Війна підла

Війна застала Україну одинокою і обкраденою, поглумленою і знекровленою, як вдову на порозі перед армадою окупантів, що ввірвалися спозарання у селянську  хату дикою ордою.

Україна війни не чекала. А хто її ждав у Європі, у якій покоління, що народилося у 45-му році, тішиться уже аж правнуками.  Європа небезпіставно гордиться, що із часів Священної Римської імперії вона ще не мала такого тривалого миру, як от тепер, після другої світової. Після  Ялтинсько-Постдамської міжнародної системи.

І от — кінець миру. Війна! Війна? Не може бути. А може це ввижається? Жодного Фердінанда не вбивали, і наче й Гітлера до влади не допускали.

Байки про віроломний напад Гітлера, який вдосвіта посеред літа топтав танками посіви у західній Україні і Білорусі, не оголосивши війну Сталіну, - попросту аморальні пустощі в порівнянні із реінкарнованим у Москві фюрером, який висадив - по-злодійськи підло, тупо і гидотно - зелену слизь своїх ватних червяків на примерзлі пляжі південного  узбережжя Криму.

Ця геополітична підлість була настільки  паранормальною, що високочолі кремленологи, отримавши обухом по голові від своїх московських піддослідних кроликів, були готові швидше повірити, що зелені чоловічки — то заблудлі інопланетяни, аніж тутешні криваві іновірці, що відступили  від всесвітніх цивілізаційних норм, які ще вчора здавалися на планеті настільки елементарними, що навіть у найбуйнішій від божевілля голові не мало би зародитися спокуса взяти ці норми під ноги.

Було два варіанти: аншлюс Криму здійснюють або марсіяни, або росіяни. Висохлі мізки як в Україні, так і бункерах західних “синк танків” швидше схилялися до марсіян.  

У всій цій підлій війні, якій пішов уже другий рік і яка щодня проливає українську кров, найпідліше те, що вважається, що її, війни, немає. Десятки тисячі вбитих і поранених. Солдатів у бою, мирних чоловіків і жінок — посеред вулиці чи на сидінні тролейбуса, немічних, прикутих до ліжка стариків — прямо у цьому ліжку, школярів — під час уроку за партою, немовлят — у колисці прямим попаданням ракети.

Ні, це не війна, каже Європа. Хто вбиває? Вбивця каже, що танки, гармати, ракети донецькі урки купили у воєнторзі. І у стані патологічного умопомрачіння його маячню виносять на обговорення — купили у воєнторзі трактористи танки і ракети чи не купили. Десятки разів збираються замисловато в ООН і обговорюють — він, чекістська слизь,  вбиває чи не вбиває? Є на суверенній землі однієї із 200 країн світу окупант чи немає?

І вони, у дипломатичних фраках і у застібнутих на усі гудзики душах вважають, що цю маячню треба обговорювати, раз її у порядок денний ставить постійний член Ради безпеки, персоналізований навіженим енкаведистським мерзотником.

Аякже — треба дебатувати, голосувати. Є війна чи немає. Хто за? Проти? Утрималися. Утримується півторамільярдний Китай від визнання того, що масове вбивство громадян однієї країни армією країни іншої, яка вторглася на її територію,  є не  війною?

Днями у наукових мандрах відвідав кілька країн по той бік Атлантики, вздовж і впоперек промандрував Штатами. І скрізь — від Флориди до Каліфорнії, від таксиста до конгресмена — усі дорікають: ну чого ж ви там, в Україні, затіяли братовбивчу, громадянську бойню? Так то війна священна, визвольна, супроти іноземного окупанта — хапаю за горло цих зманіжених сліпців! Росія напала на Україну — розводить руками західно-демократичне громадянство? Путін -агресор? Перший раз чую.

Збираються в Мюнхені, неподалік від пивбару, з якого розпочав свій кривавий похід світовою історією Гітлер, збираються тут, на батьківщині демона минулого століття внуки недобитої ним Європи, щоб застерегти людство від нового фюрера, і у сліпому страху перед минулим Міжнародна конференція з безпеки не бачить, що Гітлер реінкарнований, за злим умислом, у Кремлі.

Не бачить і не чує світова спільнота, як ридають українські вдови і конають під танками окупанта донецькі матері. Вони не бачать війни, яка знову вернулася у Європу через сім десятиліть після того, як червоний прапор вознісся над рейхстагом, у стінах якого присягав нації демократично обраний рейхсканцлер. Але тепер це прапор не визволителя, а московського окупанта над споконвічними українськими містами і селами у донецьких степах.

З війни у Мюнхен привозять і демострують кавалок тролейбуса, який став могилою для мирних теперішніх європейців після прямого попадання снаряда, запущеного московським варваром.

Але вони, бійці за безпеку континенту, воліють оглядати артефакти часів Священної Римської імперії, яка сконала під копитами варварів, а сучасних варварів вони не бачать.

Є війна чи нема — Мюнхен так і не втямив. Чи тінь Гітлера над Баварією відібрала у них розум, тінь кривавого минулого, що вселилася у дебелий тулуб Лаврова, що затьмила ріки крові не у застиглих музейних муміях, а за вікном.  

Відтак знову уже не рейхс-, а просто канцлер із яскравою біографією комсомолки колабораціоністського хоннерівського розливу скликає сюди ж, на батьківщину нацизму “Велику сімку” (яка уже давно не є великою, якщо у ній немає Китаю та Індії), аби вкотре закутатись у мантру глухосліпоти — буде адекватна відповідь світової цивілізації лише тоді, якщо буде війна.

Так вона уже клекотить на повну котушку! Але сильні світу цього знову відводять очі,  як збайдужілі перехожі на глобальному перехресті, на якому ведмежатник чинить розправу над захопленою зненацька і кинутою на призволяще жертвою планетарного отупіння.

Я не дивуюся, що кремлівський вампір, впиваючись невинною кров”ю, збожеволів, але чому збожеволів весь світ?

Я не дивуюся, що йому страшно, що він попросту колективно боїться і гуртом трясеться зі страху. Але я дивуюся, як він,  той світ, так майже одноголосно втратив совість.

Світ цей закам”янілий підло спостерігає, як орда вбиває Україну. Найвище, на що він здатен, напрягши усе своє планетарне милосердя, - we are sorry – ми співчуваємо.

Так кажуть на похоронах, бо справді, окрім слів співчуття, нічим, стоячи перед катафалком,  не зарадиш. Але Україна — не на катафалку! Ще не вмерла Україна! Її хоронити не треба, дорогі наші, закляті друзі і вороги.  І той, хто думає так, не діждеться. Вона ще сама прийде на ваш похорон.

Україна -  жива! Стікає крова”ю, але жива! І не на смертному одрі, а у фронтових окопах і на оборонних блок-постах, на яких  новоявлені людству кіборги демонструють таку велич духа, якого не знала Європа з часів тамплієрів.

Впродовж усієї війни вони там “за буграми” таки  гречно співчувають, а відтак йдуть чемно дебатувати у затишні дипломатичні салони, - війною є ця бойня, чи те, що впродовж тисячоліть називалося війною, уже не є війною.

От яка заковика постала перед світопорядком. Є між ними є такі сміливці, які наважуються сказати — на чорне — чорне! Безприкладний героїзм!

Совість США, який виголошує своєму народові істину в останній земній інстанції, володар Пулітцерівської премії Чарльз Краузаммер, б”є у дзвони прямо перед високим парканом Білого Дому: те, що є в Україні, - це “dictionary-definition invasion”. Усі словники світу, у всі часи і на усіх мовах те, що робиться в Україні, називають війною.   

Чесний американський мислитель просто волає: ми повинні перестати сприймати Україну, як sideshow. Як інтермедію. Як виставу,  у якій люди, задіяні у масових сценах, мають гинути не сценічно, а фізично.

Україна перетворилася у континентальний колізей, на якому вмирають безстрашні і приречені гладіатори під осатаніле улюлюкання збуджених кривавим кайфом кровожадних глядачів.  

Бо що там чужі жертви. У знак нетерпимості до втрати поодиноких жертв  терору у Парижі недавно в один ряд стали пліч-о-пліч усі європейські лідері. І правильно зробили — навіть з поодинокими втратами людських життів миритися не можна.

Але чому не вийшли так само — усім європейським  миром - на захист наших жертв? Не поодиноких. А тисяч і тисяч.

Різна ціна на європейській ярмарці християнських чеснот? Скільки українських смердів прирівнюється до вашого одного патриція?

Скільки вам ще треба покласти голів невинно убієнних, щоб ви назвали війну війною?  Ми  - одинокі супроти орди варварів, яка суне на вас, об”єднаних розкішшю європейців.

Але, свята наївність - вони сунуть на вас! Через наші степи і лани широкополі. Поміж кручі над Дніпром до вас, на обвислі від достатку береги Вісли і Рейну, Дунаю і Темзи. Ми — одинокі, і наша так само наївна віра, що бодай хтось та стане поруч із нами у цій скаженній бойні, вичерпалася.   Ми самі понесемо цей хрест. А ви залишитесь у підніжжі голгофи, теревенячи у кулак, що то не правда, що вершиться розпяття.

І в усій цій кривавій інтермедії із принесення у жертву цілої нації у центрі Європи, у всьому цьому сказі умопомрачіння, коли земна збірнота дружно переносить планетарну свідомість із реальної у віртуальну дійсність, ретельно вибудовану варварським інтернаціоналом Russia Today, мене достеменно доймає єдине: хто кому вбив це в голову — ми їм, чи вони нам?

Хто першим сказав, що війни нема, а є АТО, що окупантів нема, а є сепаратисти, що хунта із Києва воює проти донецької нації на Донбасі, а не фашистська Москва воює проти європейського Києва. Хто нав”язав цю легенду, яка не перетинається із дійсністю?

Повертаю кадри фронтової хроніки, коли вчорашній в”язень кримінальної окупації уже у якості кандидата у президенти називає із притаманною їй мужністю Путіна новим Гітлером, закликає запровадити, як належиться у час іноземної інтервенції, воєнний стан, благає кардинально вимагати від Заходу приєднання до Вашингтонського договору у відповідь на зрив Будапештського Договору, тобто вступу у НАТО, врешті, виголошує таку страшну “крамолу” — називає війну війною.

Але її голос валаючої зависає у пустелі, як у голоси мільйонів нас по той бік телекамери, бо на дебати навіть не прийшов той, хто тоді і донині жодного слова правди і гніву не сказав про окупанта і ката українського народу Путіна, неначе присягу дав десь на кириловому соборі, цей диякон православно-чекістського приходу, якого з переляку обрали і який повів країну кривавою дорогою спопеляючого перемир”я, коли вони нас вбивають, а ми  їх вбивати не маємо права. Наказ не стріляти. Перемир”я.

Хто кому нав”язав цю маячню, що війни нема? Ми — європейцям, чи вони — нам?

Хто приречено перетворив це смертоносне  місиво безневинних людських жертв у найпідлішу із воєн?

Василь Базів, письменник, вчений, дипломат, автор роману-реквієму “Армагеддон на Майдані”