Хто розшматує Росію, як торгувати таблом і де смажене в Галичині – 5 книг про фахівців своєї справи

Завжди буває корисно послухати фахівця своєї справи. Зокрема автор цієї книжки точно розуміється на тому, що робить і про що розповідає. Адже "Поля битв. Боротьба за захист вільного світу" Герберта Макмастера (К.: Наш Формат) – це мемуари одного з найавторитетніших американських генералів, в яких він пояснює витоки сучасних протистоянь, робить важливі екскурси в історію і завдяки досвіду радника президента США з нацбезпеки ще й зазирає за лаштунки міжнародних перемовин найвищого рівня. Також автор висловлює щиру підтримку українцям, детально аналізує "російську війну нового покоління", експансіоністську політику Китаю, проксі-війни Ірану, ситуацію на Близькому Сході, в Афганістані та Східній Азії. Окрім цього, він відверто говорить про помилки НАТО і США протягом останніх десятиліть. А ще - як подолати проблеми світової безпеки, захистити свободу і приборкати тиранію. "Я дуже щасливий, що ця книжка доступна в Україні, - пише автор у передмові до українського видання. - У грудні 2017 року я, на той час радник з питань національної безпеки США, просив президента Дональда Трампа дати вказівки передавати і продавати Україні озброєння для підсилення її обороноздатності. Я нагадав голові держави, як він сам критикував рішення адміністрації Барака Обами надавати цій країні тільки нелетальну допомогу після російського вторгнення 2ога року. Я усвідомлював, що чимало працівників адміністрації остерігаються, щоб Владімір Путін не потрактував надання чи дозвіл на продаж Україні протитанкових ракет "Джавелін" як провокацію, однак сказав Трампу, що насправді все навпаки. Якщо ми не докладемо зусиль, щоб допомогти Україні в посиленні її оборони, імовірність поновлення російського нападу зросте. Президент ухвалив. правильне, на мою думку, рішення. Адже слабкість провокує. У лютому 2022 року стало до болю очевидно, що Україна, Сполучені Штати та їхні західні партнери зробили недостатньо, аби переконати Владіміра Путіна, що той не досягне своїх цілей в Україні шляхом нового брутального вторгнення".

Автор цієї книжки – американський аналітик із зовнішньої політики – вкотре нагадує про те, як спроби перетворити Російську Федерацію на національну державу, громадянську державу чи стабільну імперську державу зазнали провалу. Та чи можливо це було взагалі, якщо нинішня структура цієї країни ґрунтується на крихкій історичній основі, не має єдиної національної ідентичності та демонструє постійну боротьбу між націоналістами, імперіалістами, централістами, лібералами та федералістами? Хай там як, але у дослідженні Януша Буґайського "Неспроможна держава. Інструкція з розшматування Росії" (К.: Арк Юей) стає ясно одне: повномасштабне військове вторгнення Росії в Україну в лютому 2022 та запровадження міжнародних економічних санкцій пришвидшать розшматування держави. Автор докладно, розсудливо і на реальних прикладах доводить цю непохитну істину, нагадуючи про те, що провал Росії забезпечується неспроможністю економічного зростання, гострою соціально-економічною нерівністю та демографічним спадом, розширенням розбіжностей між Москвою та різними суб'єктами її федерації, поглибленням сумнівів щодо владних інституцій тощо. "Мультинаціональна Російська Федерація вступила в нове "смутное время" – констатує автор, - період політичної кризи та хаосу, який московитська Росія пережила в кінці 16-на початку 17 сторіччя і який повторився під час розпаду царської Росії в Першій світовій війні. Однак, на відміну від 17 та 20 сторіч, Москві сьогодення не вистачає спроможностей та геополітичних можливостей, аби відновити Росію як континентальну імперію. Два ключові питання мають бути розглянуті при розробці ефективної попереджувальної стратегії стосовно Російської Федерації: наскільки глибокими та поширеними є недоліки нинішньої державної структури, а також наскільки швидкою і руйнівною буде загибель країни? Мультинаціональна держава, яку утримує вкупі надзвичайно централізована система прийняття рішень та ієрархічна структура влади, наближається до періоду дестабілізації, що прискорюється кількома одночасними кризами. Посилення репресій та задушлива політична система приховують безліч економічних і соціальних невдоволень, які підживлюють громадське роздратування та маскують зниження спроможності уряду підтримувати лояльність ключових еліт. Упродовж цієї критичної декади, що включатиме непередбачуваний період правонаступництва президентства після дорогої війни проти України, російській адміністрації буде вкрай складно заспокоїти громадські прагнення до індивідуальних вольностей, економічних свобод та політичних альтернатив, що зростатимуть".

Мова у наступній книжці, а саме – у дослідженні Радомира Мокрика "Бунт проти імперії: українські шістдесятники" (К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА) – про українських дисидентів. Тобто про питомий продукт радянської системи, оскільки все антирадянське – ті самі "вороги народу" - було або знищене, або мало зовсім іншу мету, аніж загравання з радянською владою. Це були люди – насамперед фахівці своєї справи (у такому випадку - поети, письменники, журналісти, вчителі) - які не погоджувалися з владою, бажаючи її вдосконалити – як українські комуністи на зразок Левка Лук’яненка, які свого часу виступали на "правильний" ленінізм. Своє уміння сказати "ні" вони вдосконалювали на партійній трибуні чи на письменницьких зборах, тобто без відриву від радянського "виробництва" у своєму житті, на праці, в родині. Саме про це автор веде мову практично на самому початку. "У ніч на вівторок 8 квітня 1963 року Микола Вінграновський практично не заплющив очей. – дізнаємося ми подробиці тодішнього підрадянського існування. – Наступного дня його разом з іншими молодими письменниками викликали "на килим". У сесійній залі Верховної ради УРСР мала зібратись нарада "активу творчої інтелігенції та ідеологічних працівників України" під головуванням першого секретаря ЦК КПУ Миколи Підгорного. Це надавало події неабиякого значення: справа була серйозна. Нещодавно Вінграновський повернувся з Москви, де разом з Іваном Дзюбою та Іваном Драчем мав змогу на власні очі спостерігати гнів лідера радянської держави – Микити Хрущова. Микита Сергійович знову сипав прокльонами та вульгаризмами на адресу радянських письменників та культурних діячів, не обмежуючи своєї фантазії та лексикону". І дуже добре, що такі книжки, як дослідження Мокрика, регулярно виходять на люди. Нарешті, стає видно різницю між ситуацією з вищезгаданими "радянськими письменниками та культурними діячами", до яких належали українські шістдесятники-ідеалісти, маючи від радянської влади всі можливі привілеї і пільги, і тими, хто у цей самий час, будучи не меншими шістдесятниками-культурниками (але вже реалістами), перебував або на радянській каторзі, або у засланні, або на робочому місці на зразок кочегарки чи двірницької.

Наступна книжка – про те, як торгувати таблом. Ну, або таблоїдом – точніше, його вершками. Самозакохана і завдяки цьому вельми продуктивна розповідь про "шлях у професію" від колишнього маркетингового директора Nike. Справжня виробнича драма з безліччю знакових брендів, культових трендів і легендарних імен – ось що становить дослідження Ґреґа Гоффмана "Як створити емоцію. Уроки творчого лідерства Найк" (К.: Лабораторія). "На екрані з’являються мої ініціали - "ҐГ", - вживаємося ми в авторове буття. - Я приємно здивований - букви схожі на ті, які ми використали для спортивних логотипів Леброна, Тайґера та Серени. Я почав працювати в Nike 1992 року - розробляв логотипи для продуктів, спортсменів чи будь-чого іншого на прохання компанії. А тепер я сам став логотипом, наче замкнувши те коло. Це розчулює мене умить". Пригадується, щось таке було в "Поsтебні". "На стіні святий Лаврентій, / Поруч хата, сад і став. / Віриш я у цім моменті / Сам картиною би став". Звичайно, ринкова стратегія пояснює й не таке. "Я називаю це дизайном емоцій, - коментує автор свій задум, - тобто здатністю розповідати історії, створювати óбрази та викликати переживання, які дають споживачам відчуття того, що навіть найсміливішу мрію можна втілити. Упродовж багатьох років я намагався зробити цю філософію частиною креативної культури, в якій панівну роль відігравали б ідеї. Тепер я пристрасно хочу прищепити цей креативний маркетинг та філософію роботи з брендами іншим, бо ключова ідея книжки "Як створити емоцію" полягає в тому, що цей підхід можуть застосовувати керівники будь-яких компаній і команд". І справді, у світі, де маркетинг все більше керується даними, автор недаремно вважає, що в основі найкращої роботи - людський зв’язок. Запрошуючи читачів за лаштунки Nike, він дає уроки зі створення потужного бренду, який полюблять люди, а ще навчає, як мотивувати команду працювати креативно. Ну, й розкриває свої головні секрети.

Щодо "гастрономічної" теми в Галичині, якій присвячена наступна книжка, мусимо визнати, що була вже в нас і тамтешня історія кави, і народна кулінарія, а тепер ось – найвищій її щабель. Цілком можливо, що це дослідження, а саме – "Шляхетна кухня Галичини" Ігоря Лильо і Маріанни Душар (Л.: Видавництво Старого Лева) – виникло як логічна відповідь на нещодавню "Кулінарну мандрівку в Гетьманщину". Тобто гастрономію більш центрального українського краю. Не те щоб це сприймалося, що й ми, мовляв, Химко люди, просто шляхта, як знати, була не тільки у польських краях. Та й взагалі, яке це має значення, коли у книжці чимало рецептів з тамтешньої кухні! Сідло з ягняти по-індійськи, наприклад, або тимбаль а-ля кардинал. "Наша історія - це подорож у вишуканий, сповнений радощів та подій світ аристократів і великих землевласників, - не вгамовуються автори, нагадуючи про геополітичний дискурс. - Мандруючи балами, прийняттями та урочистими подіями разом з ними, автори не оминали нагоди згадати і про людей, які залишались за лаштунками цих майстерно влаштованих свят. Але саме вони вирощували продукти, уміли їх смачно приготувати та оригінально подати. Черев історії кількох впливових та знаних сімей ми повертаємо до життя імена виробників столового начиння, художників та видавців".