Після довгої ночі…

Аж тепер, після трагічних перипетій на Сході, можу зрозуміти факт десятирічної давності, коли саме у Дніпропетровську, на цоколі тамтешнього найпрестижнішого готелю “Асторія” з’явилася пам’ятна дошка на відзначення Нестора Івановича Махна. Сам факт дещо відгонить оксюмороном: осідок ситої буржуазії з усіма атрибутами її життєвого стилю, і портрет найвідомішого вітчизняного анархіста, короткі фрази якого на кшталт “Будь-яка Конституція – брехня” й досі шокують поміркованих лібералів.
 

Ніде правди діти: парадоксальні поєднання на кшталт дніпропетровського (чи січеславського?!) увічнення “батька Гуляйпільської республіки” властиві сьогоднішній Україні, як ніколи досі упродовж історії нашої незалежності. Нині усе домайданне двадцятиріччя виглядає таким собі битим шляхом, на якому поодинокими вибоїнами траплялися економічна прірва середини 90-х, гарячі деньки “України без Кучми”, «помаранчеві ночі» та «окаянні дні» режиму Януковича. Але навіть тоді, попри усі ймовірні зигзаги долі, які інтуїтивно міг відчувати пересічний громадянин, все ж були певні константи, що не потребували особливого доведення чи спростування. Верхівка видавалася антинародною та злочинною, натомість опозиція тішилася славою правдолюбців і гнаних за справедливість.
 

Сьогодні ж, чи то з причини повного хаосу, який чомусь у нас воліють досі називати демократією, фасад української держави декорований не надто адекватними майданним цінностям обличчями, – як буржуйський готель обрисом Махна. Втім, усьому можна знайти зручне виправдання: “братчики” Дм. Корчинського переконували колись, що у стінах саме тієї споруди був штаб анархістського повстанця. Що ж до “ликів” офіційної України, то тут варто лише прислухатися до президента, який не втомлюється вторити, що заради єдності мусимо миритися з усіма. 
 

Результати такого “перемир’я” далися чути аж надто боляче і, підозрюю, черговий виток пацифістських настроїв відгукнеться не одним життям українських вояків. Як і повзуча реабілітація певних осіб на кшталт Ківалова чи торги довкола переформатування уряду, анонсованого Яценюком, і знову ж таки за сумним «квотним принципом»
 

Ці поодинокі і, на перший погляд, дріб’язкові факти, укладаються один до одного у велику мозаїку, і, якщо хтось через роки запитуватиме про автора цього макабричного панно, не кваптеся одразу кивати тільки на Порошенка. Він – як на мене, просто опинився на гребені хвилі, і не надто пручався, інтуїтивно відчувши остаточну скомпрометованість головних персонажів Майдану. Так, він виграв вибори, але став заручником партії переможених, які опанували владою всупереч логіці революції. Якщо вона, ця логіка, взагалі є в українському варіанті бунту. Оця випадковість тепер болить, бо людина, яка завбачливо не готувала себе до цієї ролі, не здатна дати собі раду з країною, що, як ото стигла груша, впала їй до ніг.
 

Тепер, коли справу зроблено, на противагу Порошенкові постало агресивне невігластво оборотистих пристосуванців, які хотіли б видаватися видатними державниками, але насправді думають лише про себе найдорожчих. Направду, як писав Нестор Іванович у своїх спогадах про Установчі збори, “це картярська гра всіх політичних партій. А запитайте будь-кого, хто відвідує гральні притони, чи виходив хтось із них неодуреним? Ніхто!”. 

Хіба такого ми чекали після довгої ночі?