Костянтин Москалець: Війна і література

На тлі останніх політичних і воєнних подій, доволі драматичних та тривожних, звичні теми культури й літератури зблякли, щоб не сказати змізерніли, поступаючись місцем війні. Це впадає до ока і в медіях, і в соціальних мережах. Одні діляться мистецтвом пакування “тривожних чемоданчиків”, інші шукають тири й досвідчених інструкторів зі стрільби, ще інші тихцем покидають або готуються покинути загрожену країну. Пригадую, як іще не так давно багатьох дратувала звичка тодішнього президента повторювати до ладу й не до ладу “ця країна”. Ця країна, в третій особі, не батьківщина, не вітчизна, не рідний край, ні, “ця країна”.

Але ця країна – Україна. Ми не можемо зверхньо сказати про свою матір “ця жінка”. “Цією країною”, з усіма обертонами прохолодної дистанційованості, притаманними необачно запозиченому в закордонних політиків виразу, може бути ворожа Росія або сусідня Польща. Але в жодному разі не моя батьківщина. Не моя рідна земля.

Є одна, не така вже й вузька, сфера, де література й війна змикаються. Маю на увазі твори – щоденники, мемуари, романи – колишніх солдатів і офіцерів, які брали безпосередню участь у бойових діях, а не судили про них на основі фотографій у фейсбуці. Якось, читаючи “Сади й дороги” одного з таких офіцерів, властиво Ернста Юнґера, написані зокрема й під час німецького загарбання Франції у 1940 році, я натрапив на характерний абзац: “Нарешті, я читав останню книгу Анрі де Монтерлана, який пише дедалі краще. Я зараховую його разом з Т. Е. Лоуренсом, Сент-Екзюпері і Квінтоном до вкрай нечисленного, проте високого рицарства, яке виросло на полях світової війни. Тільки тоді, коли жар вистигає, з чорного вугільного флюсу з’являються діаманти”.

Юнґер має на увазі першу світову війну. Серед названих ним письменників троє французів і один британець, споконвічні німецькі вороги, яких сам Юнґер уколошкав і взяв у полон цілком достатню кількість (якось відвів до полону 200 британських вояків одразу, без сторонньої допомоги). Попри те, що триває наступна війна, він шанобливо й піднесено називає письменників-супротивників діамантами. Якщо з Лоуренсом, Сент-Екзюпері й Монтерланом питань не виникає, бо це справді видатні, улюблені здавна автори, то ім’я Квінтона викликає подив. Що за один?

Рене Квінтон (1866-1925) – французький біолог, фізіолог і співзасновник французької авіації. У молодості він писав романи і п’єси, взоруючись на творчість Флобера, входив до літературного об’єднання “Сорок п’ять”. Згодом створив морську плазму. Виявивши, що склад і пропорції елементів, які містяться у морській воді на 98% сумісні з плазмою крові та іншими рідинами людського організму, Квінтон використовував ін’єкції морської плазми, врятувавши таким чином життя тисяч дітей, бездомних і бідняків, які потерпали від недоїдання та інфекційних захворювань. Нещодавно, до речі, були пропозиції підтримувати за допомогою морської плазми Квінтона і ослаблених коронавірусом хворих.

Більше інформації про медичні та наукові досягнення Квінтона ви можете знайти в інтернеті. Мене ж завдяки згадці Юнґера зацікавив інший зріз діяльності цього дивовижного чоловіка. У 1914 році, коли розпочалася перша світова війна, Квінтон мав уже 48 років і не підлягав мобілізації за віком (для порівняння: Юнґерові тоді було 19 літ). Тим не менше, він добровольцем пішов на фронт, де заслужив репутацію блискучого, максимально безстрашного офіцера, отримавши протягом війни сім доволі тяжких поранень і заслуживши чимало почесних бойових нагород. Одну зі своїх книжок (мені здається, що Юнґер мав на увазі саме її), “Максими про війну”, він почав писати ще в окопах, скаржачись лише, що на фронті не вистачає усамітнення для роздумів: “Це єдине, від чого ми страждаємо. Спільне життя, прекрасне для боротьби і підтримки товариського духу, згубне для розвитку інтелекту. Неможливо абстрагуватися”. Квінтон не встиг закінчити упорядкування цієї книги, померши у віці 59 років від стенокардії і наслідків поранень, “Максими про війну” були опубліковані посмертно. Можливо кілька афоризмів із цієї книги підтримають декому бойовий дух у нелегкий час випробувань, утримавши від гарячкового пакування “тривожних чемоданчиків”. Тільки зі зброєю в руках захищаючи батьківщину можна довести – собі самому насамперед – що ви діамант, а не шлак.

Рене Квінтон:

Народи, які люблять війну, це народи чоловічої статі. Чоловіки, які втікають від війни – погані чоловіки.

Материнство – природний стан жінки; війна – природний стан чоловіків.

Душа сміливих глуха до заперечень тіла.

Неприборкана душа у прирученому тілі створює святого або героя.

Ви повинні бути ніжні з героями, навіть коли вони не мають рації. Поза боєм вони беззахисні.

Заперечення ворога: перший інстинкт хороброго.

Любов до важких ситуацій виникає з упевненості в їхньому переборенні.

Втома дискредитує.

Письменники, що займаються війною, підвищують голос; бійці – ніколи.

Ми любимо не для того, щоб насолоджуватись, а для того, щоб віддавати себе, дарувати себе, зрікатися, служити.

Окрім героя-воїна є й інші герої.

Виживеш ти на війні, чи помреш, не має значення. Є місії, які треба виконати.