Костянтин Москалець: Заспіваймо пісню веселеньку

Свої (втім, і чужі) пісні я завжди не добре пам’ятав, за винятком найулюбленіших. Усе відбувалося за принципом “склав пісню, поспівав місяць-два, доки вона подобається, а тоді записав на диктофон і з чистою совістю забув”. Диктофон не завжди був під рукою, тож добра сотня пісень навіки зникла з культурної поверхні землі, чим я особливо ніколи не переймався. Тут так само працює закон природного добору. Добрі пісні залишаються, такі собі – гинуть. Знаючи цю рису мого характеру, друзі з найраніших років намагалися записати якомога більше моїх виконань, зробивши згодом на котрийсь день народження зворушливий сюрприз: диск із піснями, записаними у 1980-і під час напівпідпільних «квартирників». На жаль, до нього не ввійшли найбільш хуліганські і крамольні твори, на зразок тих, про які згадував у одному з есеїв покійний уже Олександр Гриценко: “Одного разу Лєнін купив дві пляшки бренді…”. Слушно чи ні, але ми хотіли залишити якомога менше речових доказів для допитливих любителів авторської пісні у цивільному. 

А проте, незважаючи на відмову від публічних виступів, гітару до рук я беру досить регулярно, насамперед щоб не втратити остаточно вміння грати. Часом до мене звертається дружина: “Заспівай “Зірку ясну”,подеколи прохає мама: “Ти не хотів би заспівати “А вона, а вона сидітиме сумна”?” Я радо виконую їхні прохання, бо це моя найрідніша, найдорожча аудиторія. Вони не свистітимуть, почувши, що я взяв не той акорд, і не пирхатимуть, коли забуду слова.

Співаючи отак, наодинці або для рідних, я часто починаю пригадувати часи далекої юності, коли ми з друзями могли легко перейти на спів, просто йдучи вулицею. Найчастіше це було тоді, коли спонукувана легким вином радість розпирала груди і її нікуди було вихлюпнути, окрім як у пісню. “Заспіваймо пісню веселеньку!” – усміхнено зверталися ми до всього білого світу. Інколи цей спів ставав викликом, виникаючи з бажання розторсати затурканих або полякати і без того заляканих радянських громадян. Ніколи не забуду, як у сам розпал “андроповщини” ми їхали в чернігівському тролейбусі, горлаючи перероблену невідомим талантом “Черемшину”: “Знов Бандери голос чути в лісі, кулемет сховали ми на стрісі, строчим з кулемета понад плаєм, всіх ми москалів перестріляєм!” Незважаючи на годину пік, наш тролейбус чомусь спорожнів дуже швидко. “Посадять вас, хлопці, ой, посадять”, - скрушно похитав головою водій.

Але ці співочі антирадянські витівки зазвичай миналися безкарно. Кілька разів міліція нас затримувала, проте, полякавши у відділку витверезником і дурдомом та записавши особисті дані, все-таки відпускала. Мабуть, ми потрапляли на своїх хлопців.  

У ті роки співали не тільки ми з друзями. На свята співали майже у всіх квартирах. Вечорами, повертаючись із танців у міському парку, співали наші ровесники, ще довго сидячи потім з гітарою у сусідньому дитсадку або на лавочці під будинком. Співали, проводжаючи до війська. У війську ми теж часто співали після відбою, коли черговий по роті ішов до іншої казарми спати. На шухері стояв хтось із молодих бійців, а гітара часом звучала до третьої ночі, переходячи з рук у руки. Природно, що співали на весіллях і ще днів зо три після них. Часом десь звучав баян, десь вибивали у бубон, але найчастіше співали без музичного супроводу, широко, розлого, по-козацькому. Пісня визволяла з пут сірого повсякдення, з відірваності від дому, вона підносила душі до трансцендентного і позасвітнього, дійсно кращого майбутнього. Об’єднуючи, вона вчила бути вільними.

На ці зимові свята щось було не так. Що саме – я зрозумів аж після Різдва. Я жодного разу не почув, щоб хтось заспівав на вулиці. Або в сусідів, до яких прийшли гості. Ще торік підлітки репетували під вікнами якийсь реп замість "Нова радість стала", але цього року і їх не було. Долинали тільки п’яні, агресивні крики, виття, дурнуватий сміх, притаманний майбутнім пацієнтам наркологічних диспансерів. Такого на моїй пам’яті не траплялося ще жодного разу, щоб у місті протягом усіх новорічних і різдвяних свят не було чути жодної пісні. Звісно, з палацу культури було чути прокручувані на повторі колядки, але наживо не колядував ніхто. Поодинокі перехожі, згорблені, наче ті гаргульї з собору Паризької Богоматері над мертвотним світлом смартфонів німо брели тими самими, нашими вулицями, над якими ще зовсім недавно лунали життєрадісні і задерикуваті співи. Що сталося? Дедалі тяжча економічна ситуація? Чимдалі помітніше вимирання населення, особливо старшого, того, яке вміло співати від душі – і для душі, а не для ролика на Ютюбі чи Тік-Тоці? Чи подіяла суцільна просякнутість публічного простору механічною, неживою музикою, яка лунає з кожної праски і з кожного кіоску, набиваючи голови так, що в них уже не лишається місця для власних пісень? Що сталося, якщо українці, навіть п’яні українці перестали співати, співати просто так, бо хочеться?

Я залишаю вас поміркувати над цими питаннями, а сам іду перевіряти, чи добре настроєна моя гітара.