Художник-шпигун, кляті сусіди і страшилки про генну інженерію – 5 книжок, які (не) замінять ліхтарі на ваших вулицях

Усі твори автора в цьому виданні перекладені українською вперше, а загалом "Геліоґабал та інші тексти" Антонена Арто (К.: Видавництво Жупанського) – це продовження знайомства нашого читача з французьким класиком. Поетом, актором, драматургом і теоретиком театру, неординарною постаттю французької літератури, театру і кіно XX століття. У першій частині книжки подано поетичний і філософський роман-біографію римського імператора Геліоґабала. Порівняння релігій, розмисли про любов і свободу, єдність і окремішність, поезію і анархію. А також зазвичай про геополітику. "З географічного погляду довкола так званої Римської імперії завжди існував пояс варварства, - міркують в романі, - а до самої Римської імперії треба зарахувати Грецію, яка історично породила ідею варварства. І з такої перспективи ми, люди Заходу, є гідними синами цієї недалекої матері, адже для нас цивілізованими є лише ми самі, а всі решта, і це свідчить про міру нашого вселенського невігластва, асоціюються з варварами. Проте слід сказати, що всі ідеї, які дозволили вберегти Римський і Грецький світи від негайного занепаду і не дали йому загрузнути у звірячій жорстокості, походять саме з цієї смуги варварства; а Схід замість того, щоб принести свої хвороби й неспокій, дозволив зберегти зв’язок із Традицією". Додамо, що хоча автор змальовує реальну постать з історії Давнього Риму, герой його роману Геліоґабал постає як один з альтер-еґо самого Антонена Арто, як емблематична фігура його Театру Жорстокості. Друга частина відкривається знаковим для Арто есеєм "Ван Ґоґ, самовбитий суспільством", відзначеним премією Сент-Бева. Інші "двійники" Арто представлені в листах про Жерара де Нерваля, Лотреамона, Бодлера і Колріджа.

Герой наступної книжки першим повідомив Йосипа Сталіна, що Німеччина готується напасти на СРСР, а заодно привіз до Москви альбом з малюнками й автографом Адольфа Гітлера - той оцінив його як пейзажиста. Загалом книжка Катерини Лебедєвої "Микола Глущенко - художник і шпигун" (Х.-К.: Видавець Олександр Савчук; Бібліотека українського мистецтва) – перша біографія непересічного мистця, яка водночас пропонує новий погляд на історію українського мистецтва XX століття. Направду чудове видання, засноване на публікаціях, на секретних матеріалах з Галузевого державного Архіву СБУ, розповідях тих, хто особисто знав художника, з ексклюзивними фотографіями і репродукціями. З-поміж численних архівних матеріалів вражає документ з іменами та псевдонімами таємних агентів радянських спецслужб. Зокрема герой книжки, пробувши шпигуном до кінця життя, спочатку доповідав в органи як "Художник", а після переїзду до Києва 1944 року - як "Ярема". Таким чином, Микола Глущенко вів подвійне життя: успішний художник, душа компанії та відвертий розвідник. Подобався жінкам, багато мандрував, був ні на кого не схожий. Елегантний, загадковий, просякнутий радянською ідеологією. Походив з роду іконописців, під час громадянської війни 1918 року опинився в Берліні. Водночас познайомився з Володимиром Винниченком та Олександром Довженком. У 1921 році вступив до Берлінського університету мистецтв і на момент його закінчення став відомим у Європі художником. На початку 1925 року переїхав до Парижа. Саме там 1931 року Глущенка завербувала розвідка СРСР. Тепер про це нарешті можна прочитати.

У назві кожного з оповідань цієї збірки – номер квартири, і кожне з них, на думку авторок, "демонструє соціальну або психологічну проблему через призму реалістичних історій персонажів, показує тенденції розвитку сучасного українського суспільства та представляє правильні й помилкові способи виходу із негативних поведінкових патернів". У будь-якому разі, впорядковані Світланою Вертолою "Сусіди" (Л.: Піраміда) – це яскраві, сумні, дотепні та ще бозна які цікаві тексти від різних авторок з різними, відповідно, манерами письма - Сафі Байс, Софія Ламах, Ніна Бажура, Анна Шелепець, Марта Гулей, Анжеліка Федорова, Анфіса Сметаніна, Ліра Воропаєва, Світлана Вертола. Дія, зрозуміло, відбувається у квартирах будинку, стіни якого, як попереджає підзаголовок до назви книжки, мають свої вуха. Тобто "стіни чують все". Цікаво, чи почули б вони те, що робиться, скажімо, також у ліфті, якщо, звичайно, він є у цій будівлі? Бо тоді доречною була би також давня оповідка Надії Мориквас про героїню, яка застрягла в ліфті, а син чекав її зовні, питаючи в шпарину, скільки цукерок вона купила. Дізнавшись, що цілих п’ять, два дозволи з’їсти. Ясно, що нині вже ні ліфту, ні цукерок, а син виріс і сам купує солодощі, не забуваючи, сподіваємося, про матусю. Утім, ця збірка так само покликана показати, що суспільство подекуди буває байдужим, і багато хто навіть не знає, що відбувається за зачиненими дверима сусідньої квартири. Також цікаво, як ставляться до цього тамтешні мешканці. "Недоліки першого поверху – завжди хтось заглядає у вікна, - починається дія на Геловін у цій книжці. - Від цього й гарбузи зі свічками не захистять. – Ліка відійшла від вікна. – Хоч я блондинка, та й ти в мене не чорна кішка, нам все одно приписують відьомство. Добре що зараз це просто балачки. А років навіть двісті тому вже б точно спалили десь посеред лісу. Жінка закрила вікна важкими аквамариновими гардинами. Вони не пропускали ані світла, ані поглядів з вулиці".

Автор передмови до наступної книжки попереджає, що вона - це акт екзорцизму, який здатен вигнати з нас усі міфи про ГМО. Хай там як, але "Без ГМО. Правда і страшилки про генну інженерію" Оксани Півень (К.: Віхола) розповідає зокрема, як ГМ-томати та шпинат можуть стати вакциною проти сказу, чим можуть бути небезпечні продукти з поміткою "еко", як рослини зможуть замінити ліхтарі на вашій вулиці та чому не варто боятися ГМ-яблук. І до розповіді варто прислухатися, адже її авторка - професорка, докторка біологічних наук, старша наукова співробітниця відділу генетики людини Інституту молекулярної біології і генетики НАН України, яка займається дослідженням функції генів у роботі серця. "У вашому кошику опиняються продукти виключно з маркуванням "Не містить ГМО", - розпочинає вона розмову. - Особисто я не переймаюсь такими написами, коли купую овочі чи фрукти, а повідомлення "Не містить ГМО" на туалетному папері або мінеральній воді та пачках із кухонною сіллю відверто мене веселять».  Тож, крім решти всього цікавого і корисного, нас застерігають від чуток про те, як ГМО змінює нашу ДНК та інших нісенітниць про генетично-модифіковані організми, які ми могли чути. Авторка у своїй книжці не лише спростовує ці та інші міфи про ГМО, а й пояснює, як насправді працює ГМО-технологія, якими "ножицями" ріжуть гени та чим їх склеюють, для чого потрібні стада генетично модифікованих кіз та чому одна мишка з відредагованими генами може коштувати 250 доларів. А ще про те, як ГМО-технологія допомагає лікувати хворих на цукровий діабет і вирощувати свинок з людськими генами для трансплантації органів.

Наступний автор так само міг би продовжити "харчову" тему, адже завжди, коли його хвалили, як письменника, гукав: "Це ви ще не куштували мого цибулевого супу! " Утім, ця книжка - не менш унікальна для його доробку, адже "Кегельний король" Александра Дюма (Л.: Апріорі) - перше українськомовне видання казок видатного французького письменника та журналіста. А. Дюма (батько) (1802-1870), відомого в усьому світі насамперед як автора пригодницьких романів ("Троє мушкетерів", "Граф Монте-Крісто" та інших). Але його перу належать і не менш цікаві та захопливі казкові твори для дитячої аудиторії. Більшість з них увійшли до збірки "Татусь Жіґонь" (1860). У світі, де живуть королі, знатні та звичайні люди, є місце для магії та див, які дають змогу героям досягати своїх цілей або, навпаки, збивають їх з правильного шляху. Дюма розповідає ці історії як справжній француз, витончено та з гумором, описуючи перетворення чудесних тварин, що говорять людською мовою та допомагають людям залишатися людьми, зберігаючи честь, гідність, віру в себе і свою мрію. "Тіні була найкрихітнішою істотою, яку тільки можна собі уявити, - починає він свою розповідь. - Навіть звичайна воскова лялька могла б пожаліти її. Тому цю дівчинку й назвали Тіні, щоб підкреслити її надзвичайну мініатюрність. Треба було докласти зусиль, щоб засунути в її черевичок навіть мізинець! І матері Тіні доводилося самій в'язати для дочки панчохи, бо ніхто не хотів за це братися. Як бачите, любі діти, прізвисько Тіні дівчинці дали цілком справедливо. Згодом її справжнє ім'я забулось. Я, наприклад, його не знав ніколи. А втім, для нашої розповіді це не має жодного значення, оскільки мова піде не про ім'я, а про характер Тіні".