руссо: як художники без освіти підкорили світ

А втім мистецтвознавці, художники й просто любителі малярства в усьому світі вважають його достойним виставок у провідних галереях і різнобічного вивчення; до того ж наївний живопис – знакова частина українського образотворчого мистецтва. Щоб прояснити, в чому ж його феномен, поговорімо про чотири видатні постаті цього напряму – світового та українського. Переважно вони заробляли на своєму мистецтві ще гірше, ніж професійні, але авангардні митці, - а то й не заробляли взагалі нічого - проте кожен рано чи пізно заслужив своє визнання. І було за що – адже всі вони – просто неймовірні: екзотиколюб Анрі Руссо, шибайголова Ніко Піросмані, маньєристка Катерина Білокур і фантасмагорична Марія Примаченко.

Та спершу слід визначитися з термінами. Усіх чотирьох героїв цієї статті часто - і помилково - називають не лише наївними художниками, а й примітивістами. Але щоб не плутатись, визначимо одразу, покладаючись на “Вичерпний візуальний довідник із мистецтва” Ендрю Ґрема-Діксона: наївний художник – це художник без академічної освіти. На цьому критерії закінчуються: наївні художники можуть бути аматорами або заробляти на малярстві, можуть померти нікому не відомими або входити в товариство провідних авангардистів, можуть тяжіти до народних мотивів, конструктивізму чи сюрреалізму.

Наївний художник навіть може бути… примітивістом! Адже примітивізм – це доволі багатозначний термін, але майже завжди він стосується свідомої стилізації під… але під що? Справа в тому, що слово primitive у контексті мистецтва означає не стільки «примітивне», скільки «первісне». В асоціативному полі примітивізму є любов до екзотики, колоніальний душок і туга за втраченим раєм, невинним первісним буттям не зіпсутих цивілізацією племен. Примітивістськими, наприклад, є роботи Ґоґена з його чарівними таїтянками або африканська маска, якою Пікассо замінює голову жінки на славнозвісному полотні “Авіньйонські дівчата”. Примітивістів також не слід плутати з художниками, які імітують “дитячий” стиль наївних художників – таких називають псевдо-наївними.

Гаразд, але чому взагалі когось має цікавити, що творять непрофесійні художники? Навіщо влаштовувати їм виставки, купувати їхні роботи, вписувати їх в історію мистецтва? Наприклад, 2017 року в Мистецькому арсеналі проходила ціла виставка “Чисте мистецтво”: там демонстрували велике зібрання наївних художників – від славнозвісних Примаченко й Білокур до анонімних робіт на фанері та клейонці – у поєднанні з картинами сучасних українських художників, яким відгукується наїв. Чому провідний мистецький заклад на кілька місяців укрив свої стіни роботами самоуків?

Потяг до творчості в людях був закладений завжди – починаючи ще з наскельних малюнків. Але відколи людське суспільство навчилося виробляти стільки їжі, що декотрі його члени можуть дозволити собі не гарувати на землі, відтоді існують професійні митці – люди, які займаються цим, так би мовити, на повну ставку, вдосконалюються, накопичують знання й досвід і – передають його учням. 

Так мистецтво розвиває свій канон і сягає вершин, але цьому процесу є межа. У передмові до каталогу виставки в Арсеналі мистецтвознавиця Аліса Ложкіна пояснює: професійне мистецтво з часом ризикує впасти в стагнацію, захопившись технічною досконалістю, тимчасом як мистецтво “з народу” несе свіжий погляд.. Тобто нехай ці картини нереалістичні, неакадемічні, не зроблені за правилами, зате вони безпосередні, щирі й несуть на собі відбиток чистої радості, яку приніс автору цей творчий акт – написання полотна.

А ще картини наївних художників – особливо не тих, що прославилися на весь світ, а які просто щось там малювали у своєму селі – у певному сенсі належать до народної творчості, а отже, в українських зразках наїву можна знайти наші символи любові, злагоди й миру або відомі народні сюжети, наприклад – сцена біля криниці.

З іншого боку, ці люди все ж не жили в повній ізоляції від «серйозного» мистецтва, а тому серед їхніх робіт є відомі сюжети – наприклад, останній день Помпеї, - копії відомих картин із листівок, як-от “Місячна ніч” Трутовського, і, звісно ж, портрети Кобзаря. І – так, деякі з них, може, і незугарні, але деякі цілком симпатичні.

А проте як серед академічних умільців трапляються люди без іскри, без ідеї, без новаторських амбіцій, так і серед наївних художників бувають справжні генії. І з крапелькою талану та вагоном віри в себе вони можуть стати відомими й добитися визнання від беззаперечних геніїв живопису. Але це сильно залежить від того, хто ці генії, а точніше, про які йдеться часи: лише в ХХ столітті, коли митці починають шукати нових, не обов’язково реалістичних форм вираження, невідповідність стилю наївних художників академічним канонам перестає затьмарювати в їхніх роботах красу, щирість і прагнення самовираження. 

Відсутність академічної освіти, навпаки, стає чеснотою, ознакою незіпсутості. Адже провідним авангардистам – як-от кубісту Пікассо чи абстракціоністу Мондріану – доводиться цей академізм із себе витравлювати. Аж раптом виявляється, що десь поруч живе такий собі самоук Руссо і що він створює просто дивовижні картини.

Але не всім це було очевидно. Коли Анрі Руссо, простий податковий інспектор, почав малювати й виставляти свої роботи, йому було вже за сорок. Художньої освіти не мав від слова зовсім, але, вочевидь, ходив у Лувр і на Салон і – головне – мав великі амбіції та залізобетонну впевненість у собі. 

Тому не став соромитись і 1886 року подав свою роботу “Карнавальний вечір” на Салон незалежних – туди міг податися хто завгодно, адже це була ще одна новостворена альтернатива офіційному Салону з його консервативними настроями й суворим відбором. Але так само хто завгодно міг прийти на виставку й від душі посміятися з дитячої, непропорційної мазанини "Митника" – таке прізвисько (французькою “Le Douanier”) йому дали через його основну роботу. Так, звісно, й відбувалося, а проте сміялися з Руссо переважно вузьколобі міщани, а от провідні уми на кшталт імпресіоніста Каміля Піссарро картину оцінили. 

Та головне, що шквал критики аж ніяк не розохотив Руссо. Він продовжував лупати сю скалу, а 1905 року нарешті звільнився з роботи і серйозно взявся за малярство. Того ж року на Салоні незалежних з’являється робота “Голодний лев кидається на антилопу”. Художників-авангардистів вона вражає: це листя – двовимірне й ніби наліплене одне на одне, як на колажі; ці чіткі контури, що нагадують японські гравюри, неймовірне червоне сонце і тварини, що ховаються в листі… 

І таких картин у Руссо – ціла серія: на них часто хтось когось їсть, але не обов’язково. Погляньте тільки на цю картину – “Сон”. Що ми тут маємо? Ті ж кумедні леви з виряченими очима; майже невидимий чорний заклинач змій; місяць – нічне, містичне, відьомське світило; юнацька коханка Руссо, полька Ядвіґа – ми знаємо про це з віршика, який Митник написав як коментар до картини…

Між іншим, її поза - відомий мотив в історії мистецтва. Невідомо, чи бачив Руссо хоча б репродукції Тиціанівської “Венери Урбінської”, що зберігається в галереї Уффіці у Флоренції, або “Венери” Джорджоне, що в Дрездені, але Митник мав дозвіл копіювати картини з Лувру, а “Олімпію” Едуара Мане якраз передали туди 1907 року, за три роки до створення “Сну”. Причому Мане надихався саме “Венерами” своїх великих попередників.

Лувр узагалі був для Руссо культовим місцем – він чи то мріяв, чи то був переконаний, що рано чи пізно його картини там висітимуть. Що ж, він був правий. Кілька його робіт таки відійшли у власність Лувру, щоправда, зараз вони виставлені в музеї д’Орсе, адже саме туди після його заснування передали колекції Лувру другої половини ХІХ століття.

Як ви вже могли зрозуміти, Митник був фігурою доволі колоритною. Завдяки участі в Салоні незалежних його помітили художники-авангардисти, зокрема й Пікассо, який страшенно захопився його картинами та навіть купував їх для своєї колекції. 

Набагато менше пощастило з визнанням іншому нині відомому наївісту – але точно не через менший талант. У першу чергу, мабуть, через те, що він жив не в Парижі, а в Грузії, рано став сиротою, прислужував у родині багатого фабриканта і загалом усе життя мусив перебиватися випадковими заробітками. Хоча, судячи з усього, причиною його крайніх злиднів було радше небажання самого художника вибитися в люди й ходити на нудну роботу. 

Нікола Піросманішвілі – відоміший як Ніко Піросмані – насправді почав творити приблизно в один час із Руссо, з 1880-х, але його вчителями були не автори шедеврів Лувру, а мандрівні маляри, які продавали вивіски для закладів і крамниць. Малював переважно на чорній клейонці – хоча кажуть, що не стільки з бідності, скільки з любові до такого матеріалу, але хто його знає.

Серед головних тем його картин – чудернацькі, але дуже милі тварини, дуже характерні персонажі – як-от акторка Маргарита чи рибалка – і фірмові грузинські застілля! І ці полотна не просто яскраві й впізнавані – вони вражають своєю композицією, світлом, перспективою, деталями… 

Не дивно, що врешті-решт настав час, коли Піросмані помітили – це були російсько-грузинські футуристи, брати Ілля та Кирило Зданевичі та Михаїл Ле-Дантю. Вони купили трохи його робіт, які виставили разом з іншими футуристами на виставці 1913 року, про нього щось писали в пресі. Але на становище самого художника це вплинуло мало. До того ж наступного року, з початком першої світової в Російській імперії ввели сухий закон, шинки позачинялися – а саме на вивісках для корчем Піросмані переважно і заробляв. 

Через чотири роки після того він помер від голоду й хвороб, і навіть невідомо, де його поховали – є тільки кенотаф у пантеоні на горі Мтацмінда. Щоправда, цей кенотаф там стоїть у жахливому стані і в жахливому місці. Поруч хизується шикарний пам’ятник матері Сталіна. 

Зате хоча б посмертно Піросмані своє визнання отримав. Три сотні картин, які збереглися з близько двох тисяч створених ним робіт, нині належать Національній галереї в Тбілісі та іншим закладам, великі музеї світу на кшталт віденської Альбертіни влаштовують масштабні ретроспективи, а його портрет навіть прикрашає грузинську банкноту в один ларі.

А от в Україні наївний живопис мав свою особливість - найвідомішими представниками цього жанру були жінки - Марія Примаченко та Катерина Білокур. Уже згадана мистецтвознавиця Аліса Ложкіна в книжці "Перманентна революція. Мистецтво України ХХ — початку ХХІ ст.", яка потрапила в короткий список Шевченківської премії 2022 року, пояснює цей жіночий первінь тим, що в ці роки – а йдеться про добу совєтів – панівна соцреалістична ідеологія була наскрізь патріархальною, і жінки в ній могли відігравати лише допоміжну роль. 

Натомість у наївному, народному мистецтві проявилися саме талановиті художниці. Проявилися, як то кажуть, не завдяки, а всупереч. Ймовірно, вони взагалі стали б професійними художницями, якби не обставини. 

На перший погляд ці дві жінки мали такі схожі долі, що їх важко не порівнювати. Обидві народились і все життя прожили в селі на Київщині (Примаченко – в Болотні, Білокур – у Богданівці). Їхні роботи виставляли в Парижі – щоправда, щодо Білокур годі знайти інформацію про конкретну виставку чи хоча б рік. 

Звідси, до речі, й легенда, ніби ними обома Пікассо захоплювався як геніальними художницями. Звісно, Пікассо міг бачити роботи їх обох, але жодних документальних свідчень про такий компліментарний відгук іспанця немає. Мистецтвознавиця Діана Клочко в інтерв’ю на Громадському радіо підкреслює, що це міф, дуже потрібен українцям, але час нам відійти від цієї необхідності підтвердження вартісності свого мистецтва кимось ззовні та впевнитися в його самодостатності.

Адже роботи обох художниць є за що любити і без Пікассо. Утім очевидно, що в них зовсім різний стиль, різне бачення мистецтва, і їх не сплутаєш.

Катерина Білокур у дитинстві навчилася грамоті, але батьки маленької Катрі вирішили не віддавати дочку в школу - чи то з метою економії, чи то від переконання, нібито майбутній дружині, матері й господині освіта не потрібна.

А Катерина тим часом хотіла малювати, чого батьки, знову-таки, не заохочували, адже це нібито відволікало її від праці. Вже в більш дорослому віці вона навіть намагалася втопитися, після чого батько нарешті дав їй спокій. Але тоді з’явилась інша проблема: через відсутність атестату семирічки їй відмовляли у вступі до технікумів.

Тобто Білокур технічно була наївною художницею, але завжди хотіла бути профі. Завдяки листу до оперної співачки Оксани Петрусенко її помітили, але до освіти все одно не допустили. Її обмежували статусом «самородка з народу», її картини купували музеї – але це були музеї декоративно-ужиткового мистецтва, її нагороджували орденами і званнями, але її творчість відмежовували від загального мистецького дискурсу, а саму художницю примушували жити в крайній бідності й тяжко працювати в селі. “Хай сидить у своїй Богданівці”, вирішили “згори”, адже хіба може жити в місті весела пасторально-працелюбна сільська баба з колгоспу, якою її виставляли? 

Що зробили для Катерини Білокур справді цінного – то це звозили її до Третьяковської галереї й Пушкінського музею в Москві, де Білокур побачила роботи старих голландських і фламандських майстрів. Ось кого нагадують ці дивовижні квіти: тонесенькі, майже невидимі мазки саморобних пензликів, фантастична палітра, декоративність, маньєризм… Білокур, може, і наївна художниця, та аж ніяк не примітивістка. 

Марії Примаченко набагато більше пощастило з родиною: її батько, тесля Оксентій, майстрував різьблені огорожі, мати Параска добре вишивала, талант дівчинки помічали і невідомо точно, чи заохочували, але принаймні не пригноблювали. Але на її долю випало інше випробування: перенесений у дитинстві поліомієліт на все життя прирік її на милиці. 

І хоча академічної художньої освіти Марія також не мала, принаймні 1936 року вона мала можливість повчитися в Центральних експериментальних майстернях при Київському музеї українського мистецтва, де викладали такі визначні митці свого часу, як Анатоль Петрицький, Василь Кричевський і Василь Касіян.

Її картини виставляли не лише в Парижі, а й Варшаві, Софії, Монреалі, Загребі та інших містах, але обставини її життя нагадували ситуацію Білокур. У пресі Примаченко зображали як «молоду колгоспну художницю з сонячно-радісної України», ігноруючи дух її робіт – містичний, міфологічний, а разом із тим – доволі авангардний: тут бачимо і декоративні візерунки, як у Клімта або Матісса, і сюрреалістичних створінь, і загальну подібність до аплікації, колажу.

Її яскраві, нарочито наївні істоти й простодушні казкові квіти западають у пам’ять, і Примаченко справді доволі відома. Її вплив на сучасне мистецтво та дизайн беззаперечний. Сучасний український художник Арсен Савадов написав свій омаж художниці. Режисерка Марина Медвідь та аніматор Михайло Титов нещодавно створили перший випуск мультсеріалу «Дивосвіт», де герої картин Примаченко оживають. А в Фінляндії взагалі настільки полюбили художницю, що аж украли один із малюнків: дизайнерка Крістіна Ізола перетворила чарівний ліс із картини “Щур у дорозі” на принт для компанії “Marimekko”, і його розтиражували на різних товарах для дому і навіть на авіалайнері.  

Що ми маємо в підсумку? Геніальне мистецтво не визнає обмежень і суворих правил, а академічні канони, на щастя, вже не диктують законів у цьому світі. Водночас наївне мистецтво має свої джерела, серед яких і народна творчість, і академічні традиції, що їх воно використовує у свій спосіб. Можливо, навпаки, щоб побачити красу та істину, інколи треба спростити свою оптику до наївної безпосередності? 

Якщо вам зручніше сприймати інформацію в аудіо- або відеоформаті - дивіться сюжет: