Підстави для побоювань

Нашим політикам, чиновникам абсолютно начхати на думку представників «четвертої влади», як і генпрокуратурі, структурні підрозділи якої за моєї пам’яті надто вже рідко вдавалися до цілком певного інструменту з’ясування істини, укладеного у їхні кодекси: порушення справ за фактом публікацій у пресі.
 

Делікатне питання, яким чомусь переймаються пересічні громадяни, – мовляв, що ж подумають про мене оточуючі, як я дивитимусь у вічі своїм знайомим, – давно вже не хвилює тих, про кого пише преса, розповідає телебачення і радіо. Навпаки, кожне звинувачення, кожне оскарження у протиправній діяльності, кожен оприлюднений факт аморальної поведінки стає приводом для повномасштабного піару, породжує ланцюг звинувачень у виконанні політичних замовлень, здіймає хвилю підозр… І тоді несумлінний стряпчий, за влучним висловом Ільфа і Петрова, «галубой варішка», замість того, аби зрезигнувати із займаної посади, а за певних обставин і сісти на в’язничну дієту, перетворюється у фігуру ледь не загальнонаціонального масштабу, яка титанічними зусиллями чинить спротив силам «зла», манкуртам, яничарам, росіянам, марсіянам etc. 
 

Я дуже скептично ставлюся до пошанівку своїми колегами моральних засад. «Професійна етика проституток полягає в тому, щоб не заражати своїх клієнтів сифілісом. Та в журналиста таких стримуючих чинників немає. Журналістська етика — це як незайманість проститутки», - метафорично стверджує Алєксандр Нєвзоров. Зрештою, вимагати, принаймні, зараз від «громадського дзеркала» привабливо-гламурної картинки не доводиться. Але, знову ж таки, на моїй пам’яті не було жодного випадку, коли журналіст абсолютно безпідставно виливав помиї на голову своєї «жертви». Наголошу, – журналіст, а не писар «джинси», піарник. 
 

Звичайно, слід завжди робити корекцію на смаки, уподобання, емоції. Адже журналісти – також люди, і також живуть серед людей. Але, зауважмо, які механізми мають у руках «ображені» газетником чиновники, і якими благенькими пасами впливу на ситуацію володіє їхній «кривдник». За «криве» слово його автор, а то й уся редакція можуть піти світом з простягнутою рукою, а правоохоронці й вухом не поведуть, хай навіть у своїй статті журналіст сотню разів мав рацію.
 

Це - цензура. Така ж як і "глянцеві штучки", про яких так живописно розповів недавно Умберто Еко. "Глянцевими штучками» називались розпорядження на доброму папері, скеровані в редакції газет з тієї канцелярії фашистського режиму, яка курувала культуру (і називалася вона Міністерством народної культури, скорочено — МінКульПоп, бо там були геть позбавлені почуття гумору, яке б дозволило уникнути такої неблагозвучності). Ці «глянцеві штучки» вказували, про що треба згадувати і про що промовчати".
 

І ще одна суттєва деталь. Колись, на початку 90-х років минулого століття, ми, газетярі, особливо національно-демократичних видань, могли розраховувати бодай на якийсь захист громади. Тобто преса позиціонувала себе і, зрештою, сприймалася загалом як виразник інтересів не окремої політичної сили чи окремого власника, а як рупор суспільний, загальний, а тому й впливовий. Упродовж наступних років зубожіння, а разом з ним – і різкої поляризації спільноти, ми утратили таку рису наших ЗМІ. І тепер, коли вмирає газета, коли животіє телеканал, ми не чуємо слів співчуття або ж поради. Зазвичай, лише в’їдливі репліки «конкурентів», які ще учора, коли все було гаразд, здавалися колегами журналістського цеху, лише оплески адептів тих середовищ, смаки яких не поділяло видання-невдаха.
 

Але чи не здається вам, що з кожною газетою, яка пішла у небуття, ми втратили певний штрих власного портрета, з кожним втраченим радіо- чи телеканалом ми вже не можемо прислухатися до ще однієї, надзвичайно важливої нотки суспільного багатоголосся? Оце – справді підстава для побоювань, а не те, як реагують владоможці на наші з вами публікації.