Герої України. "Мені казали: крейзі мен, – а я пояснював, що з України", – військовослужбовець Роман Кашпур про марафон і війну на протезі 

Еспресо поспілкувався з Романом Кашпурем, військовим-розвідником, ветераном АТО, і запитав, що мотивує його до нових вершин та як не втратити бажання жити попри каліцтва війни.

"Протез – лише позначка на папері"

Родом захисник із Вінничини. Кашпур двічі був переможцем Всеукраїнських змагань "Ігри Героїв" і встановив на протезі рекорд України, протягнувши літак Ан-26 вагою 17 тонн. Тепер до скарбнички перемог додався і лондонський марафон, на якому здолав 42-кілометрову дистанцію. Роман розповідає, що протез – це лише позначка на папері і він не є жодною перепоною для досягнення нових цілей.

"До війни я не був пов'язаний із армією. Але коли вже в 2016 році було гаряче, то не міг просто спостерігати. Провчився трохи в університеті і пішов добровольцем у "Правий сектор". Спершу був як волонтер, активіст, але постійно було відчуття, що роблю недостатньо. Бо так вже є: що б людина не робила у житті, цього завжди замало. Бо пошук нового – це завжди розвиток. Це прагнення здобути щось більше змусило і мотивувало мене йти на фронт", – пригадує тодішні події Роман.

Каже, що вибір піти боронити країну був обдуманим та усвідомленим. 

"Я не є з заможної родини. Все життя я бачив, як мої батьки, бабусі, дідусі важко працювали за мізерну пенсію. Тому не хочу такого майбутнього для своїх дітей, вважаю це несправедливим і хочу міняти це в нашій країні. Але трохи згодом. Зараз головне – захистити свій дім і все, що для мене дороге, від російського ворога. Тому ще в 19 років вирішив йти на фронт", – розповідає воїн. 

У 2017 році підписав контракт із ЗСУ в 74-у окремому розвідувальному батальйоні. І вже в цьому підрозділі, під командуванням легендарного Олександра Колодяжного, (загинув в Мар'їнці у 2019 році під час спецоперації по вивезенню з окупованої території  Володимира Цемаха –  одного з причетних до збиття "Боїнга-777") проходив службу. 

Роман з побратимами

Командир навчив, як треба працювати над собою

На одному із завдань на Донеччині Роман підірвався на протипіхотній міні. Після шпиталю та реабілітації почав активно займатись спортом. Розповідає, що хоч не раз був свідок, коли люди наступали на міни, а також розумів, що це може статись у будь-який момент, сам до такого готовим не був. А коли підірвався, то з перших хвилин налаштовував себе, що треба час і терпіння.

"Я не змирився і не змирюсь з тим фактом, що я в чомусь можу бути обмежений. Не вважаю себе таким. Та й, власне кажучи, зараз мій весь посил йде до того, що людина,  якщо має руки, ноги, але зламалась психологічно, – то оце вже є інвалідність. Тому в моєму випадку ампутація не виявилась вироком, а інвалідність залишається лише записом на папері. Всі проблеми в голові. Вони починаються і закінчуються там", – наголосив Кашпур.

Чоловік додає, що велику роль у його бажанні досягати нових цілей і продовжувати жити далі повноцінним життям, хоч і без ноги, відіграв саме вже покійний командир Колодяжний, який повернувся на фронт після третього поранення з пластиною в нозі, аби далі воювати.

"Він в прямому значенні втік на фронт, бо боявся, щоб його не комісували. Спершу почав бігати, займатись спортом, а потім вже вводив розвідгрупи вперед на завдання. Кожен ранок починався з обов'язкової зарядки і пробіжки. Навіть після своєї смерті він залишив стимул жити далі, а головне розуміння, що життя не обмежується, головне – бажання", – зізнається він.

Поїхав на передову з протезом

Так само, як колись його командир втік на фронт, вчинив і Роман Кашпур під час повномасштабного вторгнення. Протез не став на заваді виконанню бойових завдань.

24 лютого евакуював родину, а сам повернувся в Північну Салтівку до Харкова, у свій підрозділ, що згодом увійшов до спецпідрозділу "Кракен".

"На війну було потрібно йти. Я, звісно, мав усвідомлення, що вже не такий боєць, як був колись, бо протез – це все ж штучна кінцівка. Але все-таки перші півтора місяця тривала моя активна боротьба – і штурм, і передова. Очікували колони ворога, які мають заходити в місто. Тоді мене найбільше вразила українська єдність, ентузіазм і героїзм наших людей. Українці голіруч кидалися на танки. Коли ми їхали на перший штурм від Харкова у березні, тоді ще про ленд-ліз ніхто нічого не чув. Ми в прямому сенсі на джипах, на пікапах їхали на танки, авіацію і переважаючі сили противника. Але всі як один знали, чому ризикують, на що йдуть, і це лише додавало впевненості в нашій перемозі. Цей український дух нікому не зламати та не перемогти", – зазначає Роман.

Каже, що зокрема допомагала триматись родина і діти. І не лише рідні, а їх у нього двоє, а діти всієї країни.

"Весь світ має розуміти: на Україні Росія не зупиниться. Це питання вже безпеки цілого світу. Ми зараз є щитом. Усвідомлення цього нам допомагало. Мої побратими так само казали – що б вже не було, стоятимемо до кінця". 

"Останні кілометри біг, як зомбі"

Спортом Роман займався ще з юного віку – Street workout (вулична силова гімнастика), футбол, єдиноборства. Після поранення – кросфіт, стронгмен і вже задумувався про марафон.

"В мене в голові дуже довго крутилась ця ідея, але повномасштабна війна трохи відтермінувала затію. Зараз завдяки марафону намагаємось залучити кошти на протези верхніх кінцівок для важкопоранених воїнів. Це була конкретна мета – зібрати гроші для них", – додав Кашпур.

Зараз вже зібрали 92 тисячі зі 100 потрібних, але продовжуватимуть залучати інвесторів. Ще одна проблема, про яку спортсмен просить активно говорити у всіх соцмережах і доносити до вищого керівництва держави – запровадження спеціальних програм по навчанню протезистів.

"Це велика проблема, бо в Україні відсутні державні програми для програм по забезпеченню якості навчання протезистів. На таку кількість поранених якість протезування буде падати через брак висококваліфікованих спеціалістів. Як каже мій протезист, якщо він робить 5 протезів у місяць, то це добре і якісно, але якщо починає робити більше протезів, якість падає. Завдання держави – фінансування і відкриття шкіл із забезпечення цією вузькокваліфікованої освіти".

До слова, повноцінно тренувався зі своєю тренеркою Наталею Кручинською до марафону лише 3 місяці. Але радіє, що виконав завдання. Хоч як атлета і спортсмена, зізнається, результат не влаштовує, бо "завжди можна краще".

"Найважче почалось після 37-го кілометра. Існує таке поняття, як "марафонська стіна". Через те, що вже на 37-му кілометрі організм вичерпав уже весь свій запас енергії, мені різко захотілось спати. Я ще пробіг до 39 кілометра, а далі вже біг, як зомбі, бачив лише асфальт перед собою. Жодного разу не зупинився. Учасники марафону казали мені "Крейзі мен" під час бігу. А я намагався всім пояснити, що хочу, бо просто з України".

Переконаний:  його справжній хардкорний марафон ще попереду, бо є ще чим здивувати. А всім українцям і українкам, травмованим у війні, Роман Кашпур радить набратись терпіння, аби повністю відновитись. А після реабілітації – шукати себе в новій сфері.