Богдана Матіяш: Нотатки на берегах закону про мову

Особисто для мене їх забагато в усьому, що стосується мовної політики в Україні й, відповідно, маніпуляцій довкола мови, закону про мову та розмаїтих зловживань і – скажу прямо – шкідництва в тому, що стосується вільного функціонування української як державної в усіх царинах суспільного життя – на всій території України.

Зовсім нещодавно моя стрічка в фейсбуку була переповнена радістю: Конституційний суд визнав закон про мову таки конституційним, а отже, ніщо в ньому не може бути підважено й заперечено, і закон нарешті вповні набуває чинності. Я теж тішилась, але ця втіха була трохи гірка: те, що ми на тридцятому (!) році незалежності досі мусимо боронити свою мову, багато про нас говорить, і все це, на жаль, не надто компліментарні речі. І, чим довше гортаєш стрічку фейсбука, тим скорше радість змішується зі смутком: в Україні й далі є ті, хто зі смутком пише, що такий закон принесе більше шкоди, ніж користі, бо все, що вимагається «зверху», викликає опір; є ті, хто вперто оповідає стару байку про те, що Київ – це на 95% російськомовне місто (аж хочеться запитати, чи давно ці люди виходили зі своїх домівок – скажімо, на базар чи до магазину, де сьогодні насправді складно не почути української; складніше почути чисту російську, будьмо чесними). Іще хтось тужить за спільною історією із росіянами – цікаво, чому саме цей відтинок історії викликає найбільше плачів, а не, скажімо, наше спільне минуле з тими нашими сусідами, які разом із нами належали до Великого князівства Литовського.

Пригадую, як десь 2015 року при каві з приятелями ми говорили про потребу адекватного закону про мову, і мої друзі переконували мене в тому, що новій владі не варто діяти так, як діяв Янукович: швидко й рішуче, бо негоже користатися «його методами». Негоже, казали вони (самі україномовні), вдаватися до швидкої українізації, бо це викликатиме відторгнення і спротив. Я заперечувала. Мені здавалося, що нова влада, навпаки, діє занадто повільно, і що закон про мову слід було прийняти вже давно; що ми в багатьох питаннях надто зволікаємо, аж поки влада знов переходить до проросійських сил – і нагоди на добрі зміни в різних царинах, зокрема й у тому, що стосується мовної політики, втрачено.

Згадую, скільки разів іще за Союзу моїм батькам докоряли в транспорті, в магазинах, де завгодно цілком незнайомі люди за те, що вони розмовляли з нами, своїми дітьми, українською. Досі пам’ятаю фразу, яку якась жінка в автобусі обурено кинула мамі: “Женщина, зачем вы ребенка калечите?” Пам’ятаю, як у різних українських містах уже навіть за часів незалежності люди не раз обурювались на мою українську, думаючи, що я приїхала з Галичини, й швиденько замовкали, почувши, що я киянка. Слово “Київ” звучало для них магічно: на киян не можна так обурюватися, як на Галичину й галичан; у Києві влада, і, може, скоро всім скажуть так говорити – десь така була логіка цієї реакції.

Смішно, гірко, боляче, – щоразу це інша емоція, – що в твоїй країні, на твоїй рідній землі комусь не подобається, що ти говориш державною мовою. Вже цього року, якось купуючи в інтернет-магазині одяг, я попросила, щоб мене обслуговували українською. Продавчиня спитала: “А зачем? Мы же прекрасно друг друга понимаем, а это главное”. В інших магазинах вибачалися і переходили на українську. Так, я й справді розумію російську і не лише її. Я могла би говорити з продавцями англійською і польською, білоруською і трохи німецькою. Якби відновила свої знання чеської, то ще й нею. Але хочу нарешті скористатися своїм правом на обслуговування саме рідною мовою. Нас і так надто багато років було його позбавлено. І взагалі, в своїй країні ми маємо повне право не знати жодної іншої мови, окрім своєї – якщо бути аж дуже радикальними.

Так не раз роблять французи: навіть у Парижі часом не надто скоро натрапиш на людину, яка відповість тобі англійською. Чимало французів просто стенають плечами, усміхаються і просять говорити французькою, а поза Парижем і поготів. Трохи інакше роблять у Литві чи Латвії: готові спілкуватися англійською з іноземцями, але якщо іноземець знає лише російську, йому варто бути готовим до того, що йому можуть просто не відповісти – хоч співрозмовник може непогано принаймні розуміти російську. Добре це? Зле? Не знаю. Напевно, в цьому другому випадку це велика втома від усього російського й виставлений від нього захист: я вас не розумію, я нічого вам не скажу. 

Чи я хотіла би, щоб точнісінько так само було в Україні? Навряд. Але хочу чути в кав’ярнях, магазинах, лікарнях і школах, садочках та університетах українську. Хочу, щоб нею вели всю документацію; щоб нею добре говорили політики і спортсмени. Щоб її шанували й любили і не мали права з неї насміхатися. І щоб ті, хто свідомо обирає російську як мову спілкування – нехай просто в приватному житті, – все-таки пам’ятали позицію Росії щодо мови й того, що всюди, де звучить російська, – це російська територія та російський народ, і Росія готова йти його «захищати». Хотіла би зрозуміти логіку тих, хто знає цю позицію, але й далі вважає саме російську пріоритетною для себе, навіть якщо народився в україномовній родині; хто заохочує дітей говорити саме нею. Або навіть не так: хотіла б, щоб українська перестала бути для них другорядною, меншовартісною. Її можна прийняти не лише тому, що так велить закон, а тому, що її можна просто полюбити.

Не знаю, скільки ще років говоритимемо й говоритимемо про все, що відбувається довкола мовного питання. Але буде цікаво стежити, що відбуватиметься в цій царині в найближчі роки. Вірю, що за декілька років українська звучатиме все впевненіше в усіх регіонах України – навіть там, де вона комусь іще донедавна здавалася чужою. І що колись ця її гадана чужість просто забудеться. Не знаю, чи маю рацію. Але дуже хотілося б, щоб урешті сталося саме так.