Фестиваль фотографії без об'єктива: від райського саду до життя в умовах війни

У Києві 2-18 серпня в Музеї гетьманства (вул. Спаська, 16-Б) відбудеться Pavlovka Pinhole Fest. Тема цьогорічного фестивалю - "Середовище існування". Використовуючи пінхол та альтернативні фотографічні техніки, митці досліджували тему існування людини у певному середовищі. Еспресо поспілкувалося з кураторкою Юлією Бельською про найдавнішу технологію пінхол, її унікальність як мови мистецького висловлювання та дослідження.

Юліє, розкажіть, будь ласка, що це взагалі таке – пінхол і як можна фотографувати без об’єктива?

Пінхол, іншими словами, камера-обскура – це найдавніша технологія, коріння якої сягає часів сивої давнини. Колись, ще на початку часів, людина вперше побачила зображення. Крізь отвір у шкурі мамонта, якою був завішений вхід у печеру, пробрався промінь світла – і на кам'яній стіні виріс ліс. Виріс догори дриґом. Не знаю, що подумала первісна людина, але сьогодні, через тисячоліття, ми можемо побачити в давніх печерах зображення, намальовані саме догори дриґом.

Можна нескінченно довго сперечатися, коли зародилася фотографія, але без сумніву одне – джерела варто шукати там, у печері. Так, зображення вдалося зафіксувати у XIX столітті. Були досліди Тальбота і Ньєпса. Був чудовий математик і фотограф Льюїс Керролл і створені ним світи, в одному з яких, в Задзеркаллі, можна було ходити на головах, зменшитися і проникнути "крізь дверцята чудового саду". Здається, що Керролл був неймовірним фантазером, але той, хто займається фотографією, знає, що він описав процес отримання негативного зображення, яке завжди виходить перевернутим. А щоб потрапити на фотографію, треба "зменшитися".

Але повернімося до пінхолу. Технологія дуже проста – вщент чорний простір і отвір в ньому. Камеру можна зробити будь з чого – зі старого фотоапарату, з коробки, з бляшанки, з будинку чи навіть з тролейбуса.

У фотографії існує стільки напрямків і відгалужень, чому ви обрали саме таку, безоб'єктивну фотографію?

У пінхолі немає жодних канонів, жодних настанов, якою має бути фотографія, тому пінхол – це передусім про свободу, а тема свободи на часі, як ніколи. Зараз ми розвʼязуємо екзистенційне питання власного існування, і тема війни та середовища існування не могла не постати.

Я завжди, і у своїй творчості, і в кураторській діяльності досліджую філософські, екзистенційні питання, питання пошуку власного Я. Мені цікаво, як відгукуються ці теми іншим людям.

На початку 2022 року я готувала черговий фестиваль з темою "Я  той, хто зводить мости". Це мала бути розповідь про "мости" між частинами власного Я, між окремою людиною і суспільством. Але почалася війна, і я думала, що вже ніколи більше не буде Pavlovka Pinhole Fest. Однак згодом трохи отямилася і вирішила провести фестиваль, переформатувавши тему. Я запитала спільноту пінхолістів, хто вони на війні, тому що, на жаль, ця війна стосується не тільки нас, українців, а й громадян Європи та США.

І я отримала такий відгук, на який навіть подумки не могла очікувати. Мене буквально засипало розповідями про Першу та Другу світові війни, про Громадянську війну в Іспанії, про радянсько-фінську війну. Через ті, давно минулі жахіття, котрі стосувалися їхніх країн або навіть родичів,  люди рефлексували на події в Україні. Так, японець Кеї Іто, дідусь якого помер внаслідок бомбардування Хіросіми, у своїх роботах нагадує суспільству про ядерну загрозу та її наслідки. 

Для створення хеміграм (це вже не тільки безобʼєктивна фотографія, а й безкамерна) він використав саме ті речовини, якими японці відчайдушно намагалися загоїти рани. Люди, що вижили, лікували опіки медом, оліями та навіть моторним мастилом через брак навіть найпростіших ліків.

Фото: Кеі Іто (Японія). Під моєю шкірою. Хеміграма

Автори рефлексували на криваві події в Бучі,  в їхній пам’яті спливали далекі події, тотожні тим, що відбуваються сьогодні в Україні. Наприклад, на одній з робіт був зображений колишній санаторій Бееліца під Берліном, в якому під час Другої світової був розташований госпіталь. Ця будівля згоріла після обстрілу радянською артилерією в останні дні Другої світової війни. Поранені та мирні жителі, що зібралися всередині, їх не зупинили.

Фото: Балінт Пфлігель (Угорщина). Весна в Бородянці. Люменпринт з чотирьох квіток  на фотопапері.

Ми не можемо не побачити те, що ми бачили.

Ми не можемо говорити невимовне.

Але ми знаємо, що там, де був терор, буде єдність, і те, що розірвано, переплететься і розквітне.

І знову буде весна.

Весна в Бородянці.

Фото: Цезарій Бртчак (Польща). Санаторій Бееліца під Берліном після обстрілу радянською артилерією

А ось приклад, коли фотоапарат можна зробити з будь-чого. Гільхем Сенгес з Франції спеціально для Pavlovka Pinhole Fest зробив фотоапарат у вигляді танка. Гільхем їхав містом, дивлячись на нього іншими очима, як на потенційну ціль і потенційне джерело війни. Але вибір завжди за людиною – вбивати чи творити, і постріл танку перетворився знімок камери.

Фото: Гільхем Сенгес (Франція). Фотоапарат у вигляді танку та зображення, отримане з його допомогою

Чи я правильно розумію, що "Середовище існування" – певною мірою продовження теми "Я той, хто зводить мости"?

Так, мені здається, що цю тему я обрала підсвідомо, війна триває, тому оминути її неможливо. 

Середовище існування виявилося надто важливою темою, вона стосується не лише глибинних філософських питань існування конкретної особистості, пошуку нею комфортного середовища, а й знову отримала відгук від закордонної спільноти, в тому числі й на тему російсько-української війни.

Так, одна з робіт була зроблена після атаки на Охматдит, безпосередньо ця фотографія не розповідає про війну, проте в ній є підсвідоме відбиття всіх тих жахіть, що кояться в Україні. Це відчувається  і в самому в зображенні, й у  напруженості композиції. Автор з Німеччини Тім Торстен Редіш розповідає про те, що деякі люди втратили свої домівки, і дитина не знає, де їй жити.

Фото: Тім Торстен Редіш (Німеччина). Зоряний міст. Подвійна експозиція

Авторка з Ізраїлю Дафна Шніцер розмірковує  про середовище існування в умовах тисячолітньої війни, вона метафорично порівнює свою країну з великим деревом, домом для пташиних гнізд, що перетворилося на гілки, яке несе ріка. Таким чином вона підкреслює крихкість свого національного середовища існування.

Цікавим є фото під назвою "Токсичний", через котре Ед Дусет (США) показує, як людина переходить у певний психічний стан і проникає в простір кожного. Фотографія така красномовна, що натяк на певну особу зрозумілий.

Фото: Ед Дусет (США). Токсичний. Подвійна експозиція

Ну і, звісно, коли звертаєшся до подібних тем, оминути тему життя і смерті неможливо. На думку Крістофера Себрінга з США, остаточне середовище існування знаходиться за межами смерті, коли ми залишаємо Землю та починаємо існувати всередині частинок і фотонів.  

Фото: Крістофер Себрінг (США). Смерть комівояжера

І тут ми отримуємо щось на кшталт колообігу в природі – від смерті звертаємо свій погляд  на райський сад, захищене місце, з якого знову й знову виходить життя.

Фото: Адан Сальватьєрра (Мексика). Райський сад. Цифровий пінхол

Але у часи невизначеності кожен шукає місце, де він може почуватись у безпеці. Це давня і вічна потреба. Навіть якщо людина фізично у безпеці, на неї постійно впливають оточення, повідомлення, які часто рясніють поганими новинами та викликають важкі емоції. Людина  –  соціальна істота, тому у нас немає іншого вибору, як сприймати навколишнє середовище та відчувати відповідальність за нього. Але водночас потрібно мати гавань, де можна відпочити та надихнутися на нові справи. 

І тому для творчої людини пінхол – саме така віддушина, коли можна затримати час і побути наодинці з самим собою.

Фото: Аушра Барисене  (Литва). У пошуках втраченої безпеки. Ціанотипія

А про що ще розповідають учасники фестивалю?

Всі теми, на жаль, не перелічиш. Цьогоріч багато учасників, понад 70 з майже 30 країн. Якщо дуже коротко, то хтось вбачає в середовищі існування відправну точку для дослідження зовнішнього світу, а хтось шукає баланс у мозаїці переживань і просторів. Одні розмірковують над усамітненням і самотністю як частиною середовища існування, інші вбачають в ньому джерело досвіду. Повторюсь, що для когось це райський сад, захищене місце, сховане від сторонніх очей, а для когось - життя в умовах війни.

Я запрошую всіх поціновувачів мистецтва загалом і пінхолу зокрема відвідати Pavlovka Pinhole Fest і заглибитися в цю тему, побачити на власні очі всі ці складні конструкції наших емоцій і підсвідомості.

Може, когось  фестиваль надихне на творчість, а якщо ви досі не знали, що таке пінхол, відкрийте його для себе!