Генерал Ходжес: Спочатку військова провокація, потім плацдарм на півдні і спроба захоплення Чорноморського й Азовського берегів

Отже, Російська Федерація концентрує війська, регулярно робить ті чи інші військові провокації, а представники Кремля регулярно брешуть, щоденно брешуть, запевняючи нас, що жодної загрози нема.

Дякую за запитання, Антоне, а також за надане мені слово. Особисто мене тривожать такі відверто провокативні й агресивні дії з боку військових збройних сил РФ та їхня непотрібна концентрація на ділянках біля українсько-російського кордону. І це з урахуванням того, що чиниться щодо держави Україна: події на Донбасі чи у Криму, відсутність прозорості того, що роблять росіяни, навіщо ці сили концентруються. Але це звикла поведінка росіян.  Вони ніколи не бувають чесними стосовно своїх намірів, що, звісно призводить до виникнення непорозумінь. Цей факт, тим більше, загострює проблему непорозуміння, що існує між сторонами даного конфлікту. Все  загострюється  внаслідок постійного потоку дезінформації, що рутинно йде з боку Кремля. Сьогодні я читав заяву речниці Міністерства Закордонних Справ Росії, пані Марії Захарової, між собою  ми вже прозвали її “ Московська Маша”. Вона твердить нібито нагнітання відбувається через те, що в регіоні концентрується велика кількість збройних сил НАТО —разом із українськими військовими. І  саме в цьому корінь проблеми, адже в дійсності, як ми знаємо, все абсолютно навпаки.

Який, на вашу думку, зараз військовий баланс сил у басейні Чорного моря. Ми розуміємо, що Росія напевно не потребує розширення периметру свого контролю і окупації на Донбасі. Росія потребує контролю над цілою Україною, а в тактичному аспекті вона потребує “кримської води”.

Так, Антоне, цілком слушно. Рішучий напад на Донбас зараз росіянам ні до чого. Донбас потрібний для того, аби продовжувати дестабілізацію в регіоні. Неминучими наслідками цих дій стане гальмування процесів інтеграції України на Захід. Отже, мета РФ не захопити Донбас з метою окупації, а підтримувати ситуацію в регіоні у стані хаосу. В їхніх інтересах також організація перемовин, в результаті яких вплив Донецька і Луганська на зовнішню політику України став би більш відчутним. Це перше.

На моє переконання, більш пріоритетним напрямком для Росії є дії з відрізання України від доступу до Чорного моря. Це стосується аналогічних дій у Приазов’ї -- з метою контролю над Маріуполем і Бердянськом. Отож, увесь той рух російських збройних сил, за котрим ми зараз слідкуємо, найімовірніше, просто відволікаючий маневр, щоб насправді в кінцевому рахунку нанести удар і спробувати захопити водогінний канал, що сполучає Дніпро й Крим. А далі власне, так, як припускаєте Ви: використовувати свій успіх на тій ділянці як плацдарм для подальшого захоплення Чорноморського й Азовського берегів.

Проблему з постачанням води у Крим можна було б вирішити негайно, якби, по-перше,  Росія забралася з Криму добровільно. Або ж,  якби вони побудували свій водогін. От, вони будують трубопровід “Північний Потік-2” з Росії у Німеччину, замість того,  аби взяти і спорудити замість нього водогін, що забезпечив би окупований півострів водою.  Але я не думаю, що вони сильно переймаються через  воду.

Ми розуміємо, що Путіна від великої війни стримує лише два чинники - американська армія і збройні сили України. Путін найменше хоче збільшення кількості гробів, які поїдуть у Росію. З іншого боку нещодавно відбулась розмова між керівником об'єднаних штабів США Міллі і генералом Хомчаком, а також між генералом Хомчаком і генералом  Герасімовим. Ми розуміємо, що Міллі доволі чітко пояснив Герасімову деякі речі. Отже, про що могли говорити генерали.

Генерал Міллі був уповноважений донести до пана генерала Хомчака зміст державної політики США, яка полягає в тому, що Америка залишається на захисті державного суверенітету України. Також, наскільки я собі уявляю, він мав би з'ясувати з Хомчаком ряд військових запитань, щоб мати краще уявлення про реальний стан речей, проговорити, чого саме потребує Україна, яка конкретна військова допомога могла б бути необхідною.  

Генерала Герасімова містер Міллі мав б запитати, які конкретно дії росіяни провадять, що за всім цим стоїть, де прозорість проведення великих військових навчань, що мала б відповідати пунктам міжнародних угод.  А також, чому продовжуються вбивства українських військовослужбовців навіть під час режиму припинення вогню?! В мене немає даних, як і що саме Міллі питав у Герасімова, але саме ці питання йому задав би я.
 

Я найбільше переживаю щодо повторення сценарію так званої Грузинської війни 2008-го року, коли Росія вчинила військову провокацію, потім розпочала сухопутну та авіа операції, для того аби окупувати частину території, завести війська, а потім розпочинати довгі, дуже довгі переговори. Є побоювання, що це стандартна формула, за якою Кремль буде діяти не тільки в українському, так би мовити, конфлікті.

Так, це вагомий привід для занепокоєння. І я запевняю, що саме цього прагнуть у Кремлі. Діяти за таким сценарієм: скористатися якимсь мізерним приводом з боку українських вояків, щоб слідом звинуватити українську сторону у вчиненні провокації і заявити про необхідність застосування заходів самооборони.

Я вже згадував про “Московську Машу”, яка заявила, що Росію напружує  зростання кількості українських військ і солдат НАТО в регіоні. Однак я ще раз кажу,ця заява не має під собою жодного підґрунтя. Це 100-відсотковий фейк!  Це типовий приклад того, як росіяни ведуть війни: запуск якоїсь брехливої новини з метою створення претексту, аби далі починати діяти за допомогою армії. Тому зараз по-справжньому важливо, щоб в українській армії панувала дисципліна, оскільки потрібно якомога холоднокровніше уникати загострень, а з другого боку, слід перебувати у стані максимальної боєготовності. Всім треба розуміти, що росіяни зараз спробують поміняти наратив, аби перекласти провину на Україну. В цьому моменті Німеччина, Франція, Канада, Велика Британія і Сполучені Штати мали б виробити єдину і спільну позицію. І врешті дотиснути Москву у наступних питаннях: щоб були допущені спостерігачі, щоб комісіям ОБСЄ була надана можливість  робити свою роботу.

Путін не вірить в дипломатію. Путін використовує дипломатію, як інструмент шантажу і торгів. Водночас Путін має певні страхи. Отож, яку реальну допомогу, військову, а не лише дипломатичну, могли б надати США Україні, і чого справді боїться, у даній ситуації, Путін.

З важливого, те, що слід було почути Владіміру Путіну, президент Джо Байден сказав йому під час першого ж дзвінка: “державний суверенітет України — пріоритетне питання для США». Те саме озвучив Держсекретар Блінкен, секретар Остін, секретар Столтенберг. Проте поки немає стратегії дій, на основі якої ця політика могла б успішно реалізуватись. Правильна стратегія -- за чіткої правильної політики -- це те, що дозволить визначитись з пріоритетними шляхами рішень і надасть ресурси для їх втілення. Але зараз люди в адміністрації Джозефа Байдена активно розробляють потрібну стратегічну послідовність кроків щодо даного регіону.

Публічна і принципова позиція президента США така: державний суверенітет і цілісність незалежної України пріоритетне питання для Вашингтона у перемовинах з Москвою.

Номер два. Ми налаштовані на тісну співпрацю з усіма нашими союзниками: Німеччиною, Францією, Канадою й Великою Британією, аби змусити Кремль  діяти прозоро й цивілізовано. Не поглиблювати кризу і не заходити далі у своїх агресивних діях по відношенню до територіальної цілісності й стабільності України.

Номер три. США мають збільшити обсяг військової допомоги Збройним силам України і забезпечити економічну підтримку самій державі. Номер чотири. Україну слід проголосити головним позаблоковим партнером НАТО. Набуття Україною даного статусу означатиме новий формат відносин між нею й країнами Альянсу в сфері обміну досвідом, забезпечення всім необхідним обладнанням і технікою  тощо. Нарешті, нам необхідно розробити детальний план подальшого просування України на її шляху до членства в  Альянсі. Щоб рішення цього актуального питання ставало вже якоюсь реальністю. Ось такі загальні положення і порядок дій, які можна очікувати з боку США. Слід продовжувати все, що наразі нами здійснюється, але при цьому нарощувати градус.

На мою думку, перед Україною стоїть іще одне завдання, а саме: заручитися підтримкою курсу на інтеграцію держави до членства в НАТО  усією країною. Щоб усі громадяни: у Львові, Харкові, Дніпрі, далі на Схід і на Південь - у Маріуполі чи Одесі - сприйняли цей рух, як єдину можливість відстояти національний інтерес. Наприклад, у Швеції чи у Фінляндії є така річ, котра називається “всеохопна оборона”. Свідоме загально-громадянське протистояння ворогу, в якому відведена роль всім і кожному.

Українській владі теж слід поводитись прозоро зі своїми громадянами задля завоювання їхньої довіри й підтримки пронатівського курсу. Наприклад, я б порекомендував, щоб Верховна Рада могла повністю контролювати бюджет Міністерства Оборони України. Все має бути доступним, прозорим і підзвітним верховному законодавчому органу. Так, як це є в інших країнах. Як це в Америці.

В Конституції Сполучених Штатів говориться про те, що Конгрес мусить нести відповідальність за бюджет. На моє переконання, такий крок значною мірою призведе до: 1) до зростання рівня довіри населення,

2) в короткостроковій перспективі  це дозволить гарантувати, що за кошти, які Україна реально витрачає на оборону, ваші солдати -- відважні українці й українки - отримають найліпше обладнання й екіпіровку. І матимуть усе необхідне.

Це те, над чим Україні зараз слід попрацювати, поки США, Канада і інші члени НАТО працюватимуть над забезпеченням виконання своєї частини наших спільних домовленостей.

Ситуація в Чорноморському басейні  буде координуватись та підстраховуватись з боку Туреччини та Румунії. Наскільки вони будуть готові виконувати свої союзницькі обов'язки в межах Євроатлантичного альянсу.

Україні слід продовжувати тісну співпрацю із сусідами: Грузією, Туреччиною, Молдовою, Румунією, Болгарією. Скоординовано спостерігати за діями Росії, оперативно обмінюватись інформацією. Спостерігачі з боку Грузії чи, скажімо, Румунії можуть звернути увагу на певні нюанси, які б у подальшому могли б мати важливе значення для підтримки позиції Україні у цьому протистоянні. Як ми маємо, наприклад, у випадку із підтримкою Молдови. Активний інформаційний взаємообмін у даному регіоні  - крок, безумовно, дуже важливий.

 Мені відомо, що Румунія і Україна вже активно співпрацюють в сфері інформаційного обміну і проведення спільних воєнних навчань.

По-друге: роль Туреччини вочевидь є дуже значущою. Вона контролює Босфорську протоку. В неї найпотужніша, на другому після Росії місці, армія в регіоні. Флот. Туреччина  могла б зіграти ключову роль в ході протистояння кремлівській політиці.

По-третє, те що піднімає ваше питання, пане Антоне. Це дуже хороше запитання,  воно висвітлює те, що потрібно напрацювати стратегію у відношенню до регіону. Україна — не  острів. Грузія чи Румунія — не острови. Це певний регіон зі своїми особливостями, і це впливає на вибір стратегії, як Сполученими Штатами, так і країнами, що там розташовані. Відповідно до цього, очікується, що США посприяють в інвестиційному плані, виступлять на дипломатичній арені й  у військовій сфері, аби загасити російську агресію.