Європейці мимоволі

Бути "європейцями мимоволі" нас змушує ментальна риса робити усе напоказ. Тобто, хай там як буде у мене в закамарку, але обійстя слід підмести, браму пофарбувати, – так, про людське око

Зміст

Ці думки виникли після інтерв’ю Миколи Рябчука, у якому він торкнувся надзвичайно драстичної проблеми належності українців до європейської цивілізації. Здавалося б, що тут заперечувати – географічно ми – сама Європа, до Уральських гір, межі континенту, ген-ген як… Але ментально, каже Рябчук, ми досі перебуваємо у царині східнослов’янської, православної "умми", і лише вирвавшись з її обіймів, зможемо насправді стати європейцями.

На думку того ж Рябчука, для такого визволення потрібна політична воля еліт. Для нього показовим є приклад Туреччини. Мовляв, завдяки політичній волі вождя теократія змогла перебудуватися на світську державу, ба більше – претендувати тепер на вступ до Європейського Союзу.

Пропозиція, як на мене, контраверсійна, вона вимагає, принаймні, суттєвих корекцій в оцінках політичної волі особи чи групи осіб. Не забуваймо, що Україна упродовж півтора десятка літ живе, хай деформованій, хай "дисфункціональній" (вислів того ж Рябчука) системі демократичних координат. Туреччина часів Ататюрка не мала навіть такого досвіду, це була патріархальна держава з всевладдям мулл і беїв. Зрештою, починайте Памука, – навіть після "младотурків" тамтешня провінція й досі грішить очевидними атавізмами теократії.

Якщо говорити серйозно, то бути «європейцями мимоволі» нас змушує ментальна риса робити усе напоказ. Тобто, хай там як буде у мене в закамарку, але обійстя слід підмести, браму пофарбувати, – так, про людське око. І не слід далеко ходити за прикладами, варто лише витворити алюзію: "потьомкінські села" і… нашвидкоруч вкопані деревця, сяк-так підрихтований асфальт перед приїздом до провінції київських високопосадовців.

Європеєць, однак, дбає не про позірне благополуччя, а, перш за все, про доцільність та виправданість усього, що діється, для себе і своєї родини. Він не мовчатиме, коли уряд, до прикладу, зважиться вимагати більшого податку, бо треба, мовляв, залатати дірку у бюджеті. Ми ж навіть не здаємо собі труду порахувати, скільки оте зростання висмокче з нашої власної кишені.

А ще "європейцями мимоволі" ми стаємо, бо кажуть, що "там" ліпше. Сходу ми уже спробували, не надто солодко. Але "добре там, де нас немає". І ще, – щоб стати європейцем, треба відмовитися від укорінених століттями звичок: підсвідомого розрахунку на можливість "халяви", прилюдних скарг на життя, звичних оскаржень держави у всіх своїх бідах, взагалі – надій на державу як на панацею, як на тата чи благодійника.

Скільки нам треба часу на всю оцю мороку, – одному Богові й відомо. А наразі будьмо бодай "європейцями мимоволі".

Ігор Гулик, журналіст

Ілюстрація: topwar.ru

2026, понедiлок

15 червня