Пірат

Майора Касапчука я вперше побачив у базовому таборі 12 батальйону у Дмитрівці, Новоайдарський район. Через неповних три тижні Дмитрівка вигорить внаслідок обстрілу Смерчами з російської території. А тоді, у середині серпня 2014, був перший день призовників третьої хвилі у зоні війни.

І була спека. Дощ від нині і аж до початку грудня на Луганщині ми побачимо лише кілька разів.

Табір зі штабом батальйону знаходився у 25 км від наших передових позицій на Веселій Горі, у Луганську і в 45 км від російського кордону. Через спеку і тиловий спокій більшість бійців ходили розслаблені. Хто до пояса голий, хто і в гумових банних тапочках.

Касапчука я за майже рік війни у банних тапочках не бачив. Він проходив усю війну в одних берцях і відмовлявся від обновок, коли такі приходили на склад. Мав переконання: солдата має забезпечити держава, армія. І у солдата повинно бути мінімум речей.

Я одразу відзначив виправку військового офіцера. Порадів, що потрапив на службу у регулярну частину Збройних сил. Надалі Касапчук мене продовжив приємно дивувати інтересом до людей і коректністю у спілкуванні зі всіма. Що для української пострадянської армії є рідкістю.

Під час служби в одній роті у нас з Валентином Анатолійовичем було чимало нагод поспілкуватися. Тим більше, що з цивільного життя, з «гражданки» він прийшов з чималим досвідом.

Після роботи на великих транспортних підприємствах і державної служби. З ним можна було говорити про все – від питань організації служби в ЗСУ, історії, геополітики і до виховання дітей.

Роздратування і сум не прилипали до Касапчука. Я не бачив, щоб він на когось сварився або щоб сперечався із кимось. Він уміє скидати з себе проблеми як борець айкідо. Я боровся з мишами.

Купував у місцевому сільмазі класичну мишоловку, заносив до місця ночівлі ще не дорослих котів, замовляв вдома модні відлякувачі мишей, які діють мало чи не якимось мікрохвилями. Валентин сміявся і жменями насипав мишам соняшнику на підлогу.

Він був одним із перших, хто спонукав мене писати книжку про війну 12 батальйону. Книжку про нашу війну на Луганщині до перемир’я 5 вересня 2014 я і пишу. Це буде особистий погляд наших українських чоловіків. Хлопців, які воювали, які жили місяці свого життя там з виясненням дат і подій, які вже історія.

Поки що буду викладати частини розмов, які безпосередньо не стосуються тих воєнних вражень, які будуть описані у книжці, або лише частинами відображають картину. Після виходу книжки будуть оприлюднені повні тексти розмов з військовими 12 батальйону щоб стати усною історією. У цих особистих історіях буде живий матеріал для дослідників і митців. Документальний, автентичний – без художніх прикрас.

З Валентином Касапчуком ми розмовляли про війну двічі. Окремо мене цікавила його передісторія. Історія чоловіка, який повернувся після розпаду СРСР в Україну.

Історія професійного військового, який знає, як навчали воювати офіцерів, котрі зараз воюють у складі гібридної російської армії проти України. Ця війна лиш за їй зрозумілою логікою поєднала і розділила людей.

Внизу – перша частина. Валентин Касапчук про Україну, про дитинство і земляків, про навчання у танковому училищі і службу на Далекому Сході, Уралі, про виховання патріотизму і про важливість уміння брати на себе відповідальність.

ВК: Так, 2015 року, бо час пливе, і в історії скоро роки будуть мати значення :)

Де ви народилися? Ким були ваші батьки?

ВКас: 1967ий рік, місто Кам’янець-Подільський, Хмельницька область. Батько з Одеської області, водій. Мама з Хмельницької області. Там було таке єврейське містечко Стара Ушиця. Воно зараз затоплене на Дністрі. Досить мальовниче місце, район Бакоти, Товтри.

ВК: Знаю, був там.

ВКас: Певний час прожив там, у тому районі. А потім ми з батьками переїхали в Одесу. Я ще в школі вчився, класі у 8му. Приїхали в гості і я там залишився. Через пару місяців приїхала мама. Все продала і приїхали.

ВК: Після школи одразу куди?

ВКас: Одразу у військове училище – у (речівкою - ВК) Благовіщенське вище танкове командне Червонопрапорне училище імені Маршала Радянського Союзу Кирила Опанасовича Мерецкова. Це той самий, якому, за переказами, Сталін вручав букет троянд, коли його спочатку посадили, а потім випустили.  

Мерецков  вийшов з колонії чи з тюрми і Сталін так розчулився, що у вождя з рук від букету від «дружнього» рукостискання потекла кров. :) Сталін як незаконно засудженому вручив цей букет Мерецкову. Мовляв, Батько ні про що не знав, вибач синку, так вийшло.

ВК: Це як обряд ініціації відбувся. :) Благовіщенськ, це там, де чорт добраніч каже, далеко.

ВКас: Амурська область  РРФСР. Цікаво, що наше училище було передислоковано в Благовіщенськ із м. Хмельницький в 1958 році. Виходить, що Благовіщенське танкове училище - це у минулому Хмельницьке танкове  училище.

Амурська область на півдні Далекого Сходу, де протікає  річка Амур. На протилежній стороні річки – місто Хейхе. Коли я там вчився, на екскурсію їздили на катерку повз китайську сторону. Кордон же ж цікаво був поділений.

ВК: По берегах?

ВКас: Попід самий китайський берег! З правом китайцям хіба що купатися і мити машини в річці. А взагалі то кордон проходив, фактично, по китайському берегу. Тому ми мали змогу підходити прямо під китайський берег. Бачили все отак як Вас. Підпливали ближче, а діти знімали труси і задочки нам показували.

На той час це були суцільні нетрі. Таке бідне, убоге. Довгі труси-панталони на китайчатах, майки-алкоголічки червоні розтягнуті. Саме червоні.

ВК: То за що Союз бився з Китаєм?

ВКас: За острів Даманський. Недалеко від Хабаровська, на річці Усурі.

ВК: За землю, за клаптик землі?

ВКас: Наскільки я вивчав ситуацію, ці землі були забрані у Китаю. Колонізовані. Особливо район Маньчжурії. Узяти хоча б маньчжурів, евенків, нанайців – цих місцевих народів, етнічних меншин, яких практично не залишилося або вони розчинилися. Або в образі людей, які проходять повз, вгадуєш, що там якісь домішки є.

Дерсу Узала – хто він був, нанаєць (гольд)? І коли китайцям був нав’язаний розподіл територій, то всі острови на Амурі в силу того, що Китай тоді нічого потужного з себе не являв, острови відійшли до Російської імперії.

З островами – цікава річ. Незважаючи на суворий прикордонний режим, там косили сіно. Причому досить цікаво. Місцеві косили – хто перший скосить. Скосив – все, цього вже ніхто не чіпав.  Тобто це вже робота пророблена, селяни з розумінням ставилися.

Якщо прийшли наші і перші скосили, то китайці претензій не мають. Наші потім на човниках підпливали і це все забирали.

У тому регіоні мене ще вразили українські села, причому вразили у кращому розумінні. Чисто як Полтавщина. Нас відправили капусту збирати. А капуста там  під снігом лежить. Ми  приїжджаємо у село, а село повністю розмовляє українською! Причому гарною, чистою українською мовою. Кажу, а ви хто? Кажуть, а ми Українці!

-        «А ви звідки приїхали?», - питаю.

-        «Переїхали, переселилися».

Я пригадую, ще коли ми жили на Хмельниччині, кожного дня по радіо йшла реклама: «Запрошуються до переселення в Амурську область, Хабаровський край селяни. Від держави дається: будинок, 10 тисяч рублів «підйомних», корова, стільки-то соток землі». Це ще й той район Зеленого клину.

ВК: У вашому військовому училищі було багато українців?

ВКас: Ні. Взагалі, з заходу Союзу було дуже мало людей. Я про роту свою розповім. Бо батальйон – це 450 чоловік, усіх не знаю.

У нас було 4 роти, на яких готували офіцерів. У наш рік був один із найбільших наборів. Зазвичай набирали по дві роти до 200 чоловік. А тут, певне, стільки понавиробляли танків, що не вистачало офіцерів.

В Радянському Союзі найбільше в світі танків було  - десь 60 тисяч. Паритетно зі всім світом – з китайцями, американцями, французами, з Камеруном і так далі разом взятими! 

З України були - я всіх пам’ятаю: я і товариш мій Коля Царюк з Одеської області, Шурік Строчковський з Горлівки, зараз морська піхота, Калінінград, може й відслужив уже. Два його хлопці-сини – військові. З Чернівців Валєра Андронік та Олександр Лобіков (він загинув у першу Чеченську, згорів в танку).

Віктор Шимко та Євсєєв Віктор з Чернігівщини, він був командиром роти 41 батальйону територіальної оборони чернігівського (Чернігів-2 – ВК). Я його зустрів у Десні. Нас на посади погоджували в Рівному, у командуванні Оперативного командування Північ разом.

Він з 41им батальйоном під Дебальцевим був (у 2014му батальйон – під Горлівкою, Дебальцевим, у 2015му – під Волновахою - ВК). Він зараз служить. Я йому періодично телефоную. І ще один хлопець був,  із Сєверодонецька, Слюсаренко.

ВК: Ці хлопці зараз в Україні?

ВКас: Євсєєв в Україні. Шимко і Андронік в Канаді живуть на ПМЖ (постійному місці проживання). Строчковський – Калінінград, а зараз, по-моєму, в Москві. Це інформація трирічної-чотирирічної давнини, поки я з російських соцмереж себе не повидаляв. 

ВК: З ваших однокашників проти України ніхто не воював?

ВКас: Думаю, навряд. Бо таких «підстаркуватих», до 45 років, в російській регулярній армії не тримають. А якщо посади за штатом не було, то могли і раніше відправити у відставку. Їхні діти – так!

Один мій товариш, Бабаєв Ільхам, воював на Карабахській війні, Чеченській першій і другій, і навіть Грузинській. Йому дісталося. Усі вони покалічені - фізично (здоров’я), морально. Хтось і вмер уже. Розкидані – хто де.

ВК: Чому ви обрали саме Благовіщенськ? Це ж далеко!

ВКас: :) Проїзд був безплатним. Спрацював український менталітет – не поступлю, то хоч світ побачу. :)

Була курйозна історія. Прийшли ми у військкомат. Звісно, як по тодішній моді, усі хочемо поступати у десантне училище. Конкурс – 23 чоловіки на місце! Рязанське десантне училище. Воно одне було в Союзі. Всі готувалися до цього – усі йдемо в десантуру. В лісосмузі за домом прийоми рукопашного бою вивчали.

Ми йшли два однокласники – я і Коля Царюк. Коля зараз на митниці працює. Ми приїхали у військкомат, написали заяви. А там обмеження за зростом. Десантник має бути не нижчим за метр сімдесят, танкіст – не вищим за метр сімдесят п’ять. Я тоді не проходив – я пізніше підріс. Коля проходив. Але ж ми разом!

У військкоматі кажуть: «По-перше, конкурс високий, 23 особи на місце, а по-друге – є таке поняття, як рознарядка. А рознарядка – тільки на Московське загальновійськове і Благовіщенське танкове».

Московське загальновійськове? Ми так покрутили носом – це ж піхота, нема спеціалізації, несолідно. Тим більше Москва поряд – мама буде кожен тиждень приїжджати. Ми й кажемо: «Благовіщенське танкове!» Вони кажуть: «Ви, хлопці, хоч знаєте, де той Благовіщенськ?

Там у кабінеті якраз була на всю стіну карта Союзу, за спиною у мене. А я як Пилип з Конопель вискакую, тиць – у Білорусь! Ні, каже, ти переплутав з Біловезькою Пущею. О-о-о-т, мені показує – метри за три. Ми ще більше зраділи – проїзд же ж безплатний.

Ми 9 діб поїздом їхали. Приїхали, здали екзамени, вступили.

ВК: Скільки навчання тривало?

ВКас: Чотири роки.

ВК: Скільки разів за цей час ви побували вдома?

ВКас: По два рази на рік. Добре вчився, достроково екзамени здавав. Хороше було училище. В Союзі було 8 танкових училищ. З них два інженерних – у Києві та Санкт-Петербурзі. В Україні танкове училище - в Харкові.

У мене друг зараз під Маріуполем воює. Його, нарешті, взяли. Хоча хлопець у  Французькому Легіоні був, він добився свого – він Харківське закінчував. Це були базові училища. Одні вчили 72ку, другі – 64ку, треті - вісімдесятку (моделі радянських танків - ВК). 

ВК: В якому званні ви вийшли з училища?

ВКас: Як усі – лейтенант. Два військові училища були  у Благовіщенську – загальновійськове і танкове.

ВК: І після цього треба було відслужити?

ВКас: Після - на службу. Там можна було висловлювати побажання. Якщо відмінник, то поза конкурсом ти йшов туди, куди ти хотів. А у мене в додатку до диплома – усі оцінки 5, одна 4 і одна 3. Вірніше, то не 3, то 2! Про це ніхто не знає, але згодом я меблі потаскав і мені трійку поставили. :)

ВК: І що це був за такий страшний предмет?

ВКас: «Технология конструкционных материалов». Зварювання газове – те, що пов'язане з ремонтом. Перліт, стан металу. «Дуже розумний» був - на екзамені підказував. Мене вигнали і двійку поставили. Тижні через два – ледве перездав.

ВК: Куди вас послали після училища?

ВКас: Я хотів у Німеччину. Як запасний військовий округ писав Прикарпатський. І був стовідсотково впевнений, що я туди попаду, бо вчився я добре. І от стоїмо на плацу, зачитують наказ Міністра оборони. «Группа Советских войск в Германии – следующие лейтенанты», - і перераховують. Я собі стою впевнений, що я у Німеччину. Далі читають – Центральна група військ, Північна група військ, Далекосхідний військовий округ – і пішло-поїхало.

А мене нема ні там, ні там – ніде! Командир мого взводу на мене дивиться – а де ти? Я кажу: «Не знаю, я себе ще не чув». І тут лунає: «Уральський військовий округ!» Самий, як вважалося, задрипинськ. Я й не знав, що такий є! Як потім виявилося, був там у нас один Лала (прізвисько, Боря Іконніков). Він був місцевим, з Благовіщенська.

Його батько був інструктором по водінню автомобілів, контактував з начальниками училища. Коротше, Борю всунули в Німеччину, а мене відправили в Уральський військовий округ. Про що я ані краплини не жалкую.

Я приїхав на Урал, мені одразу дали квартиру. Служив у Свердловську.

ВК: Бориса Єльцина бачили?

ВКас: Бачив Альберта Макашова - цього російського націоналіста, фашиста, як потім виявилося. Який мені розповідав про те, як «космічні кораблі літають» і порекомендував завести коханку. Питає: «Женат?». Відповідаю: «Так точно, товариш генерал-полковник!».

-        Почему без значков?

А мені шкода було в кітелі дірки пробивати. Каже: «Заведи любовницу, она тебе значки повкручивает».

- Есть!

ВК: Скільки часу ви там служили?

ВКас: Неповних три роки, 1988-91. На моїх очах радянська армія почала розвалюватися. Почалися відцентрові процеси. Був період вірмено-азербайджанського конфлікту. У нас служили і одні, і другі. Потім в Грузії побили студентів, якщо пам’ятаєте.

ВК: Саперними лопатками (події у Тбілісі у квітні 1989 – ВК).

ВКас: У нас були грузини. Потім виступили турки-месхетинці. У нас виявився один турок. А я у ротного командира просив, щоб він мені у взвод давав національні меншини. Етнографія – моє хобі,  якби була можливість, я б займався етнографією. І мені у взвод усіх «скидали». Мовляв, ти сам не росіянин, то й з ними швидше спільну мову знайдеш.

Мені цікаво було, як вони про себе розповідають – обряди, традиції.

Потім Литва відокремилася. У мене було 8 литовців, один естонець – «гарячий естонський хлопець» Томас Рохуляйд з острова Сааремаа. Там місто Кінгіссепп. Унікальний солдат. Знав естонську і українську (!) мови. Він був  в українському Сторожинці в учбовому центрі. А оскільки естонців не було більше взагалі, то він мав же  до когось примкнути.

Ось він і примкнув до українців, не до узбеків чи якутів йому примикати. Російської мови до армії він абсолютно не знав! От він і за 6 місяців вивчив українську мову. Розмовляв унікальною сумішшю української і російської з прибалтійським акцентом. Був дуже динамічним, балакучим,  рвучким. І коли говорять про «загальмованих» естонців, я одразу згадую про Рохуляйда. Ну чистий чорт в штанах, цікавий хлопець! :)

Наша рота була найкращою у військовій частині, а взвод був найкращим в роті.  І мені сказали: «Ти маєш право відправити одного солдата у відпустку!» Я одразу кажу - Позднякас Віліс Гітімо. Мені – ти ж бачиш, які там, у Литві, «рухи».

А я кажу: «Ви мені сказали одного, найкращого солдата! Я й відправляю – або Позднякас, або ніхто!». Відповіли: «Ну смотри мне, лейтенант! Будешь отвечать! Партбилетом!». Я ж комуністом був  тоді. До речі, разом з Єльциним здав партбілет.

ВКас: Як тільки я його відпустив, Литва через три дні проголосила незалежність. Я хапаюсь за голову і думаю: що, тобі було більше за всіх треба?! Думаю, ну навіщо?! Так  все  добре  йшло, командиром роти вже пообіцяли призначити.

І ось взяти – і так по-дурному на принцип піти… Думаю, пропала кар’єра, пропала служба – солдат же ж не повернеться. А через десять днів мій солдат як штик повернувся!

Кажуть про кавказців, що вони гонористі, гідні, з поняттям честі. Чи не у більшій мірі це стосується литовців! Литовці – ось де поняття власної гідності, честі…

ВК: Європа, свобода…

ВКас: Не впевнений. Думаю - тому що литовці. Таке їхнє історичне минуле наклало певний відбиток. І при усьому цьому інтелігентні. Цікавий момент, до речі. Питають, як нам тепер служити? Я кажу: «Хлопці, жодних інтриг. Служіть, як і раніше служили.

Ситуація якось зараз «розрулиться». Головне, не робіть дурниць». Бо деякі грузини у нас втікали додому, і таке було – дезертирство.

Через 2-3 тижні приїздить з ЦК ВЛКСМ Литви чоловік. Каже, зберіть, будь ласка, всіх литовців гарнізону. Ми зібрали, чоловік з 30 було. Він перед ними виступив і сказав, що Литва стала незалежною, але це не означає, що нам не потрібні грамотні солдати, сержанти, офіцери. Кожен з вас має дослужити в армії стільки, скільки визначено терміном.

Служити чесно, сумлінно, вивчати техніку і зброю по максимуму! А я вам, зі свого боку, гарантую, що коли кому  звільнятися - ви звільнитеся.

Солдатів після цього як підмінили. Вони і так були старанні, а тут – взагалі!  

Рівно через півроку він приїхав, всіх хлопців забрав, отримав на них документи і поїхав. Ось такий був підхід.

ВК: Навесні в 90му році Литва проголосила відновлення незалежності. Значить, забрав він їх тоді ж.

ВКас: У 90му забрав приблизно в таку ж осінню пору.

ВК: Ви служили до моменту, коли Україна проголосила незалежність?

ВКас: Ні. Я взагалі довго звільнявся – цілий 90ий рік. Тоді вже об’єднали два округи. І я в Самару їздив на співбесіду. Молодих офіцерів тоді не відпускали. Я приїхав, комісія сидить – полковники, генерали. Питають: «Чё, лейтенант, куда?». Кажу, додому, в Україну повертаюсь.

- А що ж  ти там будеш робити?

- В армії буду служити!

- Так ти ж танкіст. Де ви танків візьмете, хохли?

При такому ставленні ще більше опираєшся цьому всьому. Тоді бували відрядження – то техніку відвезти у Львів, то привезти з Києва, то здати в Житомир. А тут почалися певні (політичні) процеси… І ніхто не хотів їздити в такі відрядження. Я казав, давайте я поїду! Я мову знаю, сам звідти.  Мене відговорювали, думали, що це для радянського військового з Уралу небезпечно.

А я кажу: та не може бути, щоб зі мною щось сталося! От я і їздив – Львів, Київ, Житомир. Я у цих перших політичних демонстраціях участь брав – переодягався у цивільний одяг. У Києві Революція на граніті якраз була. Я звідти пам’ятаю ще Тягнибока - ще молодим хлопцем, Донія. Цікаві такі процеси відбувалися.

Врешті, звільнили мене.

ВК: Звільнили у 90му чи 91му?

ВКас: Документально – у 91му.

Вдома. Армія. Передчуття війни

ВКас: У 90му тривав процес звільнення. Я повернувся в Україну, влаштувався в порт Южний на роботу. Потім мені стало нудно і я пішов вчитися. В порту побачив плакат: Запрошуємо на навчання в Одеський університет. Він тоді ще інститутом називався. І якраз у процесі вступу путч 1991 року трапився! 

ВК: З армії ви звільнилися у якому званні?

ВКас: Лейтенант. Через два роки мав  отримати  чергове звання старшого лейтенанта. Але оскільки я ініціював процес звільнення, то вже казали – ти на звільнення йдеш, навіщо те звання тобі? Мене не подавали на підвищення.

Як згодом виявилося, мені уже в українському військкоматі дали старшого лейтенанта. У Десну (в травні 2014го) я йшов лейтенантом – не знав, що я вже старший лейтенант. Потім виявилося, що десь там у військкоматах мені присвоїли старшого лейтенанта.

Десь році у 1996му. Це було без моєї участі. Мені ще у військкоматі при мобілізації сказали, що ти вже старший лейтенант – олівцем було написано. Я кажу – я лейтенант! А виявилося – старший лейтенант. В особовій справі побачив вже у Десні.

ВК: Ваше танкове минуле, контакти – може якась інформація доходила до вас про те, в якому стані були наші танкові війська, коли почалася уся ця «заваруха»? Бо я зараз коли копаюся в історії конфлікту, дивлюся повідомлення за березень 2014 року: Росія стягнула до наших кордонів 700 танків, 160 артилерійських установок, 200 літаків. А що наша армія, наші танкові війська являли собою тоді?

ВКас: Я ніколи у цивільному житті цим не цікавився. Отримував якусь інформацію від людей, які цим більше цікавилися, хоч не мали до цього прямого стосунку. Мій товариш по військовому училищу Олександр Рильський, який на рік пізніше вчився, в Яворові служив. У нього син загинув на цій війні. В танку згорів 13 серпня 2014 року в Новосвітлівці Луганської області. Спілкуючись з цими хлопцями, я розумів, що там «нелади».

Ну, завжди старші бурчать на молодших. Прийшли, кажуть, молоді офіцери, в Tetris грають – була така електронна іграшка в 90их роках. Ні до солдатів, ні до кого діла не мають! А ці, старші, ще школу Радянського Союзу отримали.

Як би там не було, але підготовка там була хороша! Стріляли донесхочу, водили до блювоти. Кожен день як не на танку, то стрільба - то нічна, то денна. То в парку - постійно знання техніки вдосконалювали. А тут все воно було занедбано.

Загальний стан  армії був жахливий. Я вам колись розповідав, як колись по роботі мені довелося бути присутнім на колегії Міністерства оборони, коли міністром був Анатолій Гриценко. На ній був присутній президент Віктор Ющенко. Я був просто в шоці, коли мені дали матеріали з грифом «для службового користування».

А мова йшла про боєздатність Збройних сил України – 2007.  Коли я подивився на цифри, які характеризують обороноздатність – на кількість техніки і її технічний стан, я був просто шокований! Бо раніше, в Радянському Союзі, не було понять «трохи придатний», «чуть-чуть придатний», «перебуває в ремонті». Було – боєготовий чи небоєготовий!

Армію знищували, підготовки не було, ресурсу не було. Причому, я думаю, що це планово робилося. На сьогоднішній день це вже факт – робилося навмисне. Комбат Андрій Микита колись казав: «Я 13 років прослужив в армії – ні на що заробити не міг». Не встигав за цінами. То 300 гривень у них, військових офіцерів, зарплата була, то 500, а останнім часом (перед війною) – 3 тисячі. А вийшов на «гражданку», пару років попрацював – купив квартиру.

Візьміть Рому Халецького, Діму Тараненка – та усіх цих хлопців-офіцерів, з якими ми служили. Вони всі звільнилися з ЗСУ колись, хоча всі вчорашні офіцери, які закінчили військові училища. Візьміть цих хлопців – Мукан, Назаренко, – усі вони військові і свого часу позвільнялися. Неможливо було жити, утримувати сім’ю. Хлопці розумні, толкові – ви самі добре знаєте. Вони, звичайно ж, себе могли знайти у цивільному житті.

Здебільшого залишалися в армії ті, хто собі не знаходив місця в житті цивільному.

ВК: Коли у вас виникло відчуття, що можлива війна з Росією? Було у вас таке відчуття перед тим, як вони прямо зайшли в Крим?

ВКас: Мене знайомі до цього ідіотом вважали, якщо я говорив, що наш історичний ворог – Росія. І якщо я у той період і цікавився армією, то тільки оцим питанням – хто вважається нашим імовірним противником.

Видумували – то Туреччина у нас була противником, то Румунія. Спочатку, взагалі  були Німеччина, Штати, як спадщина від Радянського Союзу – на початку 90их років.

Ми готуємо військового. Ми готуємо його до імовірних військових дій. Він повинен вивчати тактику підрозділів своїх військ і тактику підрозділів військ противника, з яким йому, ймовірно, доведеться воювати. Це має суттєве значення, бо ми повинні розуміти, ми готуємо  майбутнього офіцера до чого – до тактики війни з індонезійською, австралійською армією чи того, хто нам дійсно імовірний противник. І уже за цим критерієм я розумів , що ми весь цей час вивчали не того противника.

Це – основа всього! Достатньо було задати це питання, щоб зрозуміти – є у нас в Генштабі мислячі люди, чи немає. І достатньо запитати Романа Халецького, тактику дій підрозділів яких країн він вивчав у військовому училищі і тактико-технічні характеристики зброї яких країн. Якщо він вивчав американські протитанкові ракети типу TOW або німецький танк Леопард, американський Абрамс, то цим вже все сказано.

І не тому, що Китай не має своїх танків. Я вчився в Благовіщенську, ми вивчали китайську армію – досконало, до останнього солдата. Навіть у що він вдягнений. У нас китайський клас був з макетом. Ми всю їхню техніку знали досконало. Ми вивчали американську армію і німецьку. Також факультативно – англійську, французьку, ізраїльську, трішечки шведську.

ВК: Але щодо умовного противника - це ж однаково політичне рішення.

ВКас: Так, політичне рішення.

ВК: Відносно власне передчуття війни. На Майдані відбувався серйозний конфлікт, який перейшов у силову стадію. Конфлікт непростий, ідеологічний. Я бачив, як ВВшники перед тим як продовжити свій наступ через барикаду на Хрещатику з такою здістю, з якимось «остервенінням» ламали національний синьо-жовтий прапор, його древко. Це дійсно як на війні.

Як у цьому документальному фільмі «Рейд» про рейд тилами комбриг десантури розповідає, що перше, що вони зробили на Савур-Могилі – з першого ж пострілу з танка збили прапор противника.

ВКас: Класний фільм! Я його з таким задоволенням подивився!

ВК: Фільм класний, але він постановочний.

ВКас: Нормальний. Ідеологічний фільм – такі фільми треба показувати дітям в школі.

ВК: Важливо популярні художні фільми знімати. Там постановка більш виправдана.

ВКас: Мене Оксана перше, що запитала, чи фільм постановочний. Я кажу, звісно, що постановочний. Хто ж буде сидіти на броні, коли поряд рвуться снаряди?

Відчуття щодо війни – перше, що у мене було, це коли я почав аналізувати у 90их роках розвал Союзу або, іншими словами, вихід союзних республік і отримання незалежності. Я побачив, що лише Україна і Білорусія без внутрішніх конфліктів, без крові, без жертв отримали незалежність. Прибалтика, Грузія, вся Середня Азія, навіть Молдова мали свої війни.

Незалежність безкровно не дається. Я завжди серед своїх товаришів говорив, що нам дуже легко далася незалежність і ми не здатні її цінувати. В природі не буває, щоб незалежність діставалася безкровно. Тут якийсь «подвох».

Друга установка: історичний наш ворог – це Росія, хто б що не говорив. Я можу так говорити, бо я ментально знаю цих людей у Росії, я там серед них 7 років був. Я можу багато чого хорошого розповісти про цей народ, але у нас же ж зараз не про це розмова йде.

Якщо подивитися на відносини наших двох народів – ми постійно перебували у стані конфронтації. Якщо не сказати більше – війни. Мабуть, так заведено, що воюють із сусідами. Ми ніколи не воювали з корейцями, бо вони далеко.  З ким із сусідів ми не воювали? З Молдавією, бо вона маленька, і з Білорусією, бо вони такі самі, як і ми – держави своєї не мали.

А тут, тим більше, такий ворог! З розумінням того, що там більшість «созидательного», як кажуть російською, робилося руками наших українських людей. Та сама Тюмень. Ми з вами читали ще у Райгородці книжку про історію Луганщини – шалений потенціал народу (История Луганского края, 2003 – ВК).

Здоровіші гени – готові продукувати масу населення, причому працездатного, інтелектуального. Чому й експансія така була – до Волги дійшли. Дай волю – дійдемо на Далекий Схід.

З такою установкою я жив. Ділився зі знайомими, з друзями. З мене сміялися. Я просив мене не відправляти у відрядження в Росію, бо можу щось зайве сказати – ви знаєте мою. До речі, прислухалися. Хоча я бував у Росії, багато чого цікавого бачив, у тому числі – і високий пілотаж нашої дипломатії. Як інколи на виснаження наша дипломатія брала. Які «халамидні» росіяни навіть просто у веденні переговорів. Дипломатичний рівень – а тут тобі тупе «бикування», зневага до партнерів! Спілкувався з угорцями, румунами, перебував у складі різних урядових делегацій. Тобто приблизно розумію, як будуються дипломатичні відносини – зі сторони і зсередини. Тому було відчуття, що рано чи пізно ми з ними зійдемося у битві.

Для мене 2004ий рік з Помаранчевою революцією був особливо показовий. Тоді мене вразило, наскільки люди, не будучи уродженцями України або навіть будучи, але з іншого регіону, наскільки не розуміють ментальності української нації.

Ще тоді я багатьом говорив: щоб не відриватися від реалій, треба раз на тиждень їздити у метро і раз на рік – до тітки в село. Настільки безглуздою, тупою була поведінка української влади у 2004 році.

В інших країнах є цілі інститути, як у Радянському Союзі – інститут Азії і Далекого Сходу,   у яких вивчають, в тому числі, і національну ментальність різних народів. У військовому училищі був предмет «Психіка людини і психологія військового колективу», на якому вивчали типажі різних народів. Узбек ось такий, українець – такий, а якут такий.

Якути, до речі, – це дуже чесні, щирі люди і конкретні в словах. Якщо він сказав, що він тебе заріже, то заріже. Поняття про такі типажі нам давали. А у нашій країні немає закладу, який би вивчив ментальність хоча б нашого народу. Багато хто з наших  керівників ніколи не знали і не задумувалися про особливості, характерні риси українського народу. Можливо Ющенко, можливо Кравчук щось у якійсь мірі відчували, ну і Кучма. 

А на другому Майдані я подумати навіть не міг, що може бути такий тупий, цинічний удар в спину! Розуміли, що є засилля, вплив Росії, що росіянин Дмитро Саламатін – міністр оборони, що Наталії Королевської брат десь у Росії бізнесмен. Розуміли, що по суботах наші бізнесмени на «тур-доклад» до Москви літали. І при цьому всьому, маючи такий вплив на Україну – нанести такий тупий, зухвалий, безцеремонний удар!

Ви роками, десятиліттями,  створювали міф, що українці – братній народ, а потім так легко – раз і, свої ж віками створювані міфи зруйнували, розвіяли!

Крим. Прийняття рішень

ВКас: Навіть коли в Крим заходили війська, я не міг припустити – та не може бути такого! Не може бути і все! Ну, припустимо, заходять, щоб укріпити свої об’єкти. Це ще до захоплення Верховної Ради Криму було.

Вийшла гібридна війна, а ми ж звикли, що має бути оголошена війна.

ВК: З часів Другої світової ніхто нікому нічого не оголошує. Америка теж не оголошує про напад. Корейська війна – теж, здається, без оголошення. Після Другої світової стан війни оголошують, здебільшого, країни, що обороняються. Ось так і воюють.

ВКас: ООН вела в Кореї війну за одну зі сторін.

ВК: Верховну Раду Криму захопили вночі 27го лютого. Я зараз багато про це читаю.

ВКас: Я навпаки, про Крим ще досконально так нічого  і не читав.

ВК: Мені ще пощастило там бути тиждень в районі референдуму – у Севастополі і всюди. 23 лютого, лише день, як Янукович змився з Києва, у Севастополі провели мітинг під проросійськими гаслами. В Сімферополі Кримські татари почали перехоплювати ініціативу і вони так, по черзі збирали людей під місцевим парламентом – проросійський мітинг, а кримські татари – за Україну.

26 лютого вже кримських татар досить багато зійшлося. В ніч на 27ме 30-60 чоловік у військовій уніформі зайшли у Верховну Раду, забрали зброю у охоронців, перевірили документи і вигнали їх. І ще одна така сама група зайшла в уряд. Є фільм в інтернеті, зроблений росіянами, на якому це все відверто показано.

Окремо є ролики про те, як розміщуються кулеметники прямо в інтер’єрі Верховної Ради – видно, що це добре навчені військові. Тридцять чи шістдесят чоловік, плюс ще люди на захоплення Кабміну. Тобто рота солдатів відторгає велику територію – цілий Крим.

Вам ще не вірилося, що з цього буде війна?

ВКас: Я зрозумів, що буде війна, шостого березня.

ВК: Що було 6го? Першого числа було засідання Ради нацбезпеки, в неділю, другого березня – оприлюднили рішення РНБО. У цьому рішенні був один пункт таємний. Швидше за все, це й було про мобілізацію.

ВКас: 6 березня, був четвер. Я зателефонував у військкомат, бо вони телефонували   моїй тещі на домашній телефон. Уявляєте, тещі?! Там же, у військкоматах, бардак був! Я  представився. Вони питають, ми на вас можемо розраховувати? Кажу, можете розраховувати. Я був у той момент в Южному (Одеська область), з друзями ми там сиділи, і подзвонила мені Оксана, дружина. Сказала, що _почалося_!

ВК: Вона передала, що дзвонили тещі?

ВКас: Ні, визначним стало не це, а події в Україні. Інформація з Криму досягла такого піку, що чітко стало зрозуміло, що там діють російські військові. Коли стали «віджимати» у Перевальському і так далі – оці наші військові частини. Дружина питає, що відбувається?! Я кажу, це – війна.

Після цього я набрав військкомат і напруження, відчуття незрозумілості, невизначенності відпустило. Тобто «то, о чем так долго преупреждали большевики, свершилось».  Я зрозумів, це – війна.

Для військових було зрозуміло, що так звані «зелені чоловічки» - це російська армія. І коли козачки зі зброєю бігають, то хтось же їм ту зброю дав. Починалося «щось» - конфлікт, війна, міжусобиця. І, звичайно,  дзвінок з військкомату 6 березня був поштовхом до усвідомлення, що починається  війна.

ВК: Пригадуєте, тоді показували кадри з російськими Тиграми, які йдуть довгими колонами по пересіченій місцевості, БТРи йшли, КамАЗи. Як ви думаєте, можна було якось по-іншому діяти, щоб не втратити Крим? З військової точки зору.

ВКас: Ви знаєте, «история не терпит сослагательного наклонения»… Перше, за 23 роки ніхто не виховував українського громадянина. Далі, протягом усіх цих років ми не мали української влади. Влада не була продержавницькою, національною – не націоналістичною, а саме продержавною.

ВК: Був же  Ющенко.

ВКас: Ющенко, на мою думку, тільки гірше зробив, бо він деморалізував ту частину патріотично налаштованого населення, яка повірила йому. І цей патріотичний підйом більшої частини народу частково перегорів. Люди втратили довіру, розгубилися . 

Те, що кажуть, що результати кримського «референдуму» підроблені – нічого подібного (попри настрої значної частини населення у Криму маніпуляції з явкою та нелегітимність референдуму для мене не підлягають сумніву – ВК).

Я не раз був там у відрядженнях. Всі їхні думки, уподобання, ідеї я прекрасно знав. Всі вони там вчилися десь – то в Москві, то в Ростові, в крайньому випадку – в Харкові. Мене часто хтось з батьків просив допомогти   влаштувати їхню дитину на роботу, бо важко було з роботою в Криму.

В протилежному випадку людина  збиралася їхати шукати роботу в Москву або в Харків. Я кажу – давай в Київ, це дає більше можливостей. Але у них навіть в думках не було їхати в центральну України, тим паче, ще західніше.

Чи можна було зупинити це військовим методом? Звичайно, можна було. Якби ми при владі мали людей продержавницьки, проукраїнськи налаштованих. 

ВКас: Ну чому ж, тоді ми мали: (Андрій) Парубій – секретар Ради Нацбезпеки і оборони, (Олександр) Турчинов – в.о. президента.

ВКас: Значить, вони були не готові, не могли. Значить, були якісь тягарі, які не давали їм приймати кардинальних рішень.

ВК: То військовими методами можна було?

ВКас: Чому не можна було? А що, зараз не можна?

Але для цього треба було мати харизму, наважитися на це. Кучма чомусь же  поставив днопоглиблювальну техніку біля Тузли (у 2003 році)? Хоча, здавалося б, більш проросійського президента, який говорив про багатовекторність, а з нього сміялися всі, ще пошукати.

Але просто займи позицію і копай! Він і техніку підігнав, і прикордонників підігнав, і військових підігнав. І зробив ще багато чого такого, чого нам не видно було. Але ж зробив!

Тут, певне, найважливішим буде той момент, що кожен агресор буде себе поводити так, наскільки йому буде дозволено себе поводити. Кучма, при усіх його консультаціях, на які він їздив у Росію, він показав, що я _тут_ не дозволю.

Як президент цієї держави я змушений виступати саме таким чином. Хоч я з вами тепло дружу. А в цих (діячів) просто характеру не вистачило!

Вони можуть казати, що не було відданих генералів, що штаби були наскрізь просякнуті шпигунами. То у такому випадку теж є рішення. Береш старшого лейтенанта і ставиш міністром оборони. І все, елементарно!

Все дуже просто. Але для цього потрібен характер, треба вміти прийняти рішення. Для цього треба бути Вітею Суворовим. Ви знаєте цю історію з замком? Яким чином його помітили у частині? Учбова тривога десь у Яворові на полігоні. Техніка повинна максимально швидко покинути територію парку бойових машин. Бо можливий удар по розташуванню.

Вся техніка з боксів вийшла, вишикувалася у колону на вихід. А черговий по парку не може відкрити ворота – замок у нього заржавів. Весь полк стоїть! Що робить командир взводу Вітя Суворов? Молодий, «безбашений». А тут ціла «війна», тривога! Він командує: «Роби як я!» Розвертає танк і пробиває стіну в загорожі. І вся колона пішла за ним. Це і називається вмінням прийняти рішення!