Довженко та Сталін: як "українське питання" перетворило дружбу на ненависть

Сьогодні, в день народження Олександра Довженка, розглянемо складні стосунки радянської імперії та українського кінематографа на прикладі його непростої долі, в якій була і дружба, й ворожнеча з кривавим вождем Йосипом Сталіним.

А наприкінці пояснимо, як саме ви можете захистити інституцію, названу іменем одного з найвідоміших українських геніїв світового мистецтва - Олександра Довженка - тобто Довженко-Центр. 

Або - дивіться у відео, якщо звикли до такого контенту

Тріумф і розгром "Землі"

У 1958 році на Всесвітній виставці в Брюсселі були названі 12 найкращих фільмів усіх часів і народів. Однією зі стрічок, які потрапили в список, був фільм "Земля" українського кінорежисера Олександра Довженка. І таке рішення не було сенсаційним: у 1930 році цей фільм мав грандіозний успіх у Європі. Наприклад, після прем'єри в Берліні про Олександра Довженка з'явилося 48 статей, у Венеції італійські кінематографісти назвали Довженка "Гомером кіно". 

Знаний любитель кіно Йосип Сталін також пройнявся повагою до довженківського таланту, утім не побачив у фільмі пропагадистського пафосу. У радянському союзі "Земля" витримала лише дев’ять днів у прокаті - а потім її заборонили. Офіційна причина — натуралізм та замах на звичаї. Цікаво, що сучасна рецепція цього фільму схиляється до подібної оцінки. Так, згідно з характеристикою Довженко-Центру, "Земля" "сповнена ліричного пантеїзму, й водночас утопічної екзальтації, вона продемонструвала всю неоднозначність українського цивілізаційного вибору 1920-х, кульмінацією якого стала драматична колективізація". 

Потім в "Автобіографії" Довженко писав про те, що сталося з ним після заборони "Землі": "Радість творчого успіху була жорстоко пригнічена страховинним двопідвальним фейлетоном Дем'яна Бєдного під назвою "Философы" в газеті "Известия". Я буквально посивів і постарів за кілька днів. Це була справжня психічна травма. Спочатку я хотів був умерти". 

Попри разючу критику на батьківщині, в 1930-му році Довженко зміцнює власний світовий авторитет, читаючи лекції про світову кінематографію перед іншими кіномитцями та кінокритиками у Парижі, Лондоні, Празі та Берліні. Там же за його участі відбуваються покази "Землі" та двох попередніх його робіт - фільмів "Звенигора" та "Арсенал", які так само викликають захоплення у публіки. І це зовсім не дивно. 

"Звенигора" - попри те, що завершується сценами тріумфу соціалістичної промисловості, перед тим проводить глядачів двома тисячоліттями історії України, а об’єднує всю стрічку в цілісне полотно образ діда, який уособлює патріархальне селянство. І цим пієтетом до української народної мудрості, який яскраво проявився і у "Звенигорі", і в "Землі", Довженко яскраво вирізнявся на тлі інших радянських кінематографістів. Водночас - це уподібнює його до інших всесвітньо відомих українських авангардистів, таких як Казимир Малевич, Давид Бурлюк чи Олександр Архипенко, які також черпали натхнення в традиційній українській культурі. 

Примушення до дружби… зі Сталіним  

Але повернімося до непростої Довженкової долі. Після розгрому "Землі" він чітко зрозумів: щоб зберегти життя, він мусить іти на поступки. Тому на початку тридцятих знімає значно слабший від знаменитої поетичної трилогії фільм "Іван" про будівництво Дніпрогесу. А в 1934 році взагалі переїздить до Москви. За його власними словами, він написав листа Сталіну з проханням "захистити його і допомогти творчо розвиватися". 

Уже в цьому факті відчувається увесь розпач митця при зіткненні з радянською репресивною машиною. Однак він, схоже, усвідомлював, що фізично знищити його система не зможе - надто вже гучний успіх мав фільм "Земля" у всьому світі. Усвідомлював це й Сталін, тому вирішив тримати Довженка поближче до тіла. В буквальному сенсі. 

Історія спілкування Довженка зі Сталіним — дуже цікавий феномен. Подейкують, що Сталін зробив Довженка своєрідним "сповідником", "нічним другом". Він часто викликав митця посеред ночі, щоби прогулюватися Москвою й "говорити по душах". Він же замовив Довженкові й дві наступні пропагандистські агітки - "Аероград", побудований вже на сибірському матеріалі про боротьбу зі старовірами та японськими диверсантами, а також "Щорс", про такого собі українського Чапаєва. 

Що там казати - ось ці фільми радянським кінокритикам уже показово сподобалися. За перший тиждень "Щорса" переглянули близько 31 мільйона глядачів по всьому Радянському союзі. Як на 1939 рік - колосальна кількість. Цей фільм приніс Довженкові не лише славу, але й статус в номенклатурі: він став депутатом, керівником Київської кіностудії та членом президії комісії з присудження Сталінської премії. 

З початком війни Довженко не відсиджувався в евакуації, а попросився на фронт, де став кореспондентом однієї з газет. За надруковане в ній оповідання "Ніч перед боєм" навіть отримав подяку від самого Сталіна... Паралельно з тим він веде щоденник та пише кіносценарій "Україна в огні", фрагменти з якого читає Хрущову. Тому сценарій сподобався, про що він через кілька років щиро пожалкував. 

"Україна в огні" як довженкове прозріння 

Уривки сценарію з'явилися у пресі у вересні 1943 року, викликавши обурення радянської пропаганди. А 26 листопада 1943 року Довженко запише в "Щоденнику": "... моя повість "Україна в огні" не вподобалася Сталіну, і він її заборонив для друку і для постановки". 

Того ж дня він знову згадував Сталіна в щоденнику, цього разу - в повному розпачі, пишучи про смерть власного батька. 

"Умираючи в Києві од голоду, од голодної водянки нещасний мій батько не вірив у нашу перемогу і в наше повернення. Він вважав, дивлячись на колосальну німецьку силу, що Україна загинула навіки разом з українським народом. Він проклинав Сталіна за невміння правити і воювати, за те, що мало готував народ до війни і віддав Україну на розорення Гітлеру, нагодувавши перед тим Німеччину і помігши їй підкорити собі Європу. Його прокльони на голову Сталіна були безупинні і повні страждань і розпачу. Він бачив у ньому одному ніби причину загибелі свого народу"

Цей Довженків розпач, ця огида до Сталіна не виникли на рівному місці, вони зріли в ньому протягом усієї війни, і їхні відголоски прокралися до "України в огні". І сам Сталін також відчув їх, тож у ніч з 30 на 31 січня 1944 року влаштував Довженкові справжній розгром на засіданні політбюро ЦК ВКП(б) за участі Молотова, Берії, Мікояна, Хрущова та інших високопосадовців. 

Стенограма зберегла гнівну заяву Сталіна, що "сценарій "Україна в огні" — це спроба ревізії ленінізму, це виступ проти партії, проти радянської влади, проти колгоспного селянства, проти нашої національної політики". Наближений до Берії кінорежисер Міхаїл Чіаурелі згодом гнівно дорікав Довженку, що він, мовляв, "пожалів вождю десять метрів плівочки, жодного епізоду йому не зробив. Не захотів зобразити вождя, от і загибай тепер". 

І справді, Довженко ніде у кіноповісті не показує постать Сталіна привабливо. Він не співав дифірамбів Сталіну, як того вимагали сам радянський вождь та його оточення. Але й це не все. В одному з епізодів головний герой Лаврін Запорожець веде діалог з портретом Сталіна, дорікаючи йому, мовляв, війна ведеться "не малою, великою кров’ю, на своїй території". 

Літературознавиця Віра Агеєва у книзі "За лаштунками імперії" констатує: "Сталін вважав за необхідне придушити гідру націоналізму в зародку… зробіть головного героя не росіянином, а українцем, і вам пробачать усі гріхи". 

І справді, саме в той час зріє міфологема, яку нині використовує Путін і яку підривала кіноповість Довженка. Іще Сталін розумів необхідність підкреслити ключову роль "великого російського народу" в перемозі над фашизмом, тимчасом як згадки про героїзм і страждання українців, про які йшлося Довженкові, виявилися не просто зайвими, а й крамольними. 

"А тут виявляється, що в епіцентрі війни Україна, в огні Україна, та ще в якому огні… та Україна, з якої не один мільйон неозброєних і необмундированих селян треба було кинути на фронт або втопити в Дніпрі, щоб спокутували свою провину перед ним, Сталіним, та його маршалами", - писав літературознавець Іван Дзюба. 

"Мене було порубано на шмаття": або повторення трагедії в наш час

Як би там не було, ця ніч розгрому в кабінеті Сталіна стала вирішальною для Довженка. Коментуючи її, він записав у своєму щоденнику: "31 січня 1944 року мене привезено в Кремль. Там мене було порубано на шмаття і окривавлені частини моєї душі розкидано на ганьбу і поталу на всіх зборищах". Ось так образ смерті від нещадної критики знову стає ключовим для Довженка. 

Звісно ж, далі й мови не могло бути про які-небудь видатні фільми. У сорок дев’ятому на екрани вийшла стрічка "Мічурін", останній прижиттєвий фільм, чергова пропагандистська агітка. І навіть після смерті Сталіна зламаний Довженко просто доживає віку в задушливій тоталітарній атмосфері. У 1955 році він, одначе, закінчив роботу над кіноповістю "Зачарована Десна", останнім своїм шедевром. Уже наступного року серце його припинило свій несамовитий рух. 

Так тоталітарна влада зламала Довженка-митця. А нинішня українська влада тепер намагається зламати Довженко-центр, цей найбільший кіноархів України, надзвичайно компетентну та ефективну установу. Її архіви планують передати фіктивній установі, створеній за часів Януковича, без штату й будь-якого досвіду діяльності у сфері кіно. 

Але чи вдасться їй це, залежить зараз від нас. Триває збір підписів під петицією за скасування реорганізації Довженко-центру. 

У багатьох виникають труднощі з підписанням цієї петиції. І щоб їх подолати - зацитую тут декілька порад від самого ж Довженко-центру: 

- сайт найкраще відкривається ввечері (навіть ближче до ночі); 

- значно краще працює десктопна версія сайту; 

- дехто радить спробувати браузер "Опера"; 

- коли не спрацьовує bankID, може допомогти реєстрація через сайт

Тож підписуйте петицію, що допоможе врятувати інституцію, названу іменем одного з найславетніших українських геніїв. Сьогодні - якраз чудова нагода, щоб це зробити, адже до фіналізації петиції лишається менше 3000 підписів, і було би символічно завершити збір саме в такий знаменний день.