Ізраїльтяни борються та вмирають за Україну. В Ізраїлі про їхню смерть не повідомляється

Один за одним, троє друзів у підлітковому віці виїхали до Ізраїлю в рамках хвилі репатріації радянських євреїв у 1990-х роках. Рєзніков репатріювався у 18 років. Він відслужив у Цахалі і навчався в Аріелі.

Рєзніков прожив в Ізраїлі 10 років, а потім повернувся до України, де й облаштувався. Він одружився з жінкою на ім'я Надя Вишивана. На той час у нього була 3-річна доньку від попереднього шлюбу, зараз їй вже 10. Після вторгнення Росії в лютому 2022 року він відразу ж, ще до оголошення призову, зголосився воювати.

Це не здивувало його ізраїльських друзів по клубу у Львові, які відгукуються про нього як про справжнього "голанчика", який служив у відомій бригаді ЦАХАЛу "Голані". Він завжди першим зголошувався на завдання. Його дружина Надя згадує, як сказала йому, що із його ізраїльським громадянством вони можуть виїхати з України. Він відповів: "Я стою за праве діло". Він пообіцяв Наді, що щойно Україна переможе, вони побувають у Ізраїлі.

7 листопада 2022 року у Східній Україні Рєзніков загинув у бою. Про його смерть не повідомили в Ізраїлі, і він не один. За оцінками експертів, із якими його друзі консультувалися для цієї статті, під час бойових дій в Україні загинули від 10 до 16 ізраїльських громадян.

Незважаючи на зростання смертей під час конфлікту, ізраїльські ЗМІ повідомили лише про трьох своїх громадян, які загинули під час бойових дій в Україні. Це проблематично, оскільки не дозволяє ізраїльській громадськості побачити ізраїльський погляд на особисті втрати під час війни і недооцінює участь ізраїльських громадян у конфлікті.

"За цим дуже важко стежити, — визнає посол України в Ізраїлі Євген Корнійчук. Він додає, що посольство часто дізнається про загибель ізраїльських громадян зі ЗМІ, а не безпосередньо від Міністерства оборони України. Наприклад, посольству не були відомі імена двох ізраїльсько-українських громадян , згаданих у цій статті.

Від самого початку вторгнення президент України Володимир Зеленський, єврей, наголошував на спільності між його країною та Ізраїлем — обидва народи боролися за свою незалежність. Його уряд неодноразово просив Ізраїль надіслати військове та розвідувальне обладнання.

У своїй промові перед ізраїльтянами в березні 2022 року він благав виявити співчуття до трагедії України, порівнюючи російське вторгнення з Катастрофою європейського єврейства. "Байдужість вбиває", — благав він. Але минуло більше року, і, схоже, мало що змінилося, оскільки Ізраїль все ще перебуває на тонкій межі, намагаючись підтримати Україну в легкій формі, щоб не наражати на ризик свої відносини з Росією.

За словами Ігаля Левіна, колишнього офіцера ЦАХАЛу та редактора газети Focus, який веде популярний Telegram-канал з аналізом війни, зараз на території України воюють близько 100 ізраїльтян, тоді як на початку війни їх було близько 200.

Більшість із них мають подвійне громадянство Ізраїлю та України, у них є родичі та друзі в обох країнах. Проте точні цифри важко назвати. За оцінками ізраїльсько-українського бійця, що перебуває в Україні, який попросив не називати його імені, нині воюють кілька сотень ізраїльтян-українців.

Українська армія з радістю приймає цих добровольців, вітаючи їхній досвід служби у ЦАХАЛі та знання української мови. І хоча Ізраїль не закликає своїх громадян їхати воювати до України, він не забороняє їм це робити.

Цим він відрізняється від деяких східноєвропейських держав, таких як Сербія, зазначає дослідник Кацпер Рекавек, постдокторант Центру досліджень екстремізму при Університеті Осло та автор першого академічного дослідження про іноземних військових в Україні.

У ряді країн Східної Європи досі діють правила щодо участі в бойових діях за іншу країну, і добровольці-бойовики мають отримати дозвіл на виїзд. У деяких країнах це просто формальності без наслідків, але в інших це може спричинити ув'язнення.

Рекавек додає, що реальну кількість ізраїльських бійців доведеться збирати по декількох різних бюрократичних інстанціях в Україні, і що деякі бійці ніколи офіційно не реєструються як такі і тому не потрапляють до системи.

Коли вторгнення Росії в Україну тільки почалося, воно невпинно висвітлювалося як у Ізраїлі, так і в усьому світі. Упродовж кількох тижнів ізраїльські канали новин поспішали відправити своїх кореспондентів на місця подій, і військові фотографії були широко поширені. Ізраїльські ЗМІ розповідали про громадян Ізраїлю, які вирішили воювати в Україні, показуючи їх у військовій формі, яквони готуються до відправки на поле бою та навчають інших. Але згодом висвітлення послабло.

Сьогодні для багатьох ізраїльтян війна здається чимось далеким та відстороненим. Багато хто, можливо, навіть не знає, що в Україні воюють громадяни Ізраїлю.

Ганна Жарова, засновник Асоціації ізраїльських друзів України, найбільшої некомерційної проукраїнської організації в Ізраїлі, каже, що навіть її організація не знає про всіх громадян Ізраїлю, які загинули в Україні.

"Я думаю, що в деяких випадках сім'я не хоче говорити про це, а в деяких випадках це так далеко, що не завжди потрапляє до ізраїльських ЗМІ, - каже вона. Ганна вважає, що труднощі з тим, щоб ізраїльські ЗМІ зацікавилися Україною, також пов'язані з тим, що країна зосереджена на власній внутрішній кризі.

Але це не пояснює вповні загальне апатичне ставлення Ізраїлю до війни.

"Якщо хтось [ізраїльтянин] гине в мотоциклетній аварії в Непалі або щось таке, це потрапляє до заголовків газет, а ізраїльський солдат, який загинув в Україні, — ні. Це ненормально. У мене немає цьому пояснення. Це має бути. бути в заголовках, — каже Женя Лерер, ізраїльський волонтер, який нині розподіляє в Україні гуманітарну допомогу.

Відсутність інтересу громадськості може бути пов'язана з іншим. У ізраїльському суспільстві все ще існують стійкі стереотипи щодо репатріантів із колишнього Радянського Союзу. У той час як попередні хвилі алії віддавали пріоритет моделі "плавильного котла", заохочуючи нових переселенців відкинути своє коріння на користь ізраїльського, багато хто з алії 1990-х років зберегли свої зв'язки з рідними країнами і часто на якийсь час туди  поверталися.

Корінні ізраїльтяни не сприймають багатьох із цих репатріантів — через їхню прихильність до культури та мови своїх країн — як людей, які повністю інтегрувалися в ізраїльське суспільство. Хоча ці "олім" впевнено почуваються зі своєю багатогранною ідентичністю, їхня приналежність до Ізраїлю часто ставиться під сумнів. Часом на них дивляться зверхньо, вважаючи їх недостатньо "євреями" у зв'язку з поширеним серед російськомовних репатріантів недотриманням релігійних обрядів.

Прикладом інших стереотипів може бути нещодавня пісня ізраїльської поп-зірки Омера Адама про молоду російську жінку, яка любить горілку і не вміє говорити на івриті. Він співає: "Звідки вона родом/ Вона каже, що іврит - мова важка/ Весь день тільки "Ньєт" і "Да!".

"Завжди існує поділ між справжньою "саброю" [корінним ізраїльтянином] та росіянином. Хто такий росіянин? Неважливо, навіть якщо він приїхав з Грузії, він все одно росіянин", — каже Левін. Сам він народився в Україні, в Одесі. Він наводить за приклад Авігдора Лібермана, лідера НДІ, політичної партії, яку підтримують переважно російськомовні: "Усі знають, що він росіянин, але він не роіянин. Він із Молдови. Але хто [в Ізраїлі] взагалі знає, що таке Молдова?"

Війна стала для ізраїльтян – вихідців із України моментом кристалізації. Якщо раніше вони не стали б виправляти ізраїльтян, які називали їх "росіянами", то тепер вони це роблять. Вони мобілізували свої сили на службу країні, де народилися, одні як солдати, інші як волонтери. Вони також провели великі акції протесту та мітинги біля будівлі посольства Росії у Тель-Авіві.

Війна та її трагедія для цієї групи – не абстрактні поняття. Багато хто втратив друзів. Їхні рідні ховаються у бомбосховищах. Це боротьба за виживання та свободу дорогої для них країни.

Андрій Глембоцький був одним із ізраїльтян із подвійним громадянством, які загинули під час бойових дій в Україні. Він загинув 23 серпня 2022 року і його смерть також не отримала суспільної уваги в Ізраїлі, хоч широко висвітлювалася в українських ЗМІ. Він народився 1973 року в Шостці, на сході України. Інтерес до Ізраїлю виник у нього після розпаду СРСР.

"Ми жили в Радянському Союзі. Там не було свободи. Не було демократії. Відчинилася брама, і він побачив демократичну країну, де можна себе реалізувати, — пояснює його друг Юрій, який знав його з дитинства.

Глембоцький здійснив алію у віці 22 років разом із матір'ю та сестрою. Але його зв'язок з країною народження залишався сильним. Після 10 років життя в Ізраїлі, включаючи службу в ЦАХАЛі, він повернувся до України, щоб допомагати вести сімейний бізнес. У цей період Глембоцький зустрів свою дружину та став активним учасником протестів на Майдані 2014 року, внаслідок яких було повалено проросійського президента Віктора Януковича.

Після Майдану він та його дружина Аліна повернулися до Ізраїлю та оселилися в Бат-Ямі, на південь від Тель-Авіва. На фотографії, зробленій у цей період, зображено щасливу молоду сім'ю: у теплий літній день у раматганському "Сафарі" Глембоцький тримає на плечах свого маленького сина.

Після російського вторгнення у лютому 2022 року Глембоцький повернувся до України, щоб врятувати свого старого батька, який жив у місті Дніпро. Спочатку він не планував воювати, але "вирішив залишитися, щоб захищати країну, яка дала йому життя", — каже Юрій. Оскільки його дружина на той час була вагітна, на підставі українського закону, який звільняє від служби батьків трьох дітей, його мали демобілізувати після пологів.

У липні, після народження довгоочікуваної донечки, він повернувся до Ізраїлю, проводячи з сім'єю безцінні дні. Але він відчував, що не може залишити своїх солдатів, яких він також вважав за своїх дітей. Він повернувся на війну, плануючи у вересні, до початку навчального року своїх дітей, повернутися до Ізраїлю. Повертаючись після виконання завдання через Харківську область на базу в Києві, він підірвався на російській міні та загинув на місці.

Глембоцький, як і Рєзніков та інші загиблі ізраїльтяни українського походження, були глибоко прив'язані до обох своїх країн та готові боротися за них.

У той час як в Україні, де вони поховані, вони удостоїлися уваги та офіційних нагород, Ізраїль виявився неспроможним оцінити ані їхню вірність країні, де вони народилися, ані суть їхньої особистості, і не віддає їм того визнання, на яке вони заслуговують.

Суботнього ранку в Яффо, невдовзі після його смерті, десяток ізраїльських друзів Рєзнікова часів клубу Єврейського агентства зібралися, щоб вшанувати його пам'ять. Після молитви вони вирушили до кафе в центрі міста, де провели наступні три години. Ольга Хабібова, його давня подруга, принесла фотографії пори їхнього львівського дитинства і друзі дивувалися, як мало вони схожі на себе, тодішніх. Вони сміялися, плакали і підняли келих за свого загиблого друга.

Настав час, щоб більше ізраїльтян дізналися історію Рєзнікова та інших таких самих, як він, загиблих у бою та тих, хто все ще бореться за Україну і для кого Ізраїль та Україна були домом.

Анат Пелед, "ХаАрець"