Коктейль з Буковскі, детектив з кілером, інфопростір з токсичністю – 5 книг (не)доброго чтива

Для автора цієї книжки – безпробудного п’яниці й безперечного літературного авторитета - важила не «літературна» поза, а “життєва” позиція, яка полягала у щоденній фіксації власної непотрібності. Тож втеча в “аморальність”, розкидана у малолітражних “Історіях звичайного безуму” Чарльза Буковскі (К.: BookChef) – з обов’язковими пиятиками, бійками та зґвалтуваннями – ніщо інше, як буденна риторика.  У житті, до речі, те саме. З одного боку, відверто підтримував фашизм і одночасно стверджував, що якість життя визначається кількістю використаних жінок і випитих пляшок. Тож фірмовий стиль Буковскі - різкий і мінімалістичний - безумовно впізнаваний, а його оповідання брутальні і безкомпромісні, але разом із тим сповнені щирості, ліризму, жорсткого гумору та їдкої самоіронії. Зокрема герої цієї збірки - пияки й повії, убивці й шахраї, місце дії - злидарські нетрі, бари й іподроми, теми розмов – здогадайтеся самі. «- СТУЛИ ПЕЛЬКУ! Малер, Бетговен, СТРАВІНСЬКИЙ! змушують тебе гарувати понаднормово задарма. Без спочину ганяють твою змилену сраку копняками. а зачують від тебе бодай ОДНЕ слово, то миттю дзвонять інспектору з УДЗ: «Перепрошую, Дженсене, але маю вам сказати, що ваш хлопчина потягнув із каси 25 доларів. а ми ж теж тільки-но почали йому довіряти». - То якої ж справедливості ти хочеш, господи, Дюку, я не знаю, що робити. ти все нарікає і нарікаєш. напиваєшся й торочиш мені, що Діллінджер був найвеличнішою людино на світі. гойдаєшся у кріслі-гойдалці, п'яний у дим, і кричиш: “Діллінджер”. Я також жива людина. послухай мене...». Утім, світову славу всередині 1970-х Чарльз Буковскі таки здобув - по тому, як Сартр і Жене назвали його кращим з американських поетів сучасності, а коли помер з перепою, ще й під час статевого акту з малоліткою, популярність взагалі неабияк зросла. Але якщо у Жене був той самий благодійник Сартр, який свого часу витягнув його з багна, то Буковскі не мав нічого. Хіба що видавця, який, зачувши у “чорнушних” писаннях свого клієнта запах грошей, почав видавати йому на пиво по сто доларів щомісяця. Щоби той пив, а не витрачав час на пошуки роботи. Утім, не знати, чи це допомогло, бо запої Буковскі мали аж ніяк не «літературний» характер, як, наприклад, у Гемінгвея чи Довлатова. Тож і маємо наразі самий лише «брудний реалізмом», який зробив з автора “Історій звичайного безуму” одним із найвпливовіших американських письмаків ХХ століття.

Наступна книжка – це гостросюжетний роман, який так само про реальне життя, і безуму у ньому не менше. “Кросс” Джеймса Паттерсона (Х.: Фабула), як слушно каже його герой – взагалі про те, що відбувається з нами, коли ми плануємо своє майбутнє.
Правильно, нічого хорошого, що,  принципі, одне й те саме, що й погане. За сюжетом, поліційний детектив Алекс Кросс обіцяє своїй родині відійти від справ, бо його професія створює чимало проблем для близьких. До того ж, має двох дітей, яким, наче Брюс Вілліс, грає вдома рок-н-рол. Така собі суміш його старого “Агентства “Місячне сяйво” і сучасних бойовиків, де він грає народних месників. Тож наш герой у романі, підкорюючись “сюжетній” реальності, повертається до приватної практики, адже є дипломованим психотерапевтом. Та незабаром стається низка неймовірно жорстоких убивств, знову заявляє про свої права сувора і невблаганна дійсність, і Кросс упізнає «стиль» серійного вбивці М’ясника, підозрюваного в убивстві коханої дружини самого детектива. “Я чітко уявляв обличчя Майкла Саллівана, його маленький уклін, і мене вбивало те, що він на волі, - згадує він. - Згідно з повідомленнями інформаторів ФБР, мафіозі вже визначили винагороду за його голову — один мільйон доларів і ще мільйон на його сім’ю. У мене досі було враження, що він сам є інформатором ФБР чи поліції і що ті або інші захищають його, але я не був у цьому впевнений і, можливо, ніколи не буду”. Тож тоді, 12 років тому, маніяку вдалося висковзнути, та чим же закінчиться протистояння детектива й кілера тепер?

На початку наступної книги-сповіді, яку авторка радить розгорнути, сидячи за столиком кав’ярні десь в мирному Києві, Львові або Харкові, щоб подивіться на війну з середини. її героїня достоту повторює слова з одіозного “Щоденника” відомого українського письменника Аркадія Любченка. Який, на початку Другої світової залишившись на рідних землях, а не евакуювавшись з радянським начальством, дякував війні за те, що та допомогла «порахуватися з цим кодлом». У героїні історії “Тінь кота” Ольги Кряжич (К.: Каяла), щоправда, більш «патріотичні» марення з радянського часу, і тим не менш: “Я про неї мріяла і марила. Війна для мене була тим єдиним промінцем-дороговказом з виходу з цього остогидлого болота буття». Утім, життя розвіює будь-яку метафізику, нагадуючи про реальність: “Зі спогадів мене вивів відчутний поштовх прикладом у спину:— Рушай, корово! Я просунулася у відкриті двері обшарпаного кабінету колиш­нього відділку міліції, де тепер розміщувалася народна коменда­тура». Тож мова про 2014 рік, Луганщину, перші дні збройного конфлікту, мешканців селища, через яке декілька разів прокочується лінія розмежування. Вони живуть минулим, нічого не бачачи далі власної хати, а Україна для них — щось далеке і незрозуміле. “- От скажи, куди ото наші пуляють? - стиха запитала тітка Наталка? - Кричать “Укропи, укропи!”. Де вони, ті укропи? З того боку хоч щось прилетіло - ні! Хіба з Луганська долітає міна до передової? Та он всі їх міни дачі перекопують! Там ще до передової ого-го скільки! Мабуть, понапиваються і шмаляють в білий світ. - Махнула рукою тітка Наталка і потягла свого побитого велосипеда кудись навпростець через розтрощену дорогу та випалені поля”.І тим не менш, «доки на окупованій території Донбасу є хоча б одна людина, що вірить в Україну, доти ця земля є Україною”, - нагадує авторка. А тим часом позаду – роки незалежності, яка ніяк не зачепила людей, попереду – невідомість, настояна на антидержавницькій пропаганді. І серед цього болота – головна героїня, самотня, бита-перебита життям і місцевим бидлом ще зі школи – травмована на роботі, але здорова в душі. Живуча, наче кіт наприкінці сповіді. “- А він нічого не чує, - сказала я. - Кіт абсолютно глухий. Він як наш Донбас - побитий, скалічений, від нього лишилася тільки тінь, але й таким буде битися за своє життя до останнього. Буде зализувати рани. Буде митарствувати, втративши дім. От кіт знайшов свою дорогу додому. Чи знайде Донбас - час покаже”.

У наступній книжці відомого київського автора з грізною і багатообіцяючою назвою, а саме - у “Токсичному інфопросторі. Як зберегти ясність мислення і свободу дії” Георгія Почепцова (Vivat, 2021) - зазвичай просто про складне. Іноді це, тим не менш, трохи напружує. Легкість у голові, як казали футуристи, не завжди означає, що ти в курсі.  Отже, з одного боку, нам обіцяють, що ця книжка буде за протигаз.  Мовляв, удома й на роботі ми щодня борсаємося в потужному потоці інформації, що плине із соцмереж, сайтів, новинних порталів. І при цьому, що теж вірно, украй рідко ставимо під сумнів факти, що споживаємо в інфопросторі. А він, наполягає автор, стає дедалі токсичнішим: фейки, пропаганда, висмикнуті з контексту слова отруюють. Тому час, дорогі друзі, фільтрувати інформацію, яку ми всмоктуємо. Раніше була не пора, а зараз, тобто із виходом книжки, можна починати. Чи із чим пов’язана така зміна концепції? Визнати, що нашими умами керують, деформуючи факти підтасованими свідченнями. Жахнутися, дізнавшись, як працюють механізми створення фейків, звідки в нас жага до фабрикованих сенсацій і яка з цього користь для можновладців. Погодившись, що у сучасної людини майже не залишилося вибору, жити чи не жити водночас у трьох просторах: фізичному, інформаційному та віртуальному. Нарешті, зрозумівши, що поки хтось безконтрольно тиражує фейки, а хтось розгрібає наслідки в реальному світі, нам до снаги зберегти ясність мислення і свободу дії. От лишень варто, мабуть, уточнити, хто такі ці можновладці, які, щодня засмічуючи нам голову фейками, сіючи паніку і породжуючи страх, вносять безлад у суспільство і розхитують психіку його членів. Чи не ознаки це гібридної війни, яку веде відомо хто завдяки відволіканню нашої уваги на вищезгадану порожню інформацію, а не якоїсь непевної, але модної «токсичності»? Відповідь, мабуть, у наступній книжці цього автора.  

Не все гаразд, виявляється, навіть у дитячому світі. Так, наприклад, весела та незвичайна сімейка Гудіні у захоплюючій історії з книжки Володимира Нікітенка. “210 добрих справ” (К.: ДІПА, 2021) може вразити кого завгодно, і слід визнати, таки вражає. Адже складається вона з самих диваків і романтиків.  Татко Олександр сидить під деревом, міркуючи над черговим геніальним винаходом, матуся Мері постійно щось розбиває, дочка Еммі катається по хаті на роликах і розмовляє з меблями, синок Кіт… просто мріє зробити щось корисне. І не дивно, адже саме добрими справами живиться Машина Часу, яку таки винайшов татко. Але зло проникає у цю безтурботну родину, адже у кожного генія буває його «чорна» половина, і наразі це дядечко Дезмонд, який приїздить в гості до сімейки Гудіні. Чи варто казати, що пригоди після цього тільки починаються, але рятувати ситуацію малим героям доведеться самим, адже машина, яку винайшов батька відправляє у майбутнє! В результаті чого, щоб не спойлерити, вони лишаються у нашому сьогоденні з хитрим і підступним дядьком сам-на-сам. Тепер  у дітлахів є надзвичайно важлива місія: зробити так, щоб їхня дружна сім’я знову була разом. Але для цього треба перехитрити таємничу машину часу та виправити минуле. Утім підступний ворог завжди напоготові, тому попереду нас чекає і втеча з лікарні, і революція ботанів, і приборкання чудовиська яблуками, і ще багато чого захопливого, несподіваного і незвичайного. А ще ж, скажемо по секрету, існує продовження неймовірної історії про Машину Часу, що живиться енергією добрих справ, і називається вона “210 добрих справ. Темні часи”. За сюжетом, діти сім’ї Гудіні виросли, і доводиться докладати все більше зусиль, щоб наповнювати Машину Часу добрими справами. Це ж так нудно! А якщо інша енергія може зарядити її не гірше? Може, це шанс для Кіта нарешті стати зіркою в школі? Адже, здається, прізвисько Кіт-невдаха прилипло до нього назавжди? Утім, чи не приведе згадане заряджання до непередбачуваних змін? Може й ні, а може й так. Адже в історії з’являється ще й  таємничий годинникар, якому все відомо. Знову злий геній?