Про прокуратуру

Закон про прокуратуру не вирішує головної інституціональної вади – скасування інституту загального нагляду, який є головним корупціогенним чинником у діяльності цього органу влади. Натомість в Україні недостатня державна підтримка програм первинної і вторинної безоплатної юридичної допомоги населенню. Це мотивується «традицією» захисту прав людини з боку прокуратури. Я декількома словами охарактеризую неспроможність інституту прокуратури в захисті прав людини і основоположних свобод з точки зору верховенства права і конституціоналізму.

Загальний нагляд прокуратури є інституційною вадою чинної Конституції. До речі, свавільне рішення Конституційного Суду 20-рп/2010 тут було як би проривним, адже воно скасовувало пункт 5 статті 121 Конституції, зберігаючи положення пункту 9 Перехідних положень, згідно з якими врегулювання на основі закону та діяльність відповідних контролюючих органів згортає таку діяльність прокуратури.

Однак не це є важливим. Адже захист прав людини є насамперед суб’єктивним правом особи у разі порушення її права з боку органів публічної влади, які ухвалюють акти, які обмежують або скасовують прав і свободи, або ухваленні з перевищенням повноважень, або у разі їх бездіяльності, якщо Конституція і закони покладають на цей орган публічної влади (в т.ч. і посадову особу) певні позитивні обов’язки, без належного виконання яких конкретне суб’єктивне публічне право особи надто складно реалізувати або їх реалізація буде супроводжуватися такими організаційними чи процедурними бар’єрами, що у разі їх тривалої реалізації вони втрачають свій сенс та актуальність для його носія. Тобто захист порушеного права є інцидентним та ініціюється самим потерпілим – за цим не повинна бути активність державного органу, останній розпочинає діяти лише за зверненням такої особи (окрім випадків вчинення злочинів, але ми говоримо про захист прав людини від свавільних дій публічної влади чи її бездіяльності).

Такі фактори стають сприятливим підґрунтям для вибіркового застосування прокуратурою законодавства, що є ніщо іншим як свавіллям саме у галузі прав людини. Тому державі би краще й надалі поглиблювати свою активність і підтримку системи безоплатної юридичної допомоги через незалежних адвокатів та юридичні фірми (бюро). Натомість вибіркове застосування закону призводитиме до дискримінації (нерівного ставлення, яке не засноване на об’єктивних обставинах), а тому породжуватиме корупцію. Ми власне сьогодні це бачимо на прикладі ефективності розслідування прокуратурою злочинів режиму Януковича під час Революції гідності, насамперед кривавих подій протягом 18-20 лютого 2014 року.

Позицію деяких юристів стосовно омбудсмана важко зрозуміти в силу протидії цьому інституту з боку прокурорського лобі, та й не тільки, в українському політикумі. Я, навпаки, виступаю за розширення офісу омбудсмана та диференціацію його функцій (тобто упровадження омбудсманів зі свободи інформації, особистої недоторканності, з питань оборони і національної безпеки тощо), які мають функціонувати через мережу регіональних представництв.

Ще одною інституційною вадою, яка є і конституційною вадою, є те, що Генеральному прокурору Верховна Рада може оголосити вотум недовіри. Це не відповідає засадам поділу влади, оскільки прокурор здійснює функції юстиції і він має бути незалежним і безстороннім. Процедура оголошення вотуму недовіри прокуророві нівелює незалежність Генерального прокурора. Тому законопроект мав би бути сконцентрований на питанні підвищення ефективності функцій прокуратури у сфері кримінальної юстиції.

Насамкінець, при конституційній реформі бажано інститут прокуратури взагалі ліквідувати, створивши службу державного обвинувачення при Міністерстві юстиції, а функції слідства передати повністю Державному бюро розслідувань. В якості бонуса можна зберегти посаду Генерального прокурора із правами заступника Міністра юстиції.