Фронтмен гурту "Нумер 482": На нулі 21 день х@рячили по нас конкретно

У фейсбуці ти часто вітаєшся: "Шалом нескорена нація".

Так. Нескорена нація. 

А яким було життя Віталія Кириченка до повномасштабного вторгнення? Чим займався, що робив, які плани будував? Кажуть, ти людина, в якої багато різних талантів.

За тиждень до повномасштабного вторгнення я жив на Канарських островах, на Тенерифе. З другом ми ставили на воду човен, катамаран. Ходив до океану, медитував, плавав, шукав новий матеріал для пісень. В основному я займаюсь музикою. Також я є членом наглядової ради громадського об’єднання "Українське агентство з авторських та суміжних прав". Ведемо роботу для того, щоби сфера авторського права була приведена до ладу, аби закони були такі, щоб винагорода доходила до авторів. Я люблю музику, люблю слухати електронну музику, пишу музику. Це ж не просто собі музика. Нею треба займатись. Написати, записати, а потім реалізувати записане. Ось це велика частина діяльності життя музики. Ось цим я й займався. Але й дозволяв собі місяць пожити на Канарах. 

Класно. Набратись сил, позитиву. Відпустка. Це потрібно усім. Люблю твою пісню "Добрий ранок, Україно".

Дякую. Приємно. Це наша візитівочка - пісня "Добрий ранок, Україно!". Але наприкінці 2021 року в нас вийшов новий альбом, який називається "Тест на вагітність". Там є 5 композицій, зроблених за підтримки Українського культурного фонду. П’ять нових класних пісень. Я раджу їх послухати, зайти на наші ресурси. Або на Spotify, або на YouTube, або на Apple Music, ми є скрізь. Є також дві дуетні пісні. Одна записана разом із Сонею Сотник. Вона називається "Я іду по воді". Така навіть пророцька трохи пісня. І ще дует із Русланом Горовим. Вона називається "Запах свободи". Є ще там шикарна пісня "Сніг". Думаю, незабаром вона буде актуальна. Ми на неї зняли кліп. 

Чому альбом називається "Тест на вагітність"?

Тест на вагітність показує чи вагітна жінка, чи ні. Це така алегорія. Ми хотіли дізнатись, чи вагітні ми на творчість. Гурту вже більше 20 років. І ми захотіли дізнатись, чи здатні ми створювати щось нове, щось цікаве та різне. Те, що не зовсім схоже на попереднє. 

Як тебе застало повномасштабне вторгнення? 

В ліжку.

Ти скролив новини в ліжку?

Ні. Я спав. Подзвонила сестричка й сказала, що Одесу обстріляли. Як і більшість українців, мене війна застала в ліжку.

Чи було в тебе передчуття війни?

Ні. Я думав, що вони не наважаться на такий безглуздий крок. Як тільки довідався про вторгнення, почав дивитись новини, потихеньку збиратись, потім був невеличкий квест по воєнкоматам. Взяв із собою термобілизну, зимову куртку та спальний мішок. Нарешті приїхав у Солом’янський воєнкомат. Там стояла вже черга. Я вистояв у черзі десь годин десять. Після того, як ми зайшли, заповнили анкети й підписали контракт, нас вже не відпускали. Тобто, було сказано, або ви зараз їдете додому й відпочиваєте, а потім ми вас викликаємо, або ви зараз підписуєте контракт і вже залишаєтесь в штабі. Я одразу підписав контракт і залишився в штабі. Слава Богу, був спальний мішок. Пам’ятаю ту ніч, як ми ночували. Де-юре я підписав контракт і склав присягу 24 лютого 2022 року. Мені вже дали тоді кулемет. Я два дні був кулеметником. 

То ти багато професій освоїв, будучи на фронті?

Та ні. Я стрілець. Просто стрілець. 

Побачила в тебе на сторінці Facebook твій новий проект – "Позивний музикант".

Насправді, ти правильно сказала. Багато професій опановуєш у війську. Це вантажник, це копач окопів, це…

…будівельник бліндажів.

…кухар, тому що ти готуєш їжу. Ти, і комунікатор, і психолог, і волонтер, бо весь час щось знаходиш, добуваєш. Комунікації, насправді, дуже важливі. Тому що от ми приїхали у Харківський регіон, почали тут уже наш бойовий шлях, як то кажуть, і саме тут харків’яни допомогли нам отримати автівку для нашого підрозділу. Але перша автівка – це… я хотів би подякувати Павлу Непші, очільнику яхтингової компанії "Марінеро". Вони привезли Nіssan із Британії і просто подарували нам. Це було важливо, бо тоді в нас машин взагалі не було. А нам потрібен був пікап. Також хотів подякувати іншим волонтерам, тому що без них ми би взагалі… Оленка Мібчуані дуже допомагала. Навіть просто приїжджали годували нас в Києві. В Харкові – Василь Рябко. Сергій Жадан. Завдяки йому в нас ще одна машина з’явилася. Харків дуже круте місто. Там мешкають дуже круті люди, які, ну, реально – залізобетон. Вони встали на смерть. І не пустили сюди москалів. 

Ти не розповів про новий проект свій "позивний Музикант".

Просто під час цього всього ти ж збираєш якийсь матеріал. Ну і от цей матеріал… він мені здається не зовсім притаманний творчості "Нумер 482". Тому що це особисте більш. Це про музиканта на війні. Про людину на війні. Про війну взагалі. І мені не дуже б хотілось це тягти в "Нумер 482". Тому я подумав, що у кожного пристійного фронтмена має бути сольний проект. І я його назвав так дуже просто. Бо в мене позивний "Музикант".

 
Як ставляться побратими до зіркового солдата в своєму колективі?

Розумієш, справа в тому, що коли ти приходиш в такий великий егрегор, як військо, ще в такі не прості часи, то по великому рахунку немає значення хто ти був, які регалії чи посади в тебе були в цивільному житті. На першу чергу виходять твої особисті якості, людські якості, твоя готовність комунікувати, чесність, порядність, сила духу. Я постійно говорю про комунікації, бо це моя слабка сторона. Мені дуже важко комунікувати. Я доволі закрита людина. Але ти весь час маєш знаходитись в підрозділі. Люди різні. Але рівні. І це дуже хороша школа для таких чувачків, як я. Повторюся, на війні важливі особисті якості людини, а регалії – вони нікому не цікаві. 

Яким було твоє перше бойове хрещення? Твої емоції…

Ну… на нас напали на РДА. В нас був один 200, декілька 300. Ми були зовсім не обстріляні хлопці. Я просто став на коліна й почав молитись. Тому що стріляли з усіх боків. Це "стікляшка" і вона вся прострілювалась. Це сталось на другий чи третій день. Ну а потім, коли ми вже в Харків приїхали, ми потроху підбирались до нуля, до бойових дій, ми спочатку в одному місці були, потім ближче… Пятихатки, Лозова… Ми потрохи "обстрілювались". Там в Пятихатках  - там більш міномети. В Черкаській Лозовій там більш арта працювала. І ти постійно живеш і чуєш, як арта стріляє, і через тебе… Тому що ти стоїш на нулі, а арта наша і їх арта через нас літає, стріляє. Таке… Ну а коли вже попали в Прудянку, там вже ми стояли на нулі 21 день. Там вже "херячили" по нам конкретно. Слава Богу, що ми вистояли і довели, що ми підрозділ, який може виконувати бойові розпорядження. Ми витримали, не відступили. Особовий склад зберегли. В нас був лише… в нашому взводі один контужений. Я думаю, що це ваші молитви, молитви наших рідних і близьких. Тому що я, по великому рахунку, не знаю, як ми залишились там всі цілі. 

Чи допомагає на фронті гумор? Якісь історії…

Цікавих історій чимало. Були, звичайно… Без гумору взагалі не можна на фронті. Але він тут такий специфічний. Такий армійський, брутальний, пошловатий і з матюками . Якщо анекдот без матюків, то це не анекдот. 
А з історій… У тій самі Прудянці в нас була така маленька літня кухонька біля нашого КСП (командно-спостережний пункт. – Ред), і ми там смажили, варили, готували їжу… І прямо в наш двір прилітає снаряд. Сарай зруйновано. Одна єдина каструля в нас була, стояла… в якій ми суп варили. І все. Супу нема. ІЦ ми всі такі: "Та ладно, не буде супа". А командир приходить і такий: "Тааак, вся кухня в пилюці. Треба привести її до ладу. Треба прибрати". І я такий прибираю. Тільки прибрав. І тут знову "прилітає"… І знову вся кухня, вся в пилюці, вся в уламках… Приходить командир. Подивився й каже: "Не прибирайте". І лишились в нас тільки пательні. Сковорідки. Але ж на сковорідці борщ чи суп не звариш. 

Знаєш, якось треба позаписувати ці всі історії. Цікаві. 

Гарна ідея…

Або така історія. У перший день приїхали… Ніч… Тихо, спокійно, ніхто не стріляє. Командир каже: "От вам хата. Займайте". Ми заходимо. Чужа хата. Вся в уламках. Скло розбите. Ми підмели. Ми собі полягали. Зі мною тоді був боєць із позивним Хакер. Тихо, нормально, ніхто не стріляє. Не те, що в нас було в Черкаській Лозі… Ну і в дванадцятій годині починається обстріл. І так почало фігачити. Ми в броніках біжимо в підвал. Ми з оберемками, позбирали карімати, вєщьмішкі… Як ті квочки. Прибігаємо, лягаємо. А там такій малесенький погрібочок. Так і полягали в бронежилетах. А зранку прокидаємось. Сонечко. І пішов я в туалет. А це село. Сільський туалет. Коли виходжу звідти, привідкриваю двері, а на мене отакенна (показує) морда коня. Я злякався, а кінь впритул на мене дивиться. Їсти хоче чи спілкуватися? Ну прямо лізе впритул і все.  Коротше, перелякався я конячки. Потім приїхали волонтери й забрали конячок. Там їх було… 

Отакі історії. Там постійно якісь ситуації такі були, з приколами. Треба записувати. Дякую, що ти сказала. Я просто сяду й потихеньку всі приколи позаписую. 

Так. Такі щоденники з фронту. Тому що, у кожного на фронті є свої історії. Це потрібно пам’ятати. Це ціла велика спільна історія. 

Так.

Прочитала на твоїй сторінці у фейсбук вірш про небесний Генштаб. Зачитаєш?

Вірю я, що в небеснім генштабі,
Архіполковник, не простий - бойовий,
Складе рапорт ангел комбату,
Мов там є на землі такий рядовий,
Він нічим не кращий за інших,
І геройствує він аби як.
Все ж, давайте дамо йому орден,
Орден з назвой - "ти вижив, чувак".

Дуже надихає на Перемогу, аби всі наші військові вижили й повернулись здоровими додому. Знаю, що любов на фронті існує? Чи у вашому батальйоні зустрілась пара закоханих?

Так. У нас парочка з’явилася. В нашому взводі. Хакер і Даринка вирішили одружитися. Покохали одне одного. Так. Він – програміст доволі таки серйозний, А вона – військова, вчилась у військовому коледжі. Вони знайшли одне одного й вирішили, що хочуть бути разом. 

Зараз на фронті можна узаконити відносини?

Так. Здається, комроти може це зробити. Ротний. 

І це прекрасно. Адже життя попри все триває.

Так. Життя триває. І хочеться усім побажати добра. Перемоги. Хочеться всім побажати, щоб ваше життя тривало, не дивлячись на війну. Тому що іншого життя в нас нема. І щоб навчилися бути щасливими і терплячими саме зараз. Дуже хочеться швидше перемоги, але ми розуміємо, що все може бути складніше і довше. Можна зробити все швидше, але буде дуже багато загиблих. Наша задача – це перемогти і зберегти себе, армію, людей.

І ще таке питання. Що зробить Віталій Кириченко, коли офіційно оголосять нашу Перемогу?

Піду до взводного питати, коли буде демобілізація.

А про мрії?

Мені би дуже хотілось зробити прохід Лікійською стежкою в Туреччині, і перехід на яхті. Також в Туреччині. Я це планував ще до війни. То ж, хотілось би це здійснити. Хочеться більше мандрувати. Є ще така мрія – Америку проїхати на мотоциклі. Зі Сходу на Захід. З одного узбережжя на інше. 

Нехай усе здійсниться. Дякую тобі за розмову. Бажаю швидкого одужання. Також дякую усім нашим захисникам та захисницям.

Дякую навзаєм. Усім нам перемоги. І жити саме зараз та розуміти, що іншого життя в нас немає. Терпіння всім нам і сил. І, я сподіваюсь, все буде добре. Слава Україні!