Коли закінчиться війна, як позбутися сорому і чому щастя не для всіх – 5 книг про травматичний досвід

Це книжка про те, як позбутися сорому. Причому, якщо прикладати цю схему до українців, то мова у "Силі жалю. Як погляд назад рухає нас вперед" Деніела Пінка (К.: Лабораторія) – про позбавлення сорому насамперед за свою м’якотілість, пробачення за вічних наших "воріженьків", "війноньку" і "смертоньку". Хоча, як можна пробачити власну ментальність? Хай там як, але саме у такий спосіб наше минуле рухатиме нас вперед – принаймні так вважає автор цієї книжки. Мовляв, це не погано чи добре - це абсолютно нормальна частина нашого буття. До того, якщо замало "ментальних" пояснень щодо природної "м’якотілості" нашої нації, то обмежимося розумінням того, як працює жаль, який допомагає приймати кращі рішення, наповнитися енергією і додати своєму життю глибокого сенсу. Тож, опираючись на дослідження в галузі соціальної психології, неврології та біології, автор книжки доводить, що неможливо ні про що не шкодувати. Зокрема він використовує найбільшу статистичну вибірку ставлення американців до жалю, яку коли-небудь проводили, а також власне Всесвітнє дослідження жалю, у якому взяло участь 15 000 людей у 105 країнах. Таким чином, будучи наповнена справжніми історіями людей, книжка змушує подивитися на жаль як на щось, що не просто додає людяності, але й робить кращими. Та найголовніше - показує, як оглядаючись назад, ми можемо рухатися вперед. До того, реабілітуючи жаль як позитивну силу, автор ще й класифікує її (силу) за чотирма видами - фундаментальні, моральні, жалі про брак сміливості і жалі за стосунками. Тобто не тільки спрощує розуміння цієї емоції, а й демонструє, у якому напрямку нам рухатися, щоб змінити своє життя на краще. Допомагає переосмислити актуальний стан і дає чіткий інструментарій для того, щоб уникати помилок минулого і користуватися можливостями, які життя дає уже сьогодні. По суті, перед нами практичний посібник із використання сили минулого, яке можна використати для просування у минуле "без жалю". Аби тільки не "безжальне".

Іноді буває так, що наше бажання рухатися вперед впирається в якусь незрозумілу перешкоду. Так от, у книжці "Тією горою є ви" Бріанни Вест (К.: BookChef) нам пояснюють, що зазвичай ця перешкода у нас самих. І мова, отже, про те, як перетворити самосаботаж (а саме так називається це явище) на самовдосконалення. Більше того, пояснюється не нагло, рішуче чи навіть нав’язливо, а навпаки – з розумінням усіх наших вад. Тобто нашу власну нерішучість, лінькуватість чи фаталізм називають "самосаботажною поведінкою" - наявністю двох суперечливих бажань свідомого і підсвідомого характеру. Таким чином, як виявляється, лише відсутність сили волі заважає нам змінити наше життя на краще. Ну, а метафора у назві книжки – та сама "гора", на яку треба або піднятися, або просто обійти стороною – це ми самі. З іншого боку, багато чого в житті ми не можемо досягти не через якісь зовнішні, об’єктивні перешкоди, а через внутрішні, суб’єктивні. Авторка пояснює, що ми часто саботуємо свої плани, бо вони не відповідають нашим бажанням, суперечливі потреби заважають одна одній, а відтак усі зусилля наштовхуються на гору всередині нас і не приносять результату. Можливо, як вже мовилося вище, варто не вгору, а вбік? А як іще подолати внутрішню Говерлу з перешкод, нагромаджену нами самими? Хай там як, але авторка пропонує для початку спинитися і проаналізувати наші внутрішні налаштування. Чи варте те "краще майбутнє" вашого сьогоднішнього стану "внутрішнього" альпініста і диванного аналітика власних емоцій і бажань? Отже, спершу зважте на це, проінспектувавши рельєф власного ментального пейзажу, який складаються зі звичок, емоційного інтелекту й травматичного досвіду, а потім вже опановуйте методи, які допоможуть здолати внутрішню гору й досягти намічених цілей. "Я вірю, що корінь людського буття полягає в тому, щоб навчитися думати, - підтверджує авторка. - Завдяки цьому ми вчимося любити, ділитися, співіснувати, терпіти, дарувати та творити. Я вважаю, що перший і найважливіший наш обов’язок — реалізувати потенціал, з яким ми народилися, — як для себе, так і для світу".

Сприйняття цієї книжки на диво суперечливе. З одного боку, ніби все правильно, адже у "Добробуті для всіх" Людвіга Ерхарда (К.: Інститут вільної економіки) на прикладі ефективних та дієвих реформ впроваджених в Німеччині в середині 20-го століття розповідається про те, що які б складні не були обставини в країні та якою б катастрофічною не здавалась економіка країни в певний момент – розумний лідер, що зможе вести ефективну економічну політику та впроваджувати розумні та виважені економічні реформи, завжди зможе змінити ситуацію в кращий бік та привести країну до успіху. З іншого боку, до чого тут лідер? Так, автор книжки був відомим західнонімецьким політиком та державним діячем, а також міністром економіки, що на власні очі спостерігав та розвивав економіку країни у післявоєнний час. Багато реформ та ідей, що були ним реалізовані призвели до того, що Німеччина так швидко оправилась після поразки у війні і зараз є однією з провідних, економічно стабільних країн Європи. Але, знов-таки, який тоді був лідер? Гітлер, якого вже не було? Сталін, який лише поділив Європу і не відродив Німеччину, а вивіз з неї геть усе на користь СРСР? Утім, щось інше рятувало країну навіть у той повоєнний час. "Довелося в 1945 році після поразки Німеччини бачити знищені німецькі міста, - згадується розповідь Олександра Семененка, другого бургомістра Харкова у 1942-43 роках. – Там ніколи не переставала функціонувати електрика, крамниці безперервно продавали бідний харчовий раціон, була вода, функціонувала залізниця. Там ніхто не вмер з голоду". Натомість у країні-переможниці на чолі зі Сталіним після війни логічно запанував голод. Тож навряд чи лідер, а не ментальність самого народу – тим паче німецького, дисциплінованого на відміну від московської отари – сприяє читацькому розумінню ідеї цієї книжки. І заодно, разом із цією правдою дозволяє дізнатися про те, як можливо відбудувати країну з попелу, які фактори вплинули на стрімкий розвиток Німеччини післявоєнних часів середини 20-го століття, які саме економічні реформи можуть спонукати розвиток країни.

Автор наступної книжки переконаний, що всі наші душевні травми - депресії, тривоги, фобії - ми успадкували від попередніх поколінь. Усе це, власне, зауважено в її довгій назві, хоча насправді дослідження Марка Волінна "Це почалося не з тебе. Як успадкована родинна травма формує нас і як розірвати це коло" (Х.: Віват) – це коротко про те, що родинні патерни, закодовані у поведінкових моделях, відіграють значну роль у нашому емоційному та фізичному здоров’ї. Попервах здається, що всьому кінець, адже усі вони пригнічують, ставлять хрест на самореалізації та перетворюють на пекло. Але, виявляється, є спосіб, як виявити родинні патерни через поведінку та фізичні симптоми. "Більша частина цієї книжки зосереджена на визначенні успадкованих родинних патернів (страхів, почуттів і типів поведінки, які ми несвідомо перейняли), що з покоління у покоління підтримують замкнене коло страждань, а також на тому, як розірвати це коло, що є головним у моїй роботі, - розпочинає автор, щоб далі розрадити нас власною сповіддю. - Як і я, ви зможете дізнатися, що багато з цих патернів належать не нам, а лише запозичені в інших з нашої родинної історії. Завдяки чому? На моє глибоке переконання, завдяки тому, що історія, яка потребує розповіді, зможе нарешті вийти на світло. Поділюся з вами своєю". Загалом же мова у книжці про те, як, розробляючи генограму, тобто розширюючи сімейне дерево, створити мапу травматичного досвіду, що передається від покоління до покоління. За допомогою цих візуалізацій та прямого діалогу можна віднайти шляхи до інтеграції та відновлення психічного здоров’я. І нехай це почалося не з вас, як заспокоює автор, але ви здужаєте це припинити й почати жити щасливим, спокійним і повноцінним життям. Сам він, коли до правди, 20 років поспіль досліджуючи успадковані сімейні травми, вилікував тисячі пацієнтів, що потерпали від депресії, тривожності, панічних розладів, нав’язливих думок тощо.

На прикладі цієї душевної книжечки вільно буде побачити, як війна поволі входить в мирний обіг - описується, оспівується, розмальовується. Це не звикання до неї, а переведення вищезгаданого травматичного досвіду в інший формат сприйняття, коли автор не черствіє, а навпаки – вчиться любити ще ніжніше, а цінувати – ще більше. Звісно, це потребує звичної техніки розкладання на слова і почуття, на листи і відповіді на них. Саме так сконструйована "Абетка війни" Соломії і Євгена Степаненків (Л.: Видавництво Старого Лева). "А – "аколи" як одиниця виміру, чи вічне питання "А коли закінчиться війна?" "Б" - Батьківщина, в якій живуть і Солі, і Барбі!". "В" - ясна річ, "волонтери". Таким чином, ця книжка - одна з історій російсько-української війни, яка почала писатися ще 2015 року, коли Євген Степаненко у складі підрозділу медиків воював на Сході України, а його донька Соля, чекала тата з фронту в мирному Києві. Як всі вже зрозуміли, кожна літера в абетці - це один із вимірів війни та миру навколо війни. "Щоб листи не загубилися, і тато прочитав їх усі, я вигадала, що кожен має починатися з літери абетки, за порядком. Так цікавіше, ніж просто ставити номери на кожному листі", – каже Соля. У цьому листування переплітається життя дитини в мирному місті й життя тата на війні. Соля телефонує татові на фронт, пише есемески та листи, розповідає про свої справи, школу, друзів, змагання, танці, домашніх тварин, а ще ставить дитячі й недитячі питання про війну. Як же татко із побратимами і посестрами там живе? Чи є на війні діти? Що їдять на війні? Чи можна на війні хитрувати? Чи буде тато інший після війни? А тато просто і чесно, а разом з тим бережно пояснює донечці все на світі. І це не просто особисті сімейні історії, а щось дуже близьке всім українцям.