Універсальна анархія

Люди, яким ми надали владні повноваження, позбавлені такої поважної риси, як вміння слухати співрозмовника

Колись організатори музично-літературного адеґраундового фестивалю "День Незалежності з Махном" виявилися провидцями, мов у воду дивилися, передбачивши нинішній стан українського суспільства. Після другого Майдану, з'ясувалося, що направду в Україні нинішній "твоя свобода закінчується там, де починається моя свобода". Гуляйпільський "батько" навряд чи особливо втішався б, почувши з уст високих європейських очільників оцінку України як найдемократичнішої держави. Бо, як на мене, теледебати у режимі "за склом" в шустерівському виконанні, – радше імітація пошуку істини, і парад славолюбців.

Мова, власне, про те, що зацікавлені особи, здебільшого, той континґент, який давно присів на телевізійну голку за посередництвом схожих політично-мильних серіалів, – тобто публіка, яка досі була інфантильною до політики, а про економіку має уявлення, лише відкриваючи холодильник, врешті-решт могла зауважити, що відповідальним за країну є не тільки президент, на якого, зазвичай, вішають усіх псів, а й когорта політиків, що вміють говорити округлі фрази, ховаючи за ними не завжди популярні сенси. З'ясувалося також, що люди, яким ми надали владні повноваження, позбавлені такої поважної риси, як вміння слухати співрозмовника і бажання розуміти його ("твоя свобода закінчується там…").

За складними мовними конструкціями вбачається ще один, на мою думку, доволі тривожний симптом легалізації анархії. Можна дійти не надто оптимістичного висновку: толерація інакодумства в нашому контексті дуже сумнівна. Тобто, особи поважного рангу, боронячи свої погляди та ідеологічні постулати, вживають таких аргументи, які просто-таки не влазять у рамки чинної Конституції. Зрозуміло, відсутність легітимних потрактовувачів Основного Закону розв'язує руки будь-яким охочим вимірювати його рамки своєю міркою. Не важливо, – чільник це парламентської фракції чи голова сільради.

Для останніх, правда, це добра школа, позаяк відсутність твердої руки центру уможливлює ефективну апробацію механізмів місцевого самоврядування за умови, коли "розв'язані руки" не посягають на підвалини ладу і цілісності держави.

Порошенко – знаний конформіст, - однак, і він змушений буде вдатися до непопулярних кроків. У тому сенсі. що будь-який його жест веде до чергової хвилі невдоволення й нарікань тих чи інших середовищ. Президент наразі може (якщо захоче) розпустити нинішній парламент, заявивши, що його надзусилля, продемонстровані, між іншим, на всю країну, виявилися марними перед непоступливими опонентами. Інша річ, яку ціну платитиме країна за такий крок.

Та все ж анархію, коли вона увійшла у звичку, не легко загнуздати.

Ігор Гулик, журналіст, редактор видання "Львівська газета"

2024, субота

11 травня