Бійці невидимих фронтів

На початку ХХІ століття дуже легко бути на всі руки майстром. Телевізійна реклама зробить з тебе лікаря, правда, не гарантуватиме результат (аби не летальний). Популярні кулінарні шоу – чудова підмога домогосподаркам, щоб тільки під рукою завжди в хаті були антидіарейні засоби. Я вже не кажу про Facebook та інші популярні соціальні мережі, що, як на мене, почали перетворюватися на своєрідну школу життя з усіма його чудовими і непривабливими відтінками.

Все це було б ок, якби не одне але. І це «але…» поволі роз’їдає наші душі, вселяє у них паніку та страх. Це «але» полягає в тому, що країна фактично живе війною, і на війні варто було б поводитися адекватно ситуації.

Я вже колись писав, чому не розвиваю у своїх коментарях тему війни. Вважаю це справою професіоналів, які, принаймні, орієнтуються у поняттях «офензиви» й «дефензиви», знають структуру війська і тактику розмаїтих воєнних дій. Тож аналізувати маневри в зоні АТОдля мене виглядало б так, якби ось зараз мене змусили ретельно вимивши руки і вдягнувши стерильні рукавички, переступити поріг операційної, аби рятувати хворого з апендицитом.

Схід – справа тонка, - фраза, якою чомусь не переймаються «красно баї й баламути» з ФБ, коли мова йде про війну на українському сході. Я розумію, що втрати під Зеленопіллям особливо болять галичанам, бо там, десь у донецьких степах, під залпами «Градів» загинули і наші теж. Але ж, любі мої (без алюзій з ЮВТ), гляньте бодай на мапу, додаючи до й без того сумнівних жахливих цифр втрат Зеленопілля ще й статистику «боїв під Ровеньками». Адже мова йде про один і той же терен. Невже Гуглз-меп важчий для опанування ніж та чи інша соцмережа?

Звісно, можемо кивати на військові комунікації, коли Нацгвардія рахує лише своїх, вважаючи прикордонників чужими, а МВС взагалі користується бозна-якими критеріями. Можемо сумувати за «совінформбюро», яке монолітним голосом Лєвітана подавало відомості з фронтів з єдиного і безальтернативного джерела. Але при всьому тому мусимо втямити одну річ: у гібридній війні акурат про те і йдеться: про дезорієнтацію, дезінформацію, застрашування противника, намагання сіяти в його лавах (і тилу теж) паніку і страх. Якщо це робить Кісєльов і підвідомчі йому структури – то одна справа. Якщо ж їм сприяють військові медіа-центри рідних силовиків, то, мабуть, треба покласти цьому край. Якщо ж ми ведемося на інформаційні вкидання – то є два виходи: або дорослішати, взявшись до аналізу, або… складати зброю і капітулювати перед власним невіглаством.

У всякому випадку, як на мене, не перебирати на себе ролі військових стратегів, маючи у хатній шухлядці диплом філолога або агронома. 

Ситуація ускладнюється ще й виром інформаційної війни «між своїми», яка спалахнула акурат під час певного затишшя в зоні АТО. Я не бажаю ставати у цій ситуації на той чи інший бік, позаяк у цих фейсбучно-віртуальних перепалках задіяно і поважних журналістів. Але зі сумом констатую, що час, обраний для медіакілерства, - однозначно дуже невдалий. Ми ж, у принципі, не були присутніми під час приватних олігархічних розмов, не тримали, даруйте, «свічку» над ложем, на якому намагаються «зачати нову Україну». Чому ж тоді нам бракує терпцю і мудрого розуміння, що будь-яке шило та вилізе із мішка, як би ретельно того не бажали якійсь там інтригани? Навіть маючи певні підозри у нешляхетності дій тих чи інших осіб, хіба не варто поміркувати тверезо: нам вистачить часу, аби розібратися з ними після того, як в Україні вщухне війна. І досвід, здається, маємо, і на Майдані нам не бракувало витримки, хоча всі розуміли, що ті, хто виходять на його сцену, намагаються вести свою гру. Тоді, навіть прощаючись із хлопцями з Небесної сотні, ми не забували про головне. Про те, за що вони впали. 

Чи тепер нам затуманило виднокола?