До питання про анафему

 І справа тут не у побоюваннях щодо безпеки патріарха РПЦ. Як на мене, присутність Гундяєва була б надто цинічною і фактично трактувалася багатьма як візит ката на відспівування жертви. Особливо у світлі фактів, на які пролилося світло останнім часом, явивши українському суспільству образ направду великомученика-патріота, яким був Володимир Сабодан.

Я навіть думаю собі, що якби події розвивалися незбагненно непередбачуваним чином, і першосвященик УПЦ-МП ще зміг бодай трішки пожити серед нас з вами, то він цілком реально ризикував повторити долю Філарета і бути анафемованим за непослух знавцями «канону» із Загорска. 

…Розкажу вам трохи давню історію, яка сягає часів, коли Гундяєв керував відділом зовнішніх відносин РПЦ. 2006-го, перебуваючи у Лондоні, він зважився нарешті обговорити проблему, яка кілька століть муляє багатьом українцям. Йшлося про скасування анафеми гетьманові Мазепі. Не заперечуючи такого повороту подій, високодостойник з Москви все ж посіяв сумніви: "Наразі така анафема залишається на Мазепі. Доки існує така історіософія – існує й анафема".

Від священиків, як, зрештою, й від дипломатів, ніколи не почуєш доконечно оформленої думки. Тоді митрополит Кіріл казав про "такуанафему, таку історіософію", передбачаючи, мабуть, існування й іншої. Власне, у тіні займенника приховано апологію певної концепції. Якщо про це мовив ієрарх РПЦ, то, вочевидь, йшлося саме про інтерес Московського патріархату, про історіософію Загорска, присмачену, чи то пак – модернізовану ідеями "рускаго міра". А вона, наскільки відомо, не передбачає жодної автокефалії, жодного непослуху на придуманих самою ж РПЦ «канонічних територіях». Тому й прижиттєва «упертість» Володимира була кісткою в горлі кремлівським «історіософам». 

Можемо дискутувати, наскільки проблематичною є для нинішнього українського суспільства Мазепова анафема. Виглядає на те, що вона більше пече сусідам, позаяк загал в Україні більш-менш застановився у поглядах на поведінку своїх історичних персонажів. Як на мене, набагато актуальнішою для громадян є акурат потрактування проблеми моральності нинішніх політичних фігур, "історіософія" поведінки сучасників, наділених владою і повноваженнями, і те, хто укладає цю "історіософію".

Залаштункові вчинки відомих осіб стали звичним явищем, і це спотворює нормальне людське сприйняття, притуплюючи здатність загалу до оцінки обраних ним. Креатив у будь-якому розумінні, – негативний він чи позитивний, – подається як рекламний продукт з усіма атрибутами і спробуйно-но визначити, де якісна річ, а де – вміло подана туфта. Продуцентами "анафем" стають, зазвичай, ідеологічні супротивники, але це зовсім не означає, що, приміром, на бізнесовому полі вони не знаходять порозуміння, ба більше є співзасновниками якоїсь з фірм. 

Політикам властиво витворювати собі подвійні, а то й кількакратні іміджі. Вони є запорукою тривалого перебування на поверхні суспільного інтересу, значно розширюють поле для маневру, зміцнюють ілюзію всесутності і всезнайства. Багатополюсний світ вимагає такої ж множинності зв'язків від тих, хто взявся бодай якось впливати на процеси у ньому. І коли владці раптово зривають маски, натомість лаштують нові, необізнана спільнота лише розводить руками, намагаючись втямити, чи існують взагалі сталі константи, чи, може, наступної миті слід очікувати падіння неба.

Оскільки, принаймні, досі цього не сталося, то й розмова про абсолютність анафем є недоречною. Бо услід за черговим прокляттям цілком несподівано можемо почути панегірики во славу.