Горе переможеним

"От скажіть мені, навіщо народи воюють між собою? – запитав якось в мене таксист. – Гинуть десятки тисяч, а то й мільйони солдатів, і ще більше мирних… Ні, щоб як в давнину: виставити найкращих бійців від кожного – і хай вони з’ясовують, хто правий!". Чолов’яга виглядав задоволеним запропонованим ним рецептом. Не знаю, звідки саме він його вичитав. Маю підозру, що з якогось переспіву літописної розповіді про те, як князь Володимир здобув перемогу над печенігами під Переяславом. 

Зізнаюся, я не став йому казати, що історичні анекдоти – на те й анекдоти, що б не бути правдою. Що після цього двобою під Переяславом, якщо він справді відбувся, війни тривали століттями. І що зупиняють їх зовсім не за допомогою спортивних змагань. 

Не бачив сенсу сперечатися з ним. Зрештою, в історії, як і у футболі  розбираються всі. Навіть ті, хто про печенігів знає лише те, що вони чомусь "шматували" пращурів нинішнього кремлівського очільника. Та й це неправда.

Елементи печенізької кінської збруї

Бо печеніги, і не лише війни з ними, це частина нашої, а не російської історії. Жили вони в українських степах. Поруч із Руссю. І назви, залишені цими племенами на згадку про себе, можна зустріти у нас від Слобожанщини до Карпат. Зрештою, за однією з версій, печеніги є прямими пращурами гагаузів, народу, що сьогодні живе переважно в Буджаку, на заході Одеської області.

Вчені й досі сперечаються, що саме означає слово "печеніг" - чи це ім’я легендарного очільника цього народу, чи його можна перекласти просто як "свій", "свояк". За повідомленнями арабських середньовічних авторів печеніги (або принаймні "ядро" їхнього об’єднання) належали до огузів  –  групи  тюркських племен, що спочатку мешкали біля Аральського моря, а потім розселилися і в інших краях. З сучасних народів до огузів зараховують, окрім вже згаданих гагаузів, ще й туркмен, азербайджанців та турків. Огузьким вважають і південний діалект кримськотатарської мови, яким розмовляють киримли родом з південного узбережжя півострова. Але чи зрозуміли б вони печенігів – ми можемо лише здогадуватися. Про печенізьку говірку залишилося дуже мало відомостей. 

Залишки кольчуги, яку використовували степовики

Що ми знаємо напевно, так це те, що печеніги і узи (яких у вітчизняних літописах називають торками) першими відокремилися від огузької спільноти і рушили на захід північним шляхом – через поволзькі степи. Хозарські володарі намагалися використати узів проти печенігів, а самих печенігів - проти угрів, тож пропустили прибульців через свої землі. Угри і справді вже невдовзі змушені були залишити причорноморські степи і "знайшли батьківщину" за Карпатами, натомість землі від Дону до Дунаю опинилися від владою нових господарів і навіть отримали у візантійських джерелах назву Печенігія – так само як раніше цей край іменували Скіфією (з якою власне Печенігія територіально співпадала майже повністю)

Карта Південно-Східної Європи у XI столітті. Печенігія позначена в еллінізованій формі "пацинаки"

Про життя печенігів ми взагалі знаємо переважно з повідомлень їхніх сусідів – власних письмових пам’яток вони не залишили. І, як це часто буває, коли історію народу пише не він сам, а сусіди, до того ж не завжди приязно налаштовані, виглядає вона спотвореною. Та складається переважно з грабіжницьких нападів і воєн, в яких загарбниками виступають неодмінно кочовики, а жертвами – мирні землероби. Дарма, що з сотні років життя печенігів поруч з мешканцями Русі на час війн припадає не більше двадцяти – і це переважно останнє двадцятиліття "взаємодії". Сталий імідж підступного степовика, який лише чекає зручного приводу для нападу (а якщо його немає – нападає без приводу), міцно сидить у свідомості навіть деяких фахових істориків, що вже казати про аматорів. 

Печенізька шабля

Що ж до часів, коли кочовики і осіле населення співіснували, торгували, допомагали, одних одному, надавали прихисток та родичалися між собою, вони до хронік зазвичай  взагалі не потрапляли. Бо це ж не "щось особливе", що заслуговує на підвищену увагу,  це – "звичайне життя". Щоб зрозуміти, чому так відбувається, – просто згадайте, які з подій за кордоном як правило потрапляють до наших щоденних теленовин? Ось і зважайте, що й на печенігів ми дивимося подібним чином – так би мовити, чужими очима. 

Білгородці пригощають печенігів киселем

Та й не варто забувати, що вітчизняні літописи були укладені значно пізніше за події, про які розповідали. У випадку з печенігами "розрив" складає кілька століть. Саме тому згадки про цей народ часто-густо нагадують фольклорні перекази, іноді - звичайні байки. А брак інформації компенсується анекдотами, запозиченими літописцями в грецьких письменників. Скажімо, історія про білгородський кисіль за сюжетом нагадує легенду про хитрощі мілетського тирана Фрасибула, згадану ще Геродотом. Розповідь про келих, нібито виготовлений ханом Курею з черепа князя Святослава, - майже дослівно відтворює обставини загибелі… імператора Никифора століттям раніше. Хіба що в візантійській хроніці хана звали Крум, і був він не печенізьким, а болгарським ватажком. Переказ про сміливого киянина, який пройшов неушкодженим через ворожий табір, - взагалі "вічний сюжет", що мандрує з країни в країну і з епохи в епоху…. щось подібне розповідали навіть про Юрія Кульчицького, героя оборони Відня в XVII столітті.

Киянин, що біжить через печенізький табір за допомогою

Докладніші і достовірніші відомості про печенігів зберегли візантійці. Імператор Костянтин VII Порфироґенет, який жив у X столітті,  взагалі зібрав дуже багато цікавих подробиць про життя сусідів його імперії  - наскільки це було можливо за його часу. Печеніги ж були одними з найважливіших з них. 

Костянтин VII Порфироґенет у своєму палаці

За повідомленнями імператора, печенізьке племінне об’єднання складалося з восьми "підрозділів" - він називає їх грецьким словом "феми", але ми розуміємо, що йдеться радше про племінні союзи, або ж орди. Чотири таких орди кочували на захід від Дніпра, чотири – на схід. Три з них називали себе кангарами (Костянтин вважає це слово "ознакою шляхетності") і займали панівне, привілейоване становище серед інших. Втім, для степів це не було новиною, так само "царські" племена виділялися серед скіфів та сарматів. Кожна орда під час війни мала виставити до 50 тисяч вершників – хоча зазвичай їх було значно менше. Перевагою печенігів під час бою була вправність, легкість і рухливість їхньої кінноти, озброєної луками і шаблями, але вміли вони і використовувати рухливі табори з возів і наметів (щось на зразок пізнішого козацького гуляй-поля).

Печенізькі вершники

Печеніги були насамперед кочовиками – майже не осідали на землю, а якщо в їхніх землях таке було, то переважно іноплемінне. Проте скотарство не було єдиним і навіть головним джерелом доходів для їхньої верхівки. Як і інші кочовики до та після них, печеніги обкладали даниною слабших сусідів - і кочовиків, і осілих землеробів. Літописи залишили не надто певні дані про сплату данини степовикам слов’янами Придніпров’я. В тексті, щоправда, йдеться про хозар. Але в середині  IX сторіччя їхня влада не поширювалася так далеко на захід. Тож якщо й платили комусь – то саме печенігам. Та й якби йшлося лише про слов’ян! Візантія також сплачувала степовикам данину, й чималеньку, до того є золотом.

Дніпрові пороги – до того, як вони були затоплені водосховищем

Найголовніший же зиск кочовики отримували від торгівлі. Печенігія займала стратегічне становище у тогочасній Східній Європі. Адже контролювала шляхи – як суходільні, що пролягали степом, так і річкові – насамперед Південний Буг та Дніпро. До того, в межах їхніх володінь знаходилися пороги, для подолання яких мандрівники були змушені сходити на берег, а потім знову сідати у човни. А щоб здійснити "пересадку" без втрат – готові були платити тим, хто ці пороги контролював. 

Збір данини

З появою на обрії русів і опануванням ними Києва була налагоджена фінансово-політична схема, детально описана тим же Порфироґенетом. Зимою руси збирали данину з підлеглих їм племен, а влітку везли зібране і накопичене на продаж – до Константинополя. Печеніги могли дати, або  могли й не дати дозвіл на проходження русів з їхнім флотом через свої землі. Якщо дозволяли – отримували за це частину виручки від виторгу. Або здобичі – якщо руси отримували цю здобич в боях або ж під час грабіжницьких нападів (грабували вони не менш завзято, аніж кочовики). 

Флот русів біля візантійських берегів

Жити за рахунок такої  данини-відкупу печенігам було зручніше, аніж гасати по лісах, намагаючись зібрати данину самим (цим за "розподілом праці" займалися київські князі, і якщо в легенді про князя Ігоря є частина правди – не завжди вдало). Але й руси були зацікавлені у функціонуванні такої схеми, що приносила їм чималі доходи.

Зрештою, технологія ця була не нова. Ще раніше її опанували сусіди печенігів - хозари, які отримували долю від виручки (або ж здобичі), пропускаючи кораблі русів Волгою до Каспійського моря і назад. Хозари відтак були для печенігів ще й конкурентами. Та й взагалі відносини з цими двома тюркськими народами були доволі напруженими. Навіть фортеці на Дону, найвідомішою з яких був Саркел, будували насамперед для захисту від печенігів. 

Похорон ватажка русів на Волзі. Автор цієї картини, Генрік Семирадський, народився в селищі Печеніги під Харковом

З візантійцями кочовики також час від часу воювали, іноді використовуючи для цього й русів  - про спільні походи згадують і вітчизняні літописи, але в їхніх повідомленнях вже князь Ігор використовував печенігів. З літописів ми можемо що дізнатися, що перед походом в союзників іноді брали… заручників. І свідчить вже не так про рівноправний союз, скільки про стосунки сюзерена із зрадливими підданими (а сувереном в такому разі були радше печеніги).

Розкопки фортеці Саркел

Знову ж таки, якщо погодитись з традиційною інтерпретацією літописних повідомлень, згаданий раніше Саркел зруйнував син Ігоря - Святослав. Хоча досить подивитися на карту, щоб зрозуміти - навіть наблизитися до цієї фортеці київський князь не міг би, не перетнувши печенізькі землі. Тож якщо подія і справді мала місце (чимало дослідників бачать вагомі підстави для сумнівів), то захопили Саркел або печеніги, або руси за наказом печенігів, або вони зробили це разом, проте ініціатива належали степовикам. Так само, як і в руйнуванні та спаленні хозарської столиці, яку арабські джерела називають справою рук русів (але цього разу точно не Святослава, який в цей час був на Дунаї), можна побачити "інтригу печенігів" - зрештою саме під їхнім контролем після цього опинилися колишні хозарські володіння.

Святослав з печенігами у Болгарії

Власне, і дунайський похід Святослава розпочався якщо не за ініціативою, то з дозволу печенігів. Інша справа, що вже на місці князь почав міняти союзників і взагалі "затримався у відрядженні". Печеніги, вочевидь, не отримали вчасно звичного відкупного. Тому вирішили взяти данину самі. Літопис взагалі називає їхній похід проти Києва першим (попри те, що в ньому ж є повідомлення про війни з печенігами часів Ігоря) - можливо він був першим саме на пам’яті покоління, за яке з кочовиками вже звично "розраховувалися" князі. Завершився конфлікт мирною угодою з обміном "дарами".

Облога Києва печенігами

Святослав тим часом і справді не бажав платити відступне. Він взагалі натякав, що волів би залишитися на Дунаї та самому контролювати "потоки". Зрештою, однак, з Балкан князя "попросили", і він рушив додому звичним шляхом. Ще й вирішив зимувати біля порогів. Печеніги скористалися нагодою, щоб пред’явити претензії. І в сутичці з ними Святослав загинув. А вже потім літописець "розцвітив" його смерть позиченими в греків подробицями, перетворивши її на зрадницьке вбивство.

Загибель Святослава

Показово, однак, що частина супутників князя повернулася до Києва живими, а його син Ярополк не поспішав мститися за батька (за прикладом тієї ж Ольги та її жахливої помсти деревлянам за вбивство чоловіка). Вочевидь, загибель Святослава сприймалася як "нещасний випадок на виробництві". Більше того, схема з даниною-відкупним продовжувала працювати як і раніше - і за Ярополка (якому навіть радили під час війни за владу звернутися по допомогою до печенігів – цілком логічний крок для васала), і навіть на початку княжіння Володимира. Печеніги принаймні ніяк не протидіяли походу князя на Херсонес (а також війні проти болгар – якщо йдеться саме про дунайських болгар, тут історики не мають спільної думки).

Володимир будує Білгород

І лише після того, як Володимир зміцнив свою владу над навколишніми землями, охрестився і вочевидь втратив інтерес до схеми заробляння на торгівлі з Візантією даниною, яку збирав з підданих, князь наважився кинути виклик печенігам. Під 989 роком літопис повідомляє про будівництво валів і фортець-градів навколо Києва - на випадок нападу сусідів-степовиків. Чому мав статися напад, хроніст не повідомляє. Але цілком вірогідно, що князь відмовився платити звичне відступне і чекав на відповідь. Війна і справді спалахнула. Літопис про неї доволі стисло повідомляє, що Володимир "одолівав" ворогів. Але дія виглядає незавершеною. І це дозволяє підозрювати, що сплату данини руси принаймні пообіцяли відновити.
  

Форми печенізьких шабель

За три роки печеніги "повернулися за своїм". Цікаво, що перед битвою (тієї самої, яку вони погодилися звести до двобою найсильніших вояків) кочовики запропонували встановити за її підсумками, чи "воюватимуть" вони наступні три роки. Встановлювати конкретний термін для майбутньої війни (а саме так можна зрозуміти повідомлення літопису) якось дивно. Натомість вимога сплачувати данину кожного року і "повернутися до питання" ще через три, виглядає цілком логічною. Тим більше, якщо слово "воювати" інтерпретувати як "приходити за даниною"…

Володимир обирає бійця для двобою з печенігом

Втім, цього разу перемога точно залишилась за Руссю. А печеніги наступного разу розпочали війну ніби за розкладом… одразу після завершення цих, так би мовити, "трирічних податкових канікул". Це не просто нагадувало тактику колекторів, це вона й була… 
Врешті решт кочовики таки змирилися з тим, що данину Володимир сплачувати не буде. Але легендарний білгородський кисіль насправді був тут ні до чого. Просто всередині самого печенізького союзу почалися усобиці – підживлені, вочевидь, скороченням доходів від торгівлі і зменшенням данини, що надходила від сусідів. 

Бруно Квертфуртський

Додався й релігійний фактор – якщо раніше кочовики були переважно язичниками (з певними "вкрапленнями" несторіан – християн, яких православні вважали єретиками), то в 1008 році частина північних племен прийняла хрещення з рук Бруно Квертфуртського (відомого також під іменем святого Боніфація), південні печеніги, очолювані ханом Тирахом, у відповідь вже наступного року прийняли іслам. Проти новонавернених мусульман, в свою чергу, повстали дві найзахідніших орди. Їхнім провідником став князь (навіть не хан) Кеген, який домовився з візантійцями, перейшов з повстанцями Дунай і охрестив їх, прийнявши присягу імператору. Колись єдина і потужна Печенігія почала розпадатися на очах.
Північні печеніги намагалися зберігати приязні стосунки з Володимиром та його старшим сином і наступником Святополком. Вони вже не наполягали на сплаті данини і погоджувалися навіть на статус молодших союзників, підтримуючи Святополка в його боротьбі з братом Ярославом. Тричі печеніги брали участь в битвах братів між собою – під Любечем, Києвом і на річці Альті - і в усіх трьох випадках військове щастя було на боці Ярослава. 

Битва біля Любеча. Відрізані від сил Святополка, печеніги не можуть прийти йому на допомогу

Щоправда, невдовзі і сам він зазнав поразки від молодшого брата Мстислава. А той до самої смерті зберігав з печенігами мир. Лише коли Мстислав помер, спалахнула нова війна. Вирішальна битва печенігом з військом Ярослав знову сталася під мурами Києва, і цього разу перемога князя була нищівною і остаточною.

Ослаблені печеніги зазнали поразки й від своїх східних сусідів – торків, а це для них було набагато небезпечніше, адже на відміну від русів, торки почали займати печенізькі пасовиська в Причорномор’ї. Шукаючи нові землі для поселення, печеніги хвиля за хвилею накочувалися на Візантію. Зрештою, в 1046 році Дунай перейшли головні сили печенігів на чолі з уже згаданим Тирахом. Це був кінець Печенігії.
Війни на Балканах тривали, щоправда ще півстоліття. Надії печенігів облаштуватися на новому місці пожвавилися після того, як турки – теж огузи, але південні – в 1071  році розбили візантійців під Манцикертом і доволі швидко встановили контроль майже над всією Анатолією.

Емір Чаха

Олексій I Комнін

Ще через двадцять років турецький емір Чаха взяв в облогу вже й сам Константинополь, залучивши на свій бік і печенігів, що разом з родинами отаборилися поруч із візантійською столицею. Імператор Олексій I Комнін у відчаї звернувся по допомогу до інших тюрків – половців, який на цей час вже розгромили і витіснили торків з Причорномор’я. В битві під Левуніоном візантійсько-половецька армія не просто взяла гору. Вона винищила усіх печенігів, до яких змогла дотягнутися. "За один день дня цілий народ, який рахували навіть не десятками тисяч, а незліченний, разом із жінками та дітьми загинув дощенту" - стверджувала донька василевса, Анна Комніна. 

Звісно, це було перебільшення. Але з політичної карти печеніги і справді зникли. Історію цього народу надалі писали їхні переможці.