Коли тиша кричить

Бракне сміливості запитати, коли дивлюся в ці очі – там повно сліз і жаху. Хоча вуста весь час посміхаються. Мішель з Руанди.

Зимове сонце Преторії увиразнює кожну деталь. Пізніше, між густого листя, ми вже не побачимо цих вибагливих тіней і ліній. Тут, між виставлених уздовж вулиць столиків з накинутими на стільці пледами, панують спокій тих, хто ніколи нікуди не поспішає, і настрій їхніх псів, що дозволяють себе погладити кожній простягнутій руці. Кілька вуличок камерного кварталу Хейзелвуд у Східній Преторії. Крихітна Європа на безкраїх просторах Південної Африки. 

Спочатку ми говоримо про країну, у якій обидві почуваємося чужинками. Люди нашого кола часто ведуть ці розмови ввічливості, майже завжди ні про що. "Тобі тут подобається?" - "Так, тут неймовірно красива природа!" - "Складно сказати… ніяк не можу звикнути до ризику пограбувань…" - "Подобається, але з мене досить".

Ми беремо каву і сідаємо на вулиці, де усе навколо здається таким безтурботним. Для мене, бо я з України, де щодня гинуть люди через російські обстріли. І для неї, бо вона з Руанди, де досі не можуть оговтатися від пролитої під час недавнього геноциду крові.  

Читайте також: Навчитися не ображатися

Коли я запитую Мішель про її країну, моє питання, звісно, про те, як руандійці дають собі раду з минулим. Слово "геноцид" резонує усе гостріше, спонукаючи прислухатися до історій з різних країн, де мали місце випадки великих злочинів. Кожна з цих історій болюче вражає і змушує розпитувати далі. У 1994 році в Руанді протягом 100 днів народ хуту з політичних мотивів безжально знищував своїх співгромадян іншого етнічного походження, тутсі. Минуло майже два десятиліття, про цей злочин знято фільми й написано книжки, але самі руандійці віддають перевагу мовчанню. І ця тиша кричить.

У ті дні, коли сусід заходив у двір до сусіда і всаджував у горлянку мачете, Мішель було вісім. Діти часто ставали свідками щоденних розправ, після чого важко було отямитися. Але не лише травма змусила їх замовкнути. "Ми мовчимо, бо це про нашу гордість. Нас усе частіше і глибше розпитують про минуле в рамках спеціальних програм, аби зцілити від травми та встановити факти злочинів та знайти винуватців. Та не всі розуміють, що це мовчання насамперед це про гордість нашої країни".

Мішель неймовірно вродлива.

Кілька тижнів перед тим ми обговорювали драматичний британський серіал "Black Earth Rising", у якому юристка, за походженням – тутсі, що дитиною вціліла у різні під час геноциду в Руанді, веде слідство щодо винних у цьому кровопролитті військових злочинців. Мішель переконувала: у ньому нема нічого спільного з дійсністю. Абсолютно нічого. Як і у більшості опублікованих свідчень – там забагато вигаданого, тож не варто їм вірити. А сама замовкає щоразу, коли наша розмова торкається тих подій. І посміхається.

Читайте також: Папа Франциск симпатизує Путіну. "Скрєпи" схожі

Мішель не ділиться минулим, хоча залюбки розповідає про красу Руанди, її традиції й кухню. З цікавістю розпитує про українців, у тому числі й про теперішню війну, у якій нас намагаються знищити. Допитується до болючих для мене деталей. І у цей час знову посміхається. Ця посмішка – її захист.

Ми занадто схожі на дітей, які бояться заходити до страшної кімнати. Але я здогадуюся – у темряві можна намацати ключ, щоб відімкнути майбутнє. І вже заради цього порушую тишу.

Та зустріч була у липні, невдовзі по загибелі Віки Амеліної, і я розповідаю її історію. Молода письменниця збирала свідчення війни на щойно звільнених від росіян українських землях. Зробити це було вкрай важливо, поки травмовані окупацією свідки ще не встигли отямитися і замовкнути, аби забути й більше ніколи не згадувати пережиті жахи.

У розмові з Мішель я згадую і покоління українців-свідків Другої світової, до якого належали батьки моїх батьків. Добре пам’ятаю, як важко вони ділилися спогадами про війну, довгий час делегуючи їх тим ветеранам, які раз на рік у травні наважувався вдягнути важкі металеві нагороди і йти до слухача, щоб розповідати якісь хрестоматійні, в межах панівного канону, речі. 

Упродовж моєї розповіді Мішель кілька разів повторює: як я тебе розумію.

Говоримо про Революцію Гідності та Майдан, і про те, з чого почалася нинішня війна. Виявилося, що Мішель якимось дивом знає одного з президентів незалежної України, Віктора Ющенка, –  у контексті його отруєння. Важко переповісти історію незалежної України в одній розмові, але я не вперше наважуюся, щоб потім навздогін надіслати посилання. Так поступово наша країна перестає бути для іноземців terra incognito.

Читайте також: Україна — це передусім нація всупереч

За якийсь час по цій розмові я їду до Чернігова, міста свого дитинства, де мої батьки, родичі й друзі переживали в облозі перший місяць війни. Місто святкує життя, і зараз, через півтора року після щоденних і щонічних обстрілів, вже ніхто не хоче згадувати подій, про які нагадують зруйновані чи пошкоджені будинки. Понад місяць Чернігів був в оточенні росіян, які тероризували мешканців обстрілами з літаків і зенітної зброї. Чернігівці практично не залишали укриттів, у місті щодня ставало все менше електропостачання, води, харчових продуктів. Але найстрашнішим було не це – всі вони усвідомлювали, що якоїсь миті їхнє життя може обірватися. Багато хто ризикував і їхав з міста бездоріжжям, розуміючи, що ймовірність не дістатися безпечного місця є досить високою. Усе пережите зараз підсумовується коротким реченням, яке вимовляється із зітханням: вижили, й слава Богу. Не дуже хочуть згадувати. І ця тиша так непокоїть.

Я розповім про це Мішель, коли ми знову зустрінемося. Можливо, почую у відповідь: як я тебе розумію. 

Усі ці розмови занадто обережні. І не лише заради того, щоб не поранити Мішель. Відверто кажучи, є речі, які я також не готова почути. Наприклад, обставини, за яких уряд Руанди змусив жити разом жертву і насильника, щоб будувати єдину націю. Робота з минулим заради консолідації передбачає збір свідчень не лише жертв геноциду, а і його учасників. І тут я не готова визнати, що зло має право на прощення, а мисливець – на розповідь про свої гострі під час вбивства відчуття. В контексті воєнних злочинів росіян у моїй країні навряд чи я здатна зрозуміти проголошену в цій країні амністію вбивць та право на їх реінтеграцію у суспільство. Одне з питань, яке не дає мені спокою: чи не завдає руандійському суспільству більшої шкоди/чи не замикає в мовчанці те, що жертва і вбивця змушені жити разом?

Знаю, що страх краще роздивлятися зблизька, а не ховатися від нього. Що потрібно говорити, аби тиша не стала криком. Що варто зайти до темної кімнати, аби звикнути до темряви, у якій є надія знайти важливу річ. Але як це робити, зараз, сьогодні, щодня? Щоб не втратити часу і не замкнутися у мовчанці, коли світ писатиме про нас книжки і зніматиме серіали, у яких ризикують загубитися голоси свідків цієї війни.

Спеціально для Еспресо

Про авторку. Оксана Розумна (Куценко), письменниця, членкиня Українського ПЕН, з 2018 року – українська дипломатка у складі Посольства України в Південно-Африканській Республіці

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.