Війни малинових маринарок

Малинові піджаки ще трохи повоюють. Але від тієї війни нічого путнього, лише запах нафталіну...

Зміст

Двадцять п’ять років імперія тримає у своїх смертельних обіймах найбільшу і найласішу колонію. Чверть століття ми блукаємо зачарованим колом, раз-у-раз пориваючись вирватися з нього, але довкола розтяжки, мінні поля і врвчі ями. Здавалося б, знаємо, чого хочемо, і водночас – сліпі, мов щойно народжені кошенята.

Найлегше, сказавши «імперія», кивати на північ: он там – визискувач, агресор, тиран. Найкомфортніше, і, звісно, найвирозуміліше, - звинувачувати вчорашню метрополію у всіх наших бідах. І найважче, - що гірше, - непопулярно і якось непристойно, визнавати, що імперія, мов вірус, сидить у нашому ж власному національному організмі, а ми замість того, щоб лікуватися, займаємося заговорюванням, «викочуванням яєць» та іншим схожим дурисвітством.

Що маємо насправді? Насправді зараз ті, хто 25 років тому легко і безболісно перекочували з комуно-комсомольських кабінетів в офіси тоді напівлегальних-напівкримінальних фірм, все частіше й частіше відчувають наближення фіналу своїх кар’єр. Тоді, у 90-х, їм було дуже легко мімікрувати: для цього достатньо було пошити малиновий піджак, купити пейджер, посадити у приймальні довгоногу секретарку, їздити вживаною «Волгою». Тепер, перевдягнувшись у смокінги, пересівши у дорогезні іномарки, вклавши у кишені статусні посвідки, тугі гаманці з банковими картками Platinum&Gold, вони уявили себе вершителями доль мільйонів.

Але... Час не обдуриш. Він невблаганний, непідкупний і безальтернативний. Тому, коли хтось починає розводитися на тему «олігархів, які підтримали/не підтримали Майдан», дурить сам себе. Вони, з досвідом постсовєтського катаклізму, спробували лише пристосуватися до обставин, одягнути, як колись малинову маринарку, вишиванку чи камуфляж. Не більше...

Комусь почасти це вдалося. Гнучкішим, креативнішим, ризиковішим. Інші – у підпіллі, однак теж не покинули надії на порятунок. Впливи ж залишилися, гроші – теж. Амбіцій – купа. Коли на Донбасі вирує війна, коли у тилу волонтери вибиваються з сил, аби дати бійцям те, чого вони потребують, у тиші приватних фірм, юридичних компаній планують інші війни. Війни за переділ власності, війни-помсти за задавнені кривди, війни-реванші. Тож маємо справді «гібридну війну» - не на два, а на неймовірну кількість фронтів. І страшна вона акурат тим, що достеменно невідомо, хто з усіх задіяних персонажів є найнебезпечнішим. Хто виступає з відкритим заборолом, а хто може вдарити в спину.

Даремно Едвард Лукас назвав «кримінальним капіталізмом» лише путінську модель держави. Це визначення стосується майже усього пострадянського простору, бо, що б там не казали, у столицях колишніх кремлівських васалів сидить звичка діяти за лекалами Москви. За поодинокими винятками – грузинським, і аж ось зараз – українським. Тому так важко імперія вичавлюється з національного організму, оскільки вона досі диктує алгоритм його функціонування. Її метастази – не тільки в економіці чи інфраструктурі (ми часом дивуємося «Рошену» в Росії чи «Львівській майстерні шоколаду» в ДНР). Її отрута – у мізках. Що найпроблематичніше – не загалу (теж не позбавленого патерналістських вивихів), а в головах так званої еліти. Вона не відчуває себе самодостатньою, а межі її світовиду чомусь запарканені банківським рахунком і жагою ще більшої наживи.

Тому і Коломойський, і Пінчук, і Фірташ, і Новинський, і... (ім’я їм легіон) дістали зі старих шаф малинові піджаки, гадаючи, що благословенні 90-і роки повертаються. Тому й вирито сокиру війни, яка, в принципі, ніколи й не ржавіла досі. Але, ще раз наголошу, вони забули про час...

Їм у спину дихає нове покоління, нова еліта. Її головною цінністю є, далебі, не гарно розцяцьковані банкноти найвищих номіналів і котувань. Її цінністю є творчий підхід до справи, висока мета – вдосконалення і самих себе, і країни назагал. Навіть у бізнесі, як це не дико звучить для старих підприємців, - визначальним для нової еліти не є зиск, не чистоган, а шанс «розправити плечі». Чудовий епічний роман Ренд Айн – це про них. Про еліту з принципами, мріями, а, отже, з майбутнім.

Малинові піджаки ще трохи повоюють. Але від тієї війни нічого путнього, лише запах нафталіну...

2026, п'ятниця

5 червня