Коли закінчиться ця війна?

Але перш ніж прогнозувати, КОЛИ закінчиться війна, варто зрозуміти, ЧИМ вона може закінчитися. Аналітична модель дає чотири варіанти завершення нинішньої фази війни, або ж воєнної кампанії, що розпочалася вторгненням російських військ в Україну 24 лютого 2022 року.

Перший варіант, з тих, що від початку розглядалися оглядачами, - капітуляція України. За нинішніх умов вона передбачає визнання втрати нових територій, відмову від вступу до НАТО, роззброєння і ту чи іншу міру політичного й ідеологічного підпорядкування Москві. Теоретично, такий варіант ще можливий, але для цього потрібні три нових чинника: різке якісне і кількісне зростання воєнного потенціалу РФ, втрата політичної волі керівництвом нашої держави, відмова наших західних союзників від підтримки України. Поки що передумов для появи таких чинників не помітно. Тому розглядаємо цей варіант як малоймовірний.

Другий варіант є повною протилежністю першому, він передбачає капітуляцію Росії. Конкретно, йдеться про повернення Україні всіх окупованих територій, виплату компенсацій та гарантії ненападу на майбутнє, які можуть бути лише у вигляді демілітаризації та денуклеаризації РФ. Зрозуміло, що усе це неможливо собі уявити без, як мінімум, демонтажу путінського режиму, але більш імовірно, що все це стає можливим лише після територіального розпаду РФ. Цю перспективу слід тримати в полі зору, але навряд чи вона здійсненна в часових межах даної воєнної кампанії. Тому теж ставимо поки що знак мінус.

Лишається два проміжних результати, які слід розглядати як найбільш імовірні. Перший – перемир’я з угодою, другий – перемир’я без угоди. До першого варіанту намагається схилити ситуацію Росія, тим часом як Україна вперто тримається другого сценарію.

У чому відмінність між ними, і в чому полягають інтереси сторін?

Росії будь-яка мирна угода потрібна для двох цілей. У зовнішньому вжитку така угода неминуче веде за собою бодай часткове зняття санкцій та обмежень (яких саме – питання відкритих політичних та кулуарних економічних торгів). У внутрішньому російському контексті угода дозволить Путіну легалізувати якусь свою чергову перемогу – чи то “захищений Донбас”, чи то “стримування НАТО”, чи суходольний коридор до Криму – це вже залежатиме від розмежування військ на момент оголошення перемир’я.

Перемир’я з угодою консервує і цементує путінський режим, стає точкою відліку для зростання реваншистських настроїв у Росії та її підготовки до нового етапу війни.

Перемир’я без угоди має всі ті самі наслідки, але з певними відмінностями. Воно зробить більш очевидною поразку Путіна для внутрішньої російської аудиторії, а отже ускладнить процес консолідації режиму та зробить більш імовірною появу радикальної реваншистської опозиції до нього (що на сьогоднішній день формується у вигляді спільноти воєнкорів, армії Прігожина та інших “ополчєнцев” аля Гіркін). Водночас, таке перемир’я дозволить зберегти дію більшості західних санкцій та певну ізоляцію режиму на зовнішній арені. Воно також залишає за Україною можливість у разі послаблення влади в Москві продовжити звільнення окупованих територій у будь-який зручний момент.

Звісно, що важливе значення має те, де буде проходити лінія розмежування на момент оголошення перемир’я. Тут також є чотири варіанти.

Перший – збереження російського контролю над частиною територій, захоплених після 24 лютого 2022 року. Йдеться про північну Луганщину, Приазов’я та лівий берег Дніпра. Для Путіна це буде вже майже перемога. Але для української влади визнання у будь-якому вигляді цих територіальних втрат є абсолютно неприйнятним. Тому такий варіант можливий лише у випадку раптового послаблення наступального потенціалу українських військ та навряд чи може спиратися на якийсь підписаний сторонами документ. У цій нестабільній ситуації весь тиск Заходу на Росію має зберігатися, а мобілізаційна готовність країни-агресора буде залишатися високою на ближчу перспективу.

Стабілізуватися такий стан може тільки на тлі слабкості України, спричиненої, наприклад, втратою союзників, внутрішнім конфліктом чи соціально-економічним занепадом. Але подібна слабкість, ймовірно, спровокує Росію до нового наступу, тому це майже стовідсотково – перспектива нової війни.

Другий варіант – вихід українських військ на лінію 23 лютого 2022 р. Такий результат війни буде великим розчаруванням для патріотичної громадськості як в Росії, так і в Україні. Його дуже важко буде прийняти і пояснити своєму населенню для Путіна. Але до нього, скоріш за все, психологічно готові три важливі категорії – “мирне” населення обох країн, не зачеплене патріотичною мобілізацією, цивільне керівництво України (за винятком, може, кількох осіб), а також наші західні союзники. Серед плюсів – можливість збереження значного числа антиросійських санкцій - як покарання за факт офіційної анексії чотирьох регіонів, воєнні злочини та заподіяну Україні матеріальну шкоду.

Навряд чи цей варіант може бути закріплений якоюсь офіційною угодою. Він ставить у слабку позицію в післявоєнний період як Путіна, так і Зеленського, а також передбачає активну роль Заходу в подальшому процесі врегулювання. У крайньому випадку, для збалансування репутаційних втрат Росії Захід може примусити українське керівництво зафіксувати статус кво підписанням якогось документу – виключно як спосіб “зберегти обличчя” Путіну (або комусь іншому з російського боку).

Третій варіант – це звільнення українськими Збройними Силами Донбасу, але збереження росіянами контролю над Кримом. Для Путіна, який неодноразово оголошував “захист Донбасу” головною метою “спеціальної операції”, це означатиме однозначну поразку, яку він в жодному разі не захоче визнавати. Тобто такий варіант можливий лише як проміжний результат, тимчасова зупинка воєнних дій, після якої обидві сторони негайно почнуть готуватися до нового етапу протистояння. Захід в цій ситуації, скоріш за все, займе позицію “умивання рук”. А Україна опиниться в досить складному становищі: необхідно буде одночасно відновлювати країну після воєнних дій, готуватися до нового етапу протистояння та проводити складну роботу з реінтеграції територій, що вісім років перебували під окупацією.

Оскільки в цьому варіанті дуже великою є імовірність кризи влади як у Києві, так і в Москві, то внутрішня стійкість виявиться вирішальним чинником для подальшого перебігу подій. Програє той, хто “змигне” першим. Якщо посиплеться режим Путіна, то для України відкривається можливість дипломатичним шляхом повернути і Крим. Якщо почнеться гостре політичне протистояння в Україні, то Росія скористається ситуацією для відновлення контролю над Донбасом, а також, напевно, й над офіційно «приєднаними» нею південними областями.

Нарешті, четвертий варіант, що є офіційно задекларованою метою України у цій війні, – відновлення контролю над всіма окупованими територіями, включно з Кримом.

Аналізувати тут нічого. Це можливо лише в разі повного розгрому російських військ та падіння режиму Путіна в Москві. Для запобігання цьому сценарію колективний Путін, якщо встигне, може використати тактичну ядерну зброю, а після цього все вирішить реакція Заходу.

Оскільки надійно спрогнозувати революцію ще нікому не вдавалося, то оцінювати ймовірність падіння режиму Путіна ми також в межах даної статті не будемо.

Таким чином, можна окреслити вилку сценаріїв, за якими може розвиватися воєнна кампанія у 2023 році, за їхньою пріоритетністю для ключових гравців.

Для Путіна пріоритетним є варіант, коли російські війська зберігають контроль над тією територією, якою вони зараз володіють, а Київ буде змушений підписати якийсь документ, що легалізує фактичну лінію розмежування (наприклад, угоду про припинення вогню без попередніх умов). На це спрямовані і мобілізація, і обстріли української інфраструктури, і погрози новими наступами та небаченою досі зброєю.

“Червоною лінією” для Путіна є вихід українських військ на лінію 23 лютого 2022 року. Навряд чи Москва буде готова легалізувати такий стан будь-якою угодою, але в непублічний спосіб вона зрештою може на такий варіант погодитися.

В обох випадках Росія почне вимагати, щоб з неї зняли санкції, і з новою силою розгорне антиукраїнську пропагандистську кампанію – як всередині Росії, так і в світі.

Для України бажаним результатом воєнних дій є вихід на адміністративні кордони УРСР 1991 року. Підписання Путіним будь-яких документів, що легалізують такий стан речей, є апріорно неможливим, тому залишається сподіватися, що воєнна поразка спричинить внутрішньополітичну кризу в РФ і перехід влади до “партії миру”. Вже з нею можна буде обговорювати мирну угоду.

“Червоною лінією” для Києва є та сама лінія 23 лютого 2022 року. Будь-яка нова, порівняно з втратами 2014-2015 рр., територіальна поступка буде сприйматися українським суспільством вкрай негативно. Тим більше, що вона ніскільки не гарантуватиме від нового нападу Росії, а тільки додатково мотивуватиме агресора.

Та сама лінія 23 лютого може бути визначена як оптимальна риска під збройною фазою конфлікту нашими західними союзниками, у першу чергу, адміністрацією Байдена. Повернення до статус кво дасть можливість, з одного боку, заявити про те, що Захід цього разу захистив Україну, а з іншого – залишить можливість продовжувати дотискати Росію економічними, юридичними та інформаційними засобами.

Оскільки поставки західної зброї та боєприпасів дають можливість регулювати наступальний потенціал ЗСУ, то саме бачення Вашингтону може виявитися вирішальним для визначення результату війни та швидкості його досягнення.

Повертаючись до питання про строки завершення воєнних дій, варто зауважити, що життя є завжди складнішим за раціональні моделі. Саме тому мало хто вірив у можливість нападу Росії на Україну і, так само, ніхто не може вгадати, яким буде наступне рішення Путіна, від якого, головним чином, і залежить продовження війни.

Зазвичай, війна закінчується тоді, коли хтось у ній перемагає, або коли у її учасників зникає мотивація воювати.

Поки що ситуація на фронті є патовою, і сподіватися на повну перемогу не може жодна сторона. Так само, не зменшується і мотивація в обох таборах.

Українська мотивація зрозуміла. Перемога над ворогом – це сьогодні для нас не лише бажання помсти і відновлення справедливості, але і єдиний спосіб вижити як спільноті.

Для багатьох росіян, які підтримують продовження війни, мотивація перейшла з ідеологічно-ціннісної площини (протистояти “нацизму”, захистити “русскіх”) в інстинктивну, чи радше гормональну (“покажем, что мы сильней”).

Насправді, ця війна ще не виконала свого призначення. І це твердження справедливе для усіх її учасників, які мають змогу, в той чи інший спосіб, вплинути на її завершення.

Режим Путіна ще перебуває на шляху своєї внутрішньої трансформації, яка дозволить досягнути йому необхідного рівня зовнішньої закритості та внутрішньої репресивності, щоб гарантувати утримання влади правлячою корпорацією чекістів і бандитів.

Україна, яка отримала потужний імпульс національного самоусвідомлення і патріотичної мобілізації, не досягла ще своїх проектних параметрів ні в територіальному, ні в соціально-структурному, ні в смисловому вимірах.

Захід ще не вирішив завдання остаточної дискваліфікації Росії через критичне зниження її економічного потенціалу, а також нейтралізації російських hard power та soft power.

Тому завершення збройної фази протистояння, яке, скоріш за все, відбудеться після виходу українських військ на лінію 23 лютого, буде лише перемир’ям, а не миром.

Після цього сторони конфлікту з новою силою візьмуться за вирішення тих завдань, які вони в цій фазі протистояння вирішити не встигнуть – “украинский вопрос”, “російське питання”, глобальне домінування і т.ін. Отже, попереду – велика війна економічних і мілітарних потенціалів, технологій, інформаційних ресурсів, політичної волі та нових ідей.