Китай не хоче перемоги Росії, але хоче закінчення війни, - дипломат Брайза

Президент США здійснив історичний візит в історичний момент – під час повномасштабного російського вторгнення. Але найважливіше навіть не те, що він прилетів на східний фланг НАТО. Навіть не те, що він приїхав до Києва, хоча це також викликає величезну повагу. Але він провів надзвичайно важливі координаційні зустрічі. Зокрема, це стосується всього східного флангу НАТО. Так і розуміємо, що є певні додаткові речі, які не потрапили до офіційних протоколів.

Що стосується візиту до Києва, то, як сказав президент Зеленський, це, мабуть, найбільш значущий візит будь-якого американського посадовця до України, і я з цим погоджуюся. Це тому, що Байден як лідер трансатлантичної сім'ї, на відміну від інших європейських лідерів ще не був у Києві. Він повинен був поїхати туди, щоб продемонструвати свою мужність і, звичайно, протистояти заявам Москви, що Байден уже старий, кволий, відірваний від народу і тому не може бути глобальним лідером. Але найголовніше для України, звичайно, те, що президент США вперше в американській історії зміг відвідати зону бойових дій, яка непідконтрольна американським військовим, показавши, що він готовий йти на такий ризик та продемонструвавши свою сильну підтримку Україні, яка постійно зростає. Тож візит президента Байдена до Києва був надзвичайно важливим політичним символом.

Коли мова йде про зустріч Бухарестської дев'ятки, тобто дев'яти передових держав НАТО, найближчих до України, я вважаю, що це також надзвичайно важливий стратегічний символ єдності НАТО, і ці країни, в цілому, історично були найбільш стурбовані і найбільш обізнані щодо агресивних претензій президента Путіна на Україну і загрози, яку він становить для території НАТО. Це також країни, які були окуповані Росією за часів Радянського Союзу. Тому їх потрібно заспокоїти. Ці країни повинні розуміти, що лідер НАТО враховує їхні занепокоєння, і навіть якщо в деяких інших частинах НАТО підтримка України може  дещо змінюватись, але  залишиться  сильною, тож  важливо показати і їм, що, як сказав Байден, всі країни НАТО об’єдналися, щоб стримувати Росію від будь-якої агресії проти території НАТО.

І останнє, чому обидва візити президента Байдена були такими важливими? Річ у тім, що ультраправі - найбільш екстремістська частина Республіканської партії у Вашингтоні, як ми вже обговорювали раніше, припускають, що, можливо, США повинні зменшити свою допомогу Україні. І якщо Дональда Трампа буде переобрано президентом, я дуже переймаюся, якою буде підтримка з боку США за таких обставин. Але до цих виборів ще далеко, і я б не став зараз прогнозувати, що президент Трамп переможе.

А що міг привезти президент США до Києва? Це важливо, це історично і це величезний ризик для президента Джозефа Байдена. Але він пішов на цей ризик! І відповідно це означає, що якийсь історичний момент ми маємо. Тобто, можливо, ідеться про якісь геополітичні торги з РФ чи з Китаєм. Тобто президент США за маніфестував собою, приїхавши до Києва, що тут західний світ.  Ми розуміємо, що це можна було й відкласти, або він міг приїхати на Закарпаття чи до Львова. Але ж ні, він приїхав до Києва. І найцікавіший момент – Кремль не зробив військової провокації. Чому Кремль не пішов на ракетний обстріл Києва, і яка могла бути відповідь на це з боку США?

Адміністрація Байдена попередила чи застерегла Росію про те, що президент Байден збирається відвідати Київ. Білий дім попередив Кремль заздалегідь, що чітко свідчить про відповідальну поведінку Вашингтона. Якби Москва, у свою чергу, здійснила повітряні нальоти або ракетні удари по Києву в той час, коли там перебував Байден, вона б зазнала величезного удару з точки зору міжнародної громадської думки і, можливо, навіть всередині Росії, оскільки існує міжнародне політичне і юридичне розуміння того, що країни не намагаються вбивати глав держав. Незважаючи на те, що Росія грубо порушила міжнародне право, вторгнувшись в Україну, вона намагається управляти міжнародними відносинами з громадськістю і, відверто кажучи, у них добре виходить,

адже за межами Європи, США, Японії, Австралії, Нової Зеландії та інших країн, майже дві третини світу симпатизують Росії.

Кремль добре розумів, що втратить цю прихильність, якщо зробить щось настільки нерозважливе, як запуск ракет, після того, як їх попередили про візит Байдена.

Але ж Путін не дав якоїсь чіткої, жорсткої, зрозумілої відповіді. Усі чекали, що Путін дуже жорстко почне, принаймні в риторичному плані, намагатися реалізувати свої імперські фантазії чи амбіції. І єдине, що він зробив з такого важливого, – заморозив дію Договору про стратегічні наступальні озброєння.

Важливо зосередитися саме на ваших словах. Путін вирішив заморозити, призупинити виконання Договору про скорочення стратегічних наступальних озброєнь, але не вийти з нього і не скасувати цей договір. Я думаю, що

Путін посилає сигнал Сполученим Штатам, що вся система контролю над озброєннями, яка існувала з 1970-х років, починаючи з Договору про протиракетну оборону 1972 року, з якого США, до речі, вийшли у 2002 році, вже не діє.

Він хоче посіяти страх, особливо в Європі, що США поводяться небезпечно, що може призвести до ядерної конфронтації не тільки між США і Росією, але й між Європою і Росією. Тому Путін використовує цю загрозу, намагаючись підірвати єдність трансатлантичної спільноти в підтримці України. Однак, як я вже казав, він не зазначив, що Росія вийшла з угоди, адже в такому випадку він працював би проти своєї мети - вбити клин між Європою і США. Насправді, однак, практичний вплив цього кроку невеликий, оскільки з початку пандемії коронавірусу Росія не дозволила жодної інспекції, які передбачалися раніше, а саме - кілька разів на рік кожна сторона, і Росія і США, згідно з договором, мають право надати повідомлення про те, що в найближчий період вона здійснить візит для спостереження за тим, чи дотримується інша сторона договору, чи ні. Росія не дозволяла цього з початку пандемії, а потім, коли пандемія пішла на спад, коли Росія вторглася в Україну, продовження такого роду політичного співробітництва стало недоцільним. Це ще один символічний жест, спрямований на те, щоб посіяти страх, і немає жодних причин, чому стратегічна стабільність буде якимось чином підірвана, якщо Росія заморозить виконання договору.

У будь-якому разі я не бачу, щоб ви виглядали перестрашеним. Я не бачу, щоби США надто сильно злякалися цього надзвичайно небезпечного і недипломатичного російського кроку. Тобто, США не здивовані й у разі чогось були б готові дати адекватну відповідь.

За договором кожна сторона може зберігати 1550 ядерних боєголовок. Росія зберегла цю кількість, тоді як Сполучені Штати мають у своєму розпорядженні 1420 ядерних боєголовок. Тож цього достатньо, щоб стримати будь-який напад Росії на США із застосуванням ядерної зброї. Питання в тому, чи застосує Росія тактичну ядерну зброю в Україні - це зовсім інше питання, і воно повністю залежить від того, чи прийде президент Путін до висновку, що, відверто кажучи, він сам зіткнеться з екзистенційною загрозою, якщо Україна переможе російську армію на полі бою.

З  якою метою здійснив зараз свій великий європейський вояж керівник китайської дипломатії, шеф так званого закордонного відділу ЦК КНР Ван Ї? Що міг привозити Ван Ї? І що собою може являти китайський мирний план, про який всі дуже багато говорять?

Не думаю, що китайський мирний план може на щось вплинути. По-перше, навряд чи Сі Цзіньпін дійсно зацікавлений у тому, щоб відігравати роль посередника, як це намагалася зробити Туреччина. Вони не виявили жодної зацікавленості в активному залученні. Натомість, Китай намагається балансувати з точки зору власних стратегічних інтересів. На днях відбулася зустріч міністра закордонних справ Китаю з президентом Путіним і міністром закордонних справ Лавровим. Так, міністр закордонних справ Китаю висловлюючись про китайсько-російське партнерство, використав термін, який перекладається як "міцне як скеля". Але цього разу він не повторив фразу, яку Сі Цзіньпін і Владімір Путін вжили під час зустрічі перед вторгненням Росії в Україну, а саме, що Китай і Росія мають партнерство без обмежень. Очевидно, що

Сі Цзіньпін намагається обмежити Росію, і саме в цьому я бачу баланс у підході Китаю до війни.

Що стосується використання ядерної зброї, то ні для кого не секрет, що Сі Цзіньпін наполегливо радив президенту Путіну не робити цього під час їхньої останньої зустрічі, як і Нарендра Моді. Китай хоче закінчення війни. З точки зору балансу, він хоче зберегти свій принцип підтримки територіальної цілісності держав. І тут справа торкається Тайваню. А баланс у тому, що Китай не є прихильником того, щоб Росія окупувала і розділила Україну. Є ще одна дуже тонка грань китайського мислення, на яку мало хто з аналітиків звертає увагу: з точки зору Китаю можна розглядати незаконне, на наш погляд, вторгнення Росії в Україну як спробу відновити територіальну цілісність Росії з точки зору Путіна, який, як ми знаємо, своїм вторгненням в Україну порушив міжнародне право, а своїми твердженнями, що Україна не має права на існування схиляє міжнародне співтовариство до звинувачень в геноциді. Але в китайському стратегічному мисленні конфлікт не має чіткого тлумачення територіальної цілісності, і тому Китай просто хотів би, щоб війна закінчилася, не відштовхуючи при цьому Україну, оскільки веде з нею активну торгівлю. Китай хоче миру, але не демонструє готовності до активного посередництва. Втім, всім відомо, що немає шансів, що Україна просто скаже: "Гаразд, давайте припинимо війну зараз, без весняного наступу, який має на меті відновити територіальну цілісність України". Даруйте, що ось так довго намагався пояснити свою думку, що китайський мирний план нікуди не приведе.

Дивний але характерний момент: китайці хотіли би продавати себе як «великих миротворців» (у лапках, звісно). У такому разі надзвичайно дивно, що Ван Ї полетів у Москву, а не полетів до Києва. Якби Китай мав серйозні наміри втручатися чи намагатися загасити російську агресію, то Ван Ї в першу чергу мав би переговорити з вищим політичним керівництвом України.

Це те, що я намагався довести у своїй попередній відповіді, що Китай не має серйозних намірів бути посередником чи миротворцем. Фундаментальний стратегічний інтерес Китаю на даному етапі полягає в тому, щоб допомогти протистояти домінуванню Сполучених Штатів на світовій арені через підтримку Росії та президента Путіна, який є глобальною фігурою, що прагне підірвати міжнародну систему правил, мультилатералізм, що виник після Другої світової війни, і всі зусилля, які в той час докладали США. Пекін завжди буде схилятися на бік Москви в цьому конфлікті і ніколи не буде миротворцем. Але знову ж таки, як я вже казав, Пекін є конфліктним і через свою підтримку принципу територіальної цілісності, в тому числі в Україні, але, звичайно, в першу чергу для себе щодо Тайваню. Погоджуюсь, що якби Пекін хотів зіграти роль миротворця, то міністр закордонних справ приїхав би до Києва, але це не той випадок. Пекін просто хоче уникнути того, щоб бути проти Росії, і водночас не бути занадто прихильним до Росії в цьому конфлікті.

На вашу думку, коли настане цей момент? Які будуть найхарактерніші його ознаки, які засвідчили б, що Росія буде готова чи Росія буде змушена вступати  в переговори? Тому що ми розуміємо, що загалом перед нами лежать два кривавих сценарії: великі битви або намагання росіян приморозитись і дещо знизити інтенсивність – але дещо. І не припиняючи бойових дій.

Це буде визначатися успіхами військових операцій України в майбутньому весняному наступі. Путін абсолютно налаштований на знищення України, і він зробить це, якщо його не зупинити. Він ніколи не сяде за стіл переговорів у дусі доброї волі, якщо перемагатиме на полі бою. Ми уже навчені Мінським процесом. Путін просто використав час між 2014 і 2022 роками для посилення військової присутності Росії, збільшення її можливостей і підготовки до вторгнення в Україну. Це саме те, що він зробив би зараз, якби в результаті якихось переговорів було досягнуто припинення вогню. Єдиний варіант - це перемогти його на полі бою. Як ми знаємо, Росія стикається з серйозними викликами і труднощами, у неї закінчилися регулярні війська, у неї мало боєприпасів, і вона не може виготовляти амуніцію через санкції. Пригожин нещодавно заявив, що вони більше не зможуть набирати призовників навіть з в'язниць. Присутня інтенсивна політична боротьба між Пригожиним і військовими Росії, особливо міністром Шойгу  та  начальником Генштабу і керівником військової операції в Україні Герасимовим. Я думаю, що Путін знає, що в тоталітарній чи авторитарній державі, як його Росія, такі конкуруючі центри влади повинні бути розділені. Людей, які контролюють військову силу, необхідно розділити, інакше вони можуть повстати проти нього. Я намагаюся сказати, що стан Росії у військовому плані доволі небезпечний. В Росії набагато більше людей, якими Путін готовий пожертвувати як гарматним м'ясом, під час атак по лініях оборони України. Путін сподівається, що Україна виснажиться на полі бою і що її друзі та партнери в якийсь момент припинять надавати їй таку вирішальну військову допомогу. Гадаю, Україна готова до вирішальної перемоги цієї весни.

Тоді постане важке питання - чи продовжуватиме Україна наступати і звільняти Крим,

за що виступає мій дорогий друг, якого я дуже поважаю, генерал Бен Ходжес. Чи чинитиме колективний Захід тиск на Україну, щоб вона припинила бойові дії в цей момент? Це буде важке політичне рішення, і саме тоді Путін може сісти за стіл переговорів, зокрема розуміючи, що якщо він втратить Крим, це буде для нього як екзистенційною політичною поразкою, так і фізичною екзистенційною загрозою. Після того, як Україна здобуде рішучу перемогу над Росією на полі бою за межами Криму, буде дуже напружений момент прийняття рішення, чи продовжувати звільняти Крим.

Президент Джозеф Байден, коли прибув до Києва і в Варшаву, продемонстрував щось. Але питання не лише демонстрації, але й готовності застосувати конкретні сили, зокрема, йдеться і про наземні частини. 

Звичайно, це необхідно. Це пов'язано з дивовижною поведінкою українського суспільства як на полі бою, так і з його єдністю у підтримці військових зусиль. Я маю на увазі людей, які не воюють на передовій, але активно підтримують військових. Успіх - це суспільство, яке змусило США та їхніх союзників сказати: "Добре, тепер ми бачимо, що Україна здатна перемогти, і тому готові піти на ризик ескалації конфлікту надавши Україні таке необхідне їй озброєння". Україна може перемогти Росію на полі бою. Тому, це ризик, на який варто піти, тому що ми повинні бачити перемогу України на полі бою, і Україна може це зробити. Отже, Україні має бути надано більше зброї, більш потужної, і ми бачили, як США та їхні європейські союзники крок за кроком переступають через кожну зі своїх червоних ліній. Спочатку не передбачалося жодних ракет більшої дальності, а потім США надали HIMARS. Далі були протикорабельні ракети, надані Данією та Великобританією. І ви пам'ятаєте, що кілька років тому адміністрація Обами навіть не хотіла надавати протитанкові ракети Javelin, а президент Трамп погодився це зробити. Потім були заяви, що не буде надано жодних танків НАТО. Востаннє ми з вами розмовляли якраз напередодні зустрічі контакт групи в Рамштайні, і були однієї думки, що Німеччина врешті-решт надасть танки Leopard 2, слідуючи за рішенням США надати танки M1 Abrams. А потім США надали ракети "Патріот". Зараз мова йде про посилення української системи протиповітряної оборони винищувачами F-16. Я думаю, що незабаром США погодяться на передачу Україні літаків F-16. Тож у міру того, як Україна досягає успіху на полі бою, її друзі на Заході і майбутні союзники по НАТО все більше готові ризикувати більшою ескалацією війни з боку президента Путіна, щоб переконатися, що Україна може перемогти.

Жахливий землетрус у Туреччині послабив певні позиції президента Ердогана. Як зараз може мінятися чи навпаки послаблюватися позиція президента Ердогана і Туреччини як ключового чорноморського переговірника? 

Наразі на найвищому рівні турецької урядової системи немає здатності думати про щось поза межами Туреччини.

Це безпрецедентна природна катастрофа в історії Турецької Республіки, і деякі експерти стверджують, що вона може стати найбільшою природною катастрофою в історії людства. Було багато великих стихійних лих, але нині постраждала територія, яка більша за всю Болгарію, де майже всі будівлі були або зруйновані, або серйозно пошкоджені. Тільки в місті Антак'я, наприклад, місцевий мер оголосив, що 80% будівель або зруйновані, або потребують руйнування і відбудови. 80% в регіоні з більш ніж мільйонним населенням. Попередні міжнародні суперечки, які точилися між Туреччиною та Грецією, Кіпром, Вірменією, Ізраїлем, зараз виглядають доволі тривіальними, і насправді ці країни одними з перших запропонували Туреччині допомогу, надавши як рятувальні бригади, так і іншу гуманітарну допомогу.

Ердоган буде заклопотаний своїми майбутніми виборами, які є для нього політично екзистенційними.

Він ще ніколи не програвав виборів. Політично справи у нього йшли не дуже добре, але після землетрусу, якщо реакція буде такою ж рішучою, як і зараз, після перших скарг на те, що недостатньо допомоги надійшло у весь цей величезний регіон, який постраждав від землетрусу, то це буде дуже добре. Ердоган обіцяє протягом місяця розпочати відновлення 200 000 зруйнованих будинків. Він збирається укріпити свій статус на майбутніх виборах. Тому всі погляди на вершині турецької політики зараз прикуті до відбудови, а потім до майбутніх виборів. Втім зовнішня політика продовжується. Міністр продовжить активну турецьку дипломатію, але я не думаю, що Туреччина буде готова на рівні президента Ердогана повернутися до ролі посередника, яку він виконував між Києвом і Москвою, доки не завершиться рятувальна місія, яка займе щонайменше кілька місяців. Туреччина готується до виборів, які спочатку були заплановані на 18 червня. Вони мають відбутися до 18 червня, але Ердоган переніс їх на 14 травня. У зв’язку з катаклізмом, вибори скоріш за все відбудуться після 18 червня, з іншого боку, це неможливо за турецькою Конституцією, тому що переносити вибори після оголошеної дати можна тільки в разі війни в Туреччині. Але люди, які писали Конституцію, не передбачали катастрофи такого масштабу. Відповідно, якщо вибори відкладуть, то Ердоган, радше всього, не зможе виконувати роль посередника поки не відбудуться вибори.

Президент Джозеф Байден мені нагадує в чомусь таку кращу версію президента Вудро Вільсона, який повернув Америку у велику, глобальну політику, який не боявся. Але на відміну від президента Вудро Вільсона президента Джозефа Байдена підтримують у США. Понад 100 років тому Вудро Вільсон почав унормовувати світ у той самий час, коли в нього зіпсувалися стосунки зі своїми рідними, політиками і конгресменами. Відповідно, внутрішньополітична ситуація в США не зможе зараз негативно вплинути на ідею президента Байдена – повернути США справді у велику, глобальну політику.

Активність США у зовнішній політиці - це природний стан речей після Першої світової війни і набагато більше після Другої світової війни. Очевидно, що саме тоді США стали світовим лідером. Однак у зовнішній політиці США завжди існувала тенденція до ізоляціонізму, бажання використати, як казали у 19-му та 18-му століттях, чудову географічну ізоляцію Америки, тобто океани, які ізолюють Сполучені Штати від конфліктів в інших місцях. Згадуючи прощальну промову першого президента США Джорджа Вашингтона, однією з ключових речей, яку він сказав у цій промові, було те, що США повинні уникати зовнішніх заплутаностей, тобто зосередитися насамперед на ситуації всередині країни. Цю тенденцію повернув Дональд Трамп. Він відновив політику ізоляціонізму через незнання, через брак не лише розуміння того, як влаштований світ, а й через повну відсутність інтересу. Таким чином, Байден повернув нас до природного стану зовнішньої політики США після Другої світової війни - бути лідером трансатлантичної спільноти, яка базується на НАТО, а також на американському договорі про захист договорів, про захист Японії, Південної Кореї, Австралії, Нової Зеландії. США зобов'язуються у військовому плані захищати всі ці країни.

Однак, на жаль, всередині США населення не приділяє багато уваги решті світу. Члени Конгресу США навіть не мають паспортів для міжнародних поїздок, що викликає занепокоєння.

Зовнішня політика Сполучених Штатів була свого роду сферою діяльності інтелектуальної еліти, і весь політичний підхід президента Трампа полягав у тому, щоб критикувати еліту, навіть якщо він сам є економічною елітою країни. Він побудував значну частину своєї політичної підтримки серед людей, які відчувають, що американська інтелектуальна еліта ставиться до них зверхньо, а саме ця інтелектуальна еліта найбільше піклується про зовнішню політику. Тож існує постійна тенденція і напруга в американській політиці між ізоляціонізмом та інтернаціоналізмом, але, як я вже сказав, допоки Дональд Трамп не президент, інтернаціоналізм ще довго залишатиметься позицією за замовчуванням у зовнішній політиці США.