Змінюється доля Донбасу

Саме зараз, в цей момент, змінюється доля Донбасу. Це повільно відбувається всередині українського правлячого класу.

Це є не тільки результатом діяльності громадських політиків всередині влади, але також і результат того, що вже два роки громадські діячі та експерти вели інтелектуальну боротьбу за свідомість все ще консервативних діючих політиків в розумінні українських громадянських цінностей в контексті російсько-української (імперсько-антиколоніальної чи окупаційно-визвольної) війни.

Стаття Заступника Голови Верховної Ради Оксани Сироїд "Не залишитися в конфлікті" вперше публічно представила "дорожню карту" урегулювання ситуації на Донбасі.

Ця "дорожня карта" реальна, вона може бути реалізована. Але є декілька умов, без яких вона залишиться недієвою.

Перш за все, ця "дорожня карта" виходить з уявлення, що нібито в Україні уже є солідарна позиція щодо долі Донбасу і для її втілення просто розроблена "дорожня карта".

Але це не так. В Україні немає солідарної позиції щодо долі Донбасу. Значна частина українців зовсім не прагне повернути окупований Донбас у склад України, вона прагне відрізати його, дати йому волю чи викинути з України – все це різні емоційні відтінки одного і того ж імперативу.

По-друге, ця "дорожня карта" виходить з того уявлення, що всі запропоновані кроки здійснює український правлячий клас, а його підтримує широка українська громадськість. А це не так.

Легітимність Президента, Парламенту і Уряду є дуже сумнівною: підтримка Президента та політичних сил парламентської більшості (або фейкової Парламентської Коаліції) і незаконного створеного Уряду недостатня для прийняття критичних рішень в Україні – зміни Конституції у загальнодержавних аспектах та прийняття рішень щодо територіального суверенітету України.

Нинішній Парламент і нинішній Президент не мають достатньо легітимності, аби здійснити запропоновані кроки "дорожньої карти".

Як неважко побачити, в тексті Оксани Сироїд зовсім немає такого уявлення як загальноукраїнський референдум щодо долі Донбасу. Дуже поганий прецедент – вирішувати питання територіального суверенітету країни, не порадившись з народом країни.

Невідворотність такого референдуму пов'язана саме з цими двома обставинами – правовими засобами забезпечити солідарну позицію України щодо Донбасу і створити легітимну основу для вирішення цією чи іншою владою питання про територіальний суверенітет.

По-третє, є ще одна важлива обставина. Текст Оксани Сироїд спирається на зміст так званих "Мінських домовленостей", які навіть сьогодні не є ані міжнародним юридичним документом, ані внутрішнім для України юридичним документом.

Тобто уявлення і текст Оксани Сироїд спирається на усні "Мінські домовленості", які укладені людьми з незрозумілими повноваженнями з усіх боків (України, так званих ДНР-ЛНР, Росії, Німеччини, Франції).

Не можна будувати довгострокову державну політику на такому непевному фундаменті. Якщо ми вважаємо, що "Мінські домовленості" існують, треба показати українцям текст з підписами всіх учасників домовленостей.

В нинішній міжнародній практиці навіть підписані документи не виконуються (я маю на увазі "Будапештський меморандум"), а непідписані домовленості не будуть виконуватися і поготів.

Просте питання – які повноваження на Мінських перемовинах мали представники України? Де відповідне публічне рішення Президента? Де легалізація цього рішення Парламентом?

Як так сталося, що питання українського суверенітету вирішувалося у такому правовому вакуумі? Тут же не іде мова про якісь блискавичні події війни. Це ж продовжується вже не один рік.

І питання не тільки в цьому. Якщо Україна покладе у засновок своєї довгострокової політики такі непевні усні домовленості без будь-якого юридичного оформлення хоча б всередині України, то будь-яка зі сторін переговорів в будь-який момент відмовиться від цих домовленостей.

Більше того, навіть сама українська влада швидко відмовиться від цього, коли зміняться політичні обставини.

Більші того, це вже відбувається, тому що "Мінські домовленості" не працюють.

"Мінський процес" ("мінські домовленості" або "мінська змова") створив в Україні прецедент, коли правлячий клас в особі Президента перевищив свої повноваження.

Мова йде про те, що без делегування на те відповідних повноважень, фактично за спиною українського народу (тобто таємно) йшла торгівля суверенітетом на так званих Мінських перемовинах – зміст української Конституції став предметом зовнішньополітичного торгу людей з незрозумілими повноваженнями.

Криваві події 31-го серпня 2015-го року біля будівлі Верховної Ради зупинили цей процес. Але політичної оцінки цій ситуації досі немає ані від Президента, ані від Парламенту. Тобто прецедент зовнішньополітичної торгівлі суверенітетом залишився безкарним і без належної правової оцінки та висновків на державному рівні.

Отже, щоб здійснити процес "дорожньої карти", запропонованої Оксаною Сироїд, потрібно визначитися з легітимацією "Мінських домовленостей" – як усім народом України, так і самим Парламентом.

Тому завдання Парламенту полягає не тільки у тому, щоб зафіксувати статус окупації Донбасу чи ввести там військовий стан на певний період. Завдання Парламенту значно ширше.

Парламент має виходити з тієї обставини, що російсько-українська війна вийшла далеко за межі двох держав. Ця війна стала важливим фактором міжнародної політики. Зокрема санкції антипутінської коаліції стали наслідком такої політики.

Країни антипутінської коаліції, які несуть свої витрати від санкцій, мають право знати, що і як має робити Україна. І вони повинні отримати щось більш формальне, ніж усні запевнення Президента чи депутатів про плани щодо Донбасу.

Щоб український Парламент в "дорожній карті" міг спиратися на "Мінські домовленості", має бути офіційно опубліковано текст, він має бути затверджений в Парламенті.

Навіть внутрішньоукраїнська легалізація та легітимація тексту "Мінських домовленостей" важлива для подальшої долі Донбасу.

Якщо ж ми не зможемо легалізувати і легітимізувати "Мінські домовленості", тоді потрібно переходити до плану "Б" – відторгнення Донбасу. І тоді потрібна інша "дорожня карта".

Джерело