Звичний розподіл праці

Нелюбов до багатіїв триватиме доти, доки спільноту перейматиме тільки факт вмісту їхніх гаманців, і аж ніяк не аналіз джерел, з яких бізнесова "еліта" черпає свої астрономічні багатства

Зміст

Коли президент розпочинає війну з найбагатшими людьми країни, не позбувшись власного бізнесу, то, як відлуння, у засобах масової інформації чуємо про віденські одкровення Фірташа. Чомусь ніхто не згадує, що всі державні чиновники, аж до найвищого, мали б бути, у принципі, "служками народу". Мені можуть заперечити, що олігархи чи як там їх, – ніякий не народ і навіть близько не лежали, але, як не крути, та за ними – доволі поважні згромадження людей, котрі отримують зарплатню, годують свої сім’ї і родини тих же службовців.

…У Росії діє так званий "закон про екстремізм". Серед інших діянь, які трактуватимуться за злочин, ними передбачено і відповідальність за нагнітання ворожнечі щодо певних соціальних груп. Іронія долі, – покійний перший президент "ерефії" Боріс Єльцин мав би першим сісти за ґрати, оскільки саме з його легкої руки в країні відверто культивували ненависть до олігархів.

У нас також їх не надто кохають, – коломойських, ахмєтових, фірташів, пінчуків, – однак, чи то чутки про кримінальне минуле вітчизняних товстосумів, чи, може, святе, але безпідставне у принципових моментах, переконання, що гроші можуть все, – боронить українську спільноту від шкідливого, як на мене, синдрому ненависті до них. Інша річ, – заздрість і зловтіха, коли, до прикладу, у Коломойського намагаються відібрати „Укрнафту” або ж, - то давніше, - екс-дружина Фірташа намагалася відсудити у нього половину статків. Зловтіха, однак, – процес, його є висліди – зовсім інша парафія. Чомусь задовольнившись фактом розкуркулення того ж Пінчука, громада втратила інтерес до того, куди пішли гроші від "оборудки століття".

На мою думку, нелюбов (якщо, звичайно, у цьому контексті можна говорити про чуттєві рефлексії) до багатіїв триватиме доти, доки спільноту перейматиме тільки факт вмісту їхніх гаманців, і аж ніяк не аналіз джерел, з яких бізнесова "еліта" черпає свої астрономічні багатства. Якщо вони є прозорими (транспарентними), якщо особа множить власні доходи завдяки своєму інтелекту чи затраченим фізичним зусиллям, до того ж, якщо ці "інвестиції" не суперечать укладеним спільнотою законам, то таке можна тільки вітати. Якщо ж нувориші багатіють на шкоду іншим, за рахунок суспільних резервів, тоді мова може йти про відповідальність, зокрема, й кримінальну. А розмови про соціальну відповідальність бізнесу, усі гарно розцяцьковані проекти цієї соціальної відповідальності на гроші заморських фондів, – залишатимуться шоу мильних бульбашок доти, доки спільнота не відкине роль пасивного заздрісника чи, що гірше, народного месника.

Тут доречно сказати і про "звичний розподіл праці", тобто про те, що декларують всі президенти, і у що наразі наївно вірить виборець: потребу сепарації бізнесу і влади. Оскільки остання є майже стовідсотковою гарантією успішності підприємництва, і цим, фактично, роз’їдає, мов корозія засадничі підстави свого феномену – бути над усіма і рівно ж з усіма. Але так не може тривати надалі, не може спантеличений виборець голосувати за "котів у списковому лантуху" тієї чи іншої політичної сили. Якщо майбутній депутат погоджується бути публічною особою, то чому ми нічого не знаємо про його минуле, про його бізнес, про його партнерів, колег, зрештою, родину? Чому, поставши перед перспективою втручання у наші приватні і рівно ж спільні справи, ми не можемо адекватно проаналізувати, звідки ростуть ноги у приватного інтересу одного з нас?

Борис Глузман написав якось з приводу своїх писань дуже відверту річ:

"Нічого не буде. Взагалі нічого. Їх давнє гасло – "нам своє робить". Переступлять, посміхнувшись. І через статтю, і через нас, читачів. У нас – право говорити і писати у порожнечу. У них – право робити гроші будь-якими способом. Звичний розподіл праці".

Ігор Гулик, журналіст, редактор видання "Львівська газета"

2026, п'ятниця

5 червня