Американці погодилися на Четверту світову війну

Єдність демократів і республіканців у тому, що давно час дати українцям щось більш суттєве, ніж радянський збройовий мотлох. Неприкриті звинувачення на аресу Путіна з вуст найголовніших американських політиків. Масовий заїзд в Україну членів комітету зі збройних сил Конгресу (огляд майбутнього театру воєнних дій?) Наближення військ НАТО до кордонів Росії...

Механізм почав працювати?

Чого чекати у сухому осаді? Ми таки отримаємо Джавеліни та інше забійне залізо. Нас навчатимуть найкращі американські інструктори, і в Чорному морі  залишаться кораблі НАТО. Але і це ще не все. Рано чи пізно на території України з'явиться американський контингент у всій своїй красі, і саме він практично воюватиме з російськими регулярними частинами.

"Радості повні штани" - прокоментував це припущення колега. Мовляв, що хорошого, якщо на нашій території почнуть повномасштабну війну дві ядерні держави? "Все це можливо. Але тільки коли піде Обама", - завагався інший.

З обома цими тезами можна погодитися.

Звичайно, чого радіти війні?

Річ у тому, що вибирати не доводиться. Вибирати можна було в листопаді позаторік: чи залишатися з Росією, чи йти у західну цивілізацію. Ми вибрали. І шок від цього вибору був не лише у Росії, а й у Євроатлантики. Телекартинка показувала синьо-зіркові прапори об'єднаної Європи, що розвіваються у канонічному, здавалося б, центрі Російської православної цивілізації. Нам не повірили, бо це плутало всі окреслені за багато століть лінії цивілізаційного розлому, який, як описують всі західні геополітологи, проходить по кордону впливу уніатства. І зовсім не по Донбасу.

За океаном це сприймалося так, якби раптом у столиці умовної Бангладеш вийшли на площу християни і відправили у відставку якогось ісламського халіфа...

Тому приїзд Нуланд на Майдан і роздача сендвічів були, швидше, жестом милосердя щодо майбутніх мешканців путінського концентраційного табору.

Але події почали розвиватися нештатно. За Майданом послідував справжній російсько-український фронт. І першою ознакою того, що з лінією цивілізаційного розлому щось не так, стала позиція Київського патріархату.

Православна церква, що сприймалася всіма філософами, істориками і політологами, як симптом Московської православної цивілізації, раптом збунтувалася і обернулася обличчям на захід. Колишній намісник Москви Філарет благословив Євромайдан і підтримав війну з Кремлем. УПЦ КП нині чи не вестернізованіша, ніж грецька і сербська православні церкви. Це незрозумілий поки що феномен.

За минулий рік війна перестала сприйматися на Заході як постсовковий міжсобойчик і набула відтінку  хантингтонівського "зіткнення цивілізацій".

Крапку поставила Росія, що радикально змінила образ ворога. Місце "бандерівців" посіли "масони" і "англосакси". Америку пообіцяли перетворити на радіоактивну пустелю.

Семюела Хантінгтона на Заході недолюблюють (хоча у серйозних публікаціях з ним дискутують і в бібліографії згадують). Причина у лякаючих прогнозах. Звичайно, набагато приємніше читати раннього Фукуяму, який проголосив у своєму "Кінці історії..." остаточну перемогу західного світу.

Не люблять Хантінгтона і у нас. За те, що ще на початку 90-х передбачав озброєний цивілізаційний конфлікт на українській території. За його гіпотезею, кордон між Західною і Православною цивілізаціями проходить по східних кордонах Фінляндії, Балтійських країн, західних кордонах Білорусі та Молдови. Найскладніше з Україною - цивілізаційний "розлом", на думку політолога, пролягає точно по її території.

На початку 90-х Хантінгтон малював три сценарії майбутніх катаклізмів в Україні: два з них пов'язані з війною і з поділом країни. Де пройде лінія розлому - залежало від того, який уряд буде на час конфлікту у влади. Якщо проросійський - відрізаним шматком виявляться три західноукраїнські області. Якщо проєвропейський - Росія відторгне у зону своїх інтересів Крим і практично все Лівобережжя. А найімовірніший фінал в очах політолога такий: повний колапс України в зону впливу Московської чорної діри.

Як бачимо, у чомусь Хантінгтон помилився. За роки після написання "Зіткнення цивілізацій", лінія "розлому" (якщо така є) посунулася майже до кордонів Росії. Подібне в історії вже бувало. Країни, що знаходяться на "розломах", раптом, як магнітні полюси Землі, змінювали свій цивілізаційний вектор. Так сталося з Туреччиною при європоцентричному Мустафі Кемалі. З Вірменією - що знайшла притулок від ісламського геноциду під крилом у Російської імперії. І з нашою Україною, яка спочатку на чолі з Хмельницьким "втекла" від Європи, а потім багато років рвалася назад.

Але, передбачаючи війну, філософ, на жаль, має рацію. І в характеристиці її як цивілізаційної, і в ступені жорстокості.

Той, хто чекає, що росіяни прийдуть, і все відразу заспокоїться, тішить себе марними надіями. Хантінгтон бачить у сутичках майбутніх днів межі "війни судного дня", запеклої, нещадної з безліччю смертей, тортур і біженців.

За формулюванням політолога, така жорстокість - це свого роду "цивілізаційне милосердя"; "стрижнева" країна (у даному контексті Росія) спробує безжалісно, швидко і остаточно зачистити простір від якихось ознак "чужої" цивілізації. Так чинили таліби, а зараз - "Ісламська держава". Так поводяться росіяни в Криму і на Донбасі.

(У чому «милосердя», запитаєте? А в тому, що різанина не затягується на довгі століття).

А ще Хантінгтон помітив у росіян прагнення будь-який локальний конфлікт представити, як частину багатовікового цивілізаційного зіткнення...

Це повернулося бумерангом. Американці таки відчули у волелюбних українцях цивілізаційну спільність. А народ, що страждає за одні з тобою цінності, викликає невгамовне бажання захистити його. Спрацьовує «синдром споріднених країн». «Навіть малі прояви насильства між людьми, що належать до різних цивілізацій, - пише політолог, - дають такі далекосяжні наслідки, яких не побачиш у випадках внутрішньоцивілізаційного насильства…» Масштаб конфлікту зростає «за рахунок ресурсів цивілізації, і поразка матиме наслідки не лише для самої групи-учасниці, але й для усіх, хто належить до її власної цивілізації. Локальна війна стає зіткненням цивілізацій, багатим наслідками для величезних сегментів людства».

Спрацьовує «принцип доміно». «Тепер саме провідні країни цивілізацій бачать необхідність не допустити поразки в локальному конфлікті, бо ця поразка здатна стати пусковим механізмом для черги наростаючих втрат і у результаті призвести до катастрофи».

Пробачте за довгу і, напевно, багато чим відому цитату. Просто вона пояснює, чому Америка не може не вступити у війну. Росія свідомо кинула виклик, і її неминуче чекає відповідь. Промовчати американцям, значить - показати слабкість, викликати до життя хмару маргінальних радикальних рухів і терористичних угрупувань, що намагаються паразитувати на ідеї «боротьби зі світовим імперіалізмом».

Втім, для Америки це не уперше.

Росія в іпостасі СРСР вже тричі наривалася на ядерний конфлікт з США. Відколи, вкрала у американців (чи німців) атомну бомбу.

Саме з бомбою під рукою вона «раптом» відчула себе окремою «цивілізацією».

Уперше це сталося в Корейську війну на початку 50-х. Тоді Мао Цзедун просив Сталіна скинути на американців атомну бомбу (а генерал Макартур те ж пропонував президенту Гуверу).

Але радянського генералісимуса дуже вчасно отруїли. І махати бомбою на якийсь час стало нікому.

Другим полем бою стала Куба, куди, думаючи, що обдурив усіх, безумний Микита завіз ракети з ядерними боєголовками. Ніколи ще московське православ'я (замасковане під інтернаціоналізм) не підповзало так близько до серця Євроатлантичної цивілізації. Як і Путін, Хрущов нахабно божився, що жодних ракет на Кубі немає, поки не був спійманий за руку. Кенеді змушений був пообіцяти: «будь-яку ядерну ракету, запущену з Куби, ми розцінюємо як напад і завдамо повномасштабного удару у відповідь (ядерний) по Радянському Союзу».

Забувши про свою «найпотужнішу у світі» водневу бомбу і рятівну кузькіну матір,  Хрущов здався.

Третім був Брежнєв. Нашкодивши в 68-му у Празі і не відчувши реакції Заходу, він вліз військами в Афганістан і віддав наказ убити главу уряду суверенної країни. Мета була зрозуміла - «розтягнути» Московську цивілізацію до меж «дружньої» Індії і В'єтнаму, і, звичайно, омити чоботи в Індійському океані (про що нагадав пізніше Жириновський). Невдоволеним Леонід Ілліч пригрозив все тією ж «бомбою». Рейган відповів нетрадиційно.

Залучившись до гонки озброєнь, кремлівські старики завалили нафіг усю соціалістичну малину...

Для прихильників ДНР-ЛНР цікаво знати, що майданчики, відвойовані Росією в цих цивілізаційних конфліктах, десятиліттями залишалися (і залишаються) цивілізаційними згарищами - Північна Корея, Куба, Афганістан...

Путін думає, що засвоїв уроки історії. І цього разу переграє Америку. Але це росіяни люблять бійку заради бійки: смерть на миру перспективніше убогості.

Західній людині є що втрачати, і вона змусить Обаму згадати, з якого боку заряджається автомат. Ну не його, так наступного президента. І не просто вплутатися у війну, а обов'язково перемогти. Америка хоч і довго запрягає (у Іраку, напевно, за рік знали, що США завдадуть удару), але б'ють креативно.

Кремлівські генерали і політики шукають і поспішають оприлюднити крихітки інформації, напівнатяки на те, що Америка воювати не буде. Летальної зброї, мовляв, поки нам не дасть, солдат не відправить, військовий бюджет на 2016 рік не збільшила, «визнає, що російська армія боєздатніша радянської»...

Якась гарячкова це радість. «Радіоактивного згарища» кремлівським воякам ой, як хочеться - але за базар відповідати страшно.

До наступних президентських виборів в США, коли всепрощенця-демократа змінить рішучий республіканець - чекати більше року. Але цивілізаційні війни і не бувають швидкими.

Для Америки війна в Україні стане «плановою». І не даремною. Яструби адже не лише в Кремлі сидять. А великого, в сто погонних кілометрів полігону для випробувань сучасної техніки і тактики у них давненько не траплялося. Накопичена за рік війни статистика свідчить: такого масового використання «Градів», «Смерчів» та інших «Торнадо» світова практика ще не знала. І таких масштабів розвідувально-диверсійної роботи, і використання безпілотників. Буде над чим працювати.

Найсучасніші ліки зазвичай випробовують на тих, кому усі відомі засоби вже не допомагають. Можливо, це, якраз, наш випадок. І користуватися усім цим і випробувати його на своїй шкурі належить нам. Американці звикли все більше воювати на відстані, натискаючи кнопки за чашкою кави в прохолодному офісі командного пункту. Але вони нас багато чому навчать. І ми зможемо воювати по-великому. Чи цієї весни, якщо Путін ризикне. Чи пізніше, коли накопить сили, завалить власну економіку і вже не зможе зупинитися.

І якщо вже воювати проти кремлівського монстра, то краще - не самостійно, а в хорошій компанії.

УКРИНФОРМ