Канал “Стамбул”: підрив чи посилення безпеки України?

Президент Туреччини сказав “поїхали!” будівництву з прогнозованою вартістю $15 млрд. для прокладення за шість років 45-кілометрового каналу “Стамбул”, паралельного природному Босфору. Анонсував проект ще прем’єр Тайїп Ердоган ще у 2011-у. Він сам назвав його “божевільним”, чудово розуміючи, як закуряться тім’ячка світових лідерів від цієї  шайтан-ідеї.

Бо ми говоримо “Турецькі Протоки”, а маємо на увазі – “Конвенція”. 

Монтрьо

Підписаний у 1936 році документ повернув Анкарі втрачений за наслідками Першої світової суверенітет над шляхом з Чорного моря в Середземне: через Босфор у внутрішнє турецьке Мармурове море, звідки через Дарданелли у Егейське. Конвенція дозволила Туреччині в час війни (або під загрозою агресії) закривати прохід усім військовим кораблям, а також відмовляти в транзиті тим торговельним суднам, що належать воюючим проти неї країнам.

У мирний час всі торговельні судна користуватися повною свободою проходу, з будь-якими вантажами, не платячи мита, окрім зборів за навігаційне обслуговування та послуги рятувальних служб. Військові у мирний час поділені на кораблі чорноморських країн й усіх інших. Всі вони мають заздалегідь попереджувати Анкару про прохід: з прибережних держав - за 8 днів, нечорноморських – “бажано” (так у Конвенції) - за 15. 

Субмаринам і кораблями нечорноморських країн тоннажем понад 10 тис.  або з артилерією калібру понад 203 мм – зась. Кораблів дозволеного класу цих держав відразу може бути не більше 9-ти сукупним тоннажем не більше 30 тис.  Знаходитись в акваторії можна лише 21 день.

Чорноморським країнам дозволено проводити і кораблі класу лінійних (понад 10 тис. т.), і підводні човни – правда, із певними застереженнями і лише у світлий час доби й у надводному положенні.

Авіаносці як клас заборонені для усіх. Але такі кораблі з нечорноморських країн не можуть проходити Протоками хоча б через обмеження по тоннажу. У чорноморців ж є лазівка. По-перше, вони мають право на перевищення тоннажу. По-друге, авіаносцями Конвенція класифікує кораблі, призначені для “перевезення та експлуатації на морі повітряних суден». Якщо вони «не призначені”, - то вже й не авіаносці! 

Тож зрозуміло, чому СРСР, який міг будувати такі посудини лише в Миколаєві, обізвав кораблі класу “Київ” і “Кузнєцов” “авіанесучими крейсерами” й проводив їх через Протоки, суворо замкнені для  авіаносців НАТО.

Якщо підходити з логікою, скажімо, геометрії Евкліда, де паралельні не перетинаються, то все просто: в Конвенції водний шлях трактується пакетом – Дарданелли, Мармурове море, Босфор. Тож паралельний лише одній протоці рукотворний канал не може нівелювати цей порядок.

Але якщо у геометрії може з’явитися Лобачевський, то що вже казати про політику. Все ж відбувається на очах: світовий порядок, встановлений після Другої світової, давно й не без успіху почав трощити Кремль, а Ердоган виявився до біса кмітливим учнем. Якщо говорити лише про судноплавство, то коли Росія одноосібно змінює правила проходу через Керченську протоку і, по суті, перетворює Азовське у своє внутрішнє море, то чому б Осяйній Порті не учварити аналогічне з Чорним?

“Монтрьо стосується лише Протоків, - заявив ще у січні 2018-го тодішній прем'єр Туреччини Біналі Йилдирим. - “Стамбул” - це штучний канал, який не має стосунку до цієї Конвенції”.

Три місяці тому Туреччина взяла й вийшла з Стамбульської конвенції Ради Європи про запобігання та боротьбу з насильством щодо жінок та домашнім насильством. Коли після цього спікера парламенту Мустафу Шентопа спитали щодо розірвання Монтрьо, той відповів: малоймовірно, але  з технічної точки зору – можливо.

І вже після цього сам Ердоган заявив: “В даний час у нас немає намірів вийти з Конвенції”. Але (о, цей Схід!), для бевзів, котрі не розчули ключових слів «в даний час», добавив, що його адміністрація «в майбутньому не вагаючись перегляне будь-які угоди задля кращих для Туреччини”.

N.B.Після перемоги на президентських виборах у червні 2018-го Ердоган скасував пост прем’єра, перебравши його повноваження, а потім видав указ, яким наділив себе повноваженням виводити Туреччину з будь-якого міжнародного пакту без схвалення парламентом.

Cui bono?

90% прочитаної західної аналітики схиляється до висновку: від ймовірної денонсації Монтрьо в першу чергу постраждає Росія. Ось яскрава квінтесенція такої точки зору, наведена “Time”: “Ердоган сказав CNN-Turk, що канал “Стамбул” буде «повністю поза рамками Монтрьо”, що дасть військовим кораблям НАТО потенційне право на безперешкодний доступ до російського узбережжя, а це викличе жах у Москви”.   

  

Хоча свого часу уряд і ЗМІ РФ негативно сприйняли наведену вище заяву Йилдирима, після офіційного старту будівництва каналу підкремлівська преса залюбки цитує лише першу частину від Ердогана (“у нас немає намірів”), публічні аналітики на диво спокійні, хіба що опоненти-дисиденти зловтішаються. На думку останніх, Анкара замкне ВМФ РФ в Чорному морі, як це вже було колись.

На перший погляд, Кремлю статус-кво у турецьких Протоках вигідне. Достатньо згадати, що під час Другої світової Туреччина бойові кораблі й субмарини Крігсмаріне в Чорне море не пустила. Турецький дипломат Мітхат Ренде, який в кінці 90-х відстоював в ООН інтереси Анкари щодо Протоків, розповідає, як під час спілкування там з росіянами ті клялись мало не на Бгаґавад-ґіті, буцімто Конвенція для Москви – “священна корова”. 

Але ж ми пам’ятаємо, що документ, котрий на момент підписання реально закріплював панування СРСР у Чорному морі, все Москві був не до шмиги.  

Ще у 1939-у Сталін хотів його дезавуювати, заявляючи: “Невелика країна [Туреччина], підтримувана Великобританією, тримає велику державу  за горло і не дає їй виходу [у Середземномор’я]”. Після підписання пакту Молотова - Ріббентропа Кремль звертався до партнерів по коаліції - нацистів (привіт Держдумі з її забороною «переписування історії») щодо прагнення СРСР взяти Протоки під свій контроль і створити там військову базу. Й після перемоги над колишніми союзниками совіти повертались до idee fixe щодо Монтрьо і в 1945-у, і в 1946-у. 

До чого це призвело? Анкара відмовилась від політики нейтралітету, в 1947-у перейшла під “внєшнєє управлєніє” (привіт Путіну), приставши на отримання військової та економічної допомоги США відповідно до Доктрини Трумена і вже у 1952-у вступила у НАТО. Разом зі своїм предковічним ворогом – Грецією.

Звісно, риючи “Стамбул”, Анкара і Ердоган дбають виключно про свої інтереси. За статистикою, Протоки щорічно пропускають понад 43 тис. суден, які провозять 650 млн. т вантажів, що набагато перевищує сукупний транзит Суецького й Панамського каналів. Але останні приносять шалені прибутки. Анкарі ж перепадають крихти, бо так вимагає Монтрьо.

Тому заяви про непідлеглість “Стамбула” Конвенції поки що лежать радше в економічній площині: Босфор нині пропускає 100 – 120 суден на добу, вони бовтаються в черзі; за підрахунками турків, альтернативний прохід пропускатиме 160 й ті, хто рахує час та гроші, платитимуть за швидкий транзит новим каналом, як-от у Суеці. 

“Стамбул” перетворить Туреччину в «глобальну логістичну державу», заявив на церемонії закладки Ердоганом першої цеглини майбутнього мосту через майбутній канал міністр транспорту Аділь Караїсмайлоглу. Він назвав його проектом, що “буде визначати світову економіку і торгівлю» і – увага! – що “перетворить Чорне море у торгове озеро Туреччини”.

Але суто економіки у шайтан-проекті – що й у “Північному потоці-2”.

Тому серйозні експерти на Заході не вірять, що “Стамбул” – це “жах” саме для Росії. Аналітик Центру міжнародної морської безпеки, колишній науковий співробітник ПА ОБСЄ Пол Прайс, прогнозуючи потенційні кроки Анкари, певен: “Будь-який сценарій вступить в протиріччя з політикою США», а «можливості НАТО щодо підтримки партнерів в Чорноморському регіоні залежатимуть від турецьких примх”.

Як експерт, він розглядає навіть випадок “повного знищення турецьких ВМС для нав'язування серйозних змін в управлінні Турецькими протоками”. І доходить висновку, що «правовий  та практичний статус-кво дає кращу гарантію», оскільки “Туреччина є серйозною морською державою, значна частина її ВМС розміщена на військово-морській базі Гельджюк на східному узбережжі Мармурового моря, і будь-яка операція щодо забезпечення свободи судноплавства зустріне негайний опір і посилить існуючу напруженість між урядами Туреччини і США”.

Тож Україні непереливки. І щоб потім не бідкатись, буцімто історія нічому не вчить, ми повинні пам’ятати підписання Ункяр-Іскелесійського договору про мир між Росією і Туреччиною 1833 року. Згідно секретного додатку до нього (молодшого брата пакту Молотова-Ріббентропа), Порта в разі війни зобов’язувалася закривати Босфор для кораблів будь-яких країн. Крім Росії.

Бо посланий Миколою I  граф Олексій Орлов, каратель декабристів, так вів переговори “з урахуванням місцевої специфіки”, що дипломати шептались: в усьому Стамбулі лишився лише один не куплений з тельбухами турок – султан Махмуд II. Та й то лише тому, що графу це здалося вже геть непотрібним видатком.

Ердоган – не Махмуд II. І навіть не Ґерхард Шрьодер. Але, але…

Після рейду HMS Defender, від якого Москві так заціпило, Україну насамперед має хвилювати доля наступних позицій Конвенції Монтрьо: “Під час війни, коли Туреччина не є воюючою стороною, військові кораблі користуватимуться правом повної свободи проходу і судноплавства у Протоках на тих самих  умовах”; “військові кораблі воюючих держав не мають права проходити через Протоки» за винятком «надання допомоги державі, яка є жертвою агресії”.