Фільм "Іван і Марта": те, що ми не знали про Івана Дзюбу

Про це інформує Еспресо.

Кінорозповідь присвячена історії подружжя одного з найзначніших сучасних діячів української культури, критика, літературознавця, найвідомішого автора українського самвидаву Івана Дзюби. А ще — часам шістдесятництва, які нанизуються на прем’єру стрічки Сергія Параджанова "Тіні забутих предків" у київському кінотеатрі "Україна" 4 вересня 1965 року. Тій добі, про яку Ліна Костенко сказала (і її цитата увійшла до фільму) : "В літературу несподівано й одночасно прийшли люди з талантом і совістю.  Тоді ж з’явилися і художники, і композитори, і кінематографісти, і історики, і актори. Ми не знали, що ми шістдесятники. Це вже потім – з дистанції часу – виникло таке означення. А тоді це була когорта молодих людей, які входили в життя, не знаючи, що вони входять в історію".

Сергій Буковський не вдається у фільмі "Іван і Марта" в дослідження руху шістдесятників. Не це є метою. Та й знято про це чимало. Але люди, середовище, чиї імена і нині є на слуху, прямо чи побіжно у стрічці присутні. Як фон, що вигранює як час, так і родину Дзюбів.

Документальне кіно має особливість: попри те, що розповідає про реальних людей і реальні події, балансує на межі з журналістикою. І, сидячи перед екраном, часом губишся, у якій саме площині перебуваєш. Хоча, напевно, це не так і важливо. Значно важливіше інше, і в контексті фільму "Іван і Марта" зокрема, – маєш справу з реальним портретом людини, яка є гордістю держави. Але людини не забронзовілої, а живої.

Мені здається, це великий плюс фільму, що Іван Дзюба приходить до глядача не в пафосних промовах та оцінках критиків (ці оцінки відомі), і навіть не через власний творчий доробок, а через спогади та судження людини, з якою прожив понад 60 років. Чоловік, який першим - на премʼєрі фільму "Тіні забутих предків" - публічно звинуватив комуністичний режим у переслідуваннях та арештах українських інтелектуалів та митців, якого називали речником шістдесятництва, раптом постає особистістю, яка мала не тільки принципи та переконання, а й свої слабкості, зрештою страхи, бо ж людина. Та й пані Марта не соромиться розповідати те, що насправді думала чи відчувала, а не те, що пасувало б до виліплення образу героя. Чи то з Івана Дзюби, чи з неї самої.

Властиво, оті судження, їхня приватність, несподівані зізнання в почуттях, емоціях, відчуттях роблять фільм Сергія Буковського особливим. Як – уродженець Донеччини Іван Дзюба не готував себе для революційної боротьби, а став чи не головним у русі шістдесятників волею обставин, а не з власної волі? А його дружина Марта вважає, що й вона ніяким героєм не є і ніколи цього не прагла? Це й справді можна сказати, що поет Іван Драч міг в юності видатися комусь схожим на бліду поганку, а хрестоматійний Микола Вінграновський не більше ніж "таким собі"? Це можна зізнатися, що хотіла мати елегантний вигляд на суді чоловіка, а тому спеціально пошила собі чорний костюм, як і в тому, що усвідомлено підштовхувала Івана Дзюбу підписати покаянного листа, коли сидів під слідством, бо з відкритою формою туберкульозу (через яку не залишилися жити в її рідному Львові) у тюрмі він прожив би недовго? Виявляється, можна. І можна сказати не тільки це. І ота непередбаченість розповіді робить фільм справді зворушливим і притягальним.

Фото: з сайту Сергія Буковського

Використовує Сергій Буковський і ще один прийом. Він включає до фільму кадри, які – теоретично – інший режисер, можливо, і не думав би використати. Бо вони могли б не вписатися у сценарій (приміром, відповіді Марти Дзюби на телефонні дзвінки уже поза межами розмови під запис, моменти життя поза кадром чи створення технічних особливостей того чи іншого кадру) або ж - у певних місцях – позбавити цей сценарій динамічності. І можливо, навіть виникне думка, що щось, якби режисером був ти, то зробив би інакше. Звісно, якби вмів. Але це аж ніяк не означає, що Сергій Буковський зробив те чи інше погано. Бо таки погано аж ніяк не зробив, зумівши не тільки показати дві яскравих особистості, з яких склалося подружжя Дзюбів, а й зобразити їх на тлі епохи, перекинувши містки в сьогодення.

Фільм "Іван і Марта" почали знімати ще 2018 року. Івана Дзюби не стало за два дні до повномасштабного вторгнення. Отож готової стрічки він не бачив і що б про неї сказав – невідомо. Але він знав, що ті невимушені кадри, які знімали на його 90-річчі, таки не будуть виключно приватними кадрами його сім’ї. Інакше камера там не працювала б. І сьогодні ті задокументовані сцени не менш цінні, ніж сама стрічка.

Отож ми не знаємо, що сказав би Дзюба про фільм, але чуємо його голос  у фільмі: "Хай там як, але добра у світі все-таки більше, ніж зла. Хоч у це й важко повірити. І хоч цього не видно, але це так. Інакше життя взагалі б не існувало, якби такого не було".

І те світло, яке ніс у собі цей чоловік, і те, яке несе фільм про нього, варті, аби під те проміння стати…