Хто і чому штовхає Україну до "Мінська-3"

Насправді я категорично проти "Мінська-3". Навпаки, спостерігаючи за міжнародною атмосферою, де "подих" Мінська-3 уже відчутно, я намагаюся проаналізувати причини (внутрішні й зовнішні), які можуть до нього привести й знайти способи його уникнути.

Отже, для того, щоб зрозуміти як діяти далі, маємо усвідомити, чого хоче наш головний ворог - Росія і наш основний союзник і спонсор США. Також ми маємо проаналізувати наші дії відповідно до планів найбільших світових гравців. Серед них маємо згадати й ще одного - Китай. Щоб визначити бажання гравців, достатньо вивчити їхні доктринальні документи та проаналізувати дії.

Позицію Росії ми знаємо з агресивних промов Путіна, у яких він стверджував, що "Ленін створив Україну". Ця позиція розвивається методологічно.

У російському "Журналі політичних досліджень" вийшла наукова стаття начальника управління президента РФ із забезпечення діяльності Держради Олександра Харичева з провладними експертами про "пентабазу загальнонаціонального коду".

Тут же сформовано месіанську концепцію держави — Росія як "країна-пророк" або "месія", яка протистоїть "Великому інквізитору», а також Росія — "світовий страж", "вартовий добра". "Після виконання призначення Росія та росіяни потраплять у найкращий світ, бо врятували його".

Росія не відмовиться від своєї агресивної політики, яку почала чітко формулювати навіть якщо буде укладено Мінськ - 3. Тому Україні він не є вигідним.

Чого хочуть США? Там опублікували відкриті частини усіх документів, які отримують парламенти.

Це директивні пентагонівські документи "Національна оборонна стратегія", "Огляд ядерної політики", "Огляд протиракетної оборони".

Там, зокрема зазначено:

"До 2030-х років Сполучені Штати вперше у своїй історії зіштовхнуться з двома найбільшими ядерними державами як стратегічні конкуренти й потенційні противники". При цьому Китай названий "дзвінком, що насувається", а Росія — "гострою загрозою", про що, на думку пентагонівських аналітиків, свідчить війна з Україною та "брязкання" ядерною зброєю.

Китай після партійного з'їзду, де Сі Цзиньпін обрано на третій термін і владу було сконцентровано в одних руках почав будувати біполярний світ, прагнучи стати насправді однією домінуючою державою.

Ставлення Китаю до України очевидне. Китай не підтримав жодну з резолюцій ООН про засудження агресії або визнання територіальної цілісності України. Разом з тим основним торговим партнером Китаю залишається ЄС і Китай робить все, щоб через військову співпрацю з Росією не потрапити під санкції.

Таким чином стратегічно ми маємо лише одного союзника з трьох найбільших і найвпливовіших держав світу у військовому плані, одного ворога й одного друга нашого ворога і ворога нашого союзника.

Який вибір мала б зробити Україна, яка, на жаль через корумпованість еліт минулих і теперішньої влади у міжнародній політиці перетворилася на об'єкт? Очевидно, підтримати друга, зброєю якого ми воюємо, тобто США.

Але ми постійно діємо інакше через корупційні інтереси.

Ще до війни теперішня влада України бачила більшим союзником Китай, ніж США.

Урядове китайське агентство Сіньхуа влітку 2021 року цитувало голову фракції монобільшості Давида Арахамію і писало:

"Голова фракції "Слуга народу" Давид Арахамія заявив, що їхня партія має намір переймати досвід Комуністичної партії Китаю в управлінні економікою та побудові держави."

Той же Арахамія менше ніж за місяць до початку повномасштабної агресії говорив, що США своїми заявами "сіють паніку" щодо нападу російської Федерації на Україну.

Про це він розповідав тоді журналістам в кулуарах Верховної Ради.

"Більшість народу, побачивши, що три, чотири, п'ять "точних дат" (вторгнення) вже минуло, зрозуміли, що це просто залякування людей і спроба сіяти паніку. Я не знаю реальні причини, чому США так роблять, але це точно працює не на користь економіки України..."

США лише хотіли допомогти Україні краще підготуватися до війни й убезпечити цивільне населення.

Зараз, коли війна триває та Україна мала показати безпрецедентний приклад солідарності з США і проведення прозахідних реформ, що робить наш уряд?

Продовжує корупційні оборудки, обмежує свободу слова, створюючи через кошти незрозумілого походження і бюджетні кошти все нові й нові державні пропагандистські телеканали, незаконно припиняє мовлення незалежних мовників.

Уряд також вчора неприпустимо вилучив у власників без жодних консультацій з ними та менеджментом ряд підприємств, серед яких і завод вантажних автомобілів КрАЗ. Укрнафту і Мотор Січ теж націоналізовано. При цьому, в Укрнафті держава і раніше мала більшість, а "Мотор Січ" за рішенням суду давно була в управлінні держави. Якби мова йшла лише про акції Богуслаєва, це мало б хоч якесь пояснення. Але фактично націоналізовано акції багатьох невеликих інвесторів, як з України, так і з усього світу.

Відомий аналітик Сергій Буча назвав це "воєнним комунізмом на фондовому ринку". Фурса пише, що "найважливіше - принцип. Приватна власність в успішних країнах - це святе. А якщо ви йдете шляхом "бєспрєдєлу", то виходить лише бідна країна. Без інвестиційного клімату. І без інвестицій".

За цими кроками уважно спостерігають наші партнери. І якщо у світовій війні авторитаритаризму проти демократії ми діємо, як авторитарні держави, то чому держави демократичні повинні нам допомагати?

Те саме й у міжнародній політиці. Відмова реєструвати міжфракційне об'єднання культурних і економічних зв'язків з Тайванем, які існують у всіх країнах ЄС і не суперечать політиці співпраці з Китаєм, фактична заборона депутатам Мережку і Клименко відвідати міжнародну конференцію у Тайбеї, організовану США викликають подив.

Держава навіть не висловила співчуття через загибель 25 річного Цзен Шенгуана, першого тайванця, який загинув на фронті, куди пішов добровольцем боронити Україну.

Усі такі дії не сприяють нашій підтримці нашим основним союзником США. Особливо зараз, коли у представницьких органах після виборів з'явиться багато "україноскептиків"

США, які вбачають загрозу для своєї країни з боку ядерної Росії, повинні жертвувати власною безпекою заради корупційних інтересів країни, що й поводиться не по-союзницьки?

Моя відповідь парадоксальна. Так. Бо США підтримують не українського президента, уряд чи парламент, а український народ.

Втім, багато політиків у країнах-союзниках буде прихильниками Мінську-3 ціною наших територій і інтересів.

Значна частина відповідальності за це на українській владі та фінансованій нею примітивній корупційно-пропагандистській машині.

P. S. Я не написав тут про роль ЄС, яка буде зростати й здобути членство у якому справді наш шанс мати майбутнє. Але про це - у наступних дописах.