"Інший Франко", що зруйнував міф

Кореспондентка Еспресо Ярина Коваль побувала на допрем'єрному показі і розповідає про кіно.

8 лютого в Україні на великі екрани вийшов фільм "Інший Франко" режисерів Ігоря Висневського та Віталія Малахова за сценарієм Тараса Боровка та Дмитра Наумова про наймолодшого з синів Івана Франка Петра - непересічної та багатогранної людини, доля якої до кінця невідома навіть її найріднішим. Стрічка, яка, без сумніву, покликана вплинути на інтерес і до окремої визначеної особистості, і до її покоління в цілому, мала з'явитися ще в серпні 2021 року й бути приуроченою до 30-річчя Незалежності України та Франкових днів. Однак іноді все складається інакше, ніж мріється. Хоча не факт, що завжди на гірше.

Що інтригувало насамперед, фільм знімали ще до повномасштабного вторгнення, коли суспільство зациклювалося радше саме на собі, чим на рідній історії та її видатних діячах. Ба більше, у час, коли, хто такий Петро Франко, навіть не всі львів'яни ( хіба за винятком вузького кола науковців) спроможні були сказати. Та й нині чимало тих, хто цього не знає. Навіть на його рідних теренах, шо вже казати про інші. А тому оплески творчій групі, що взялася за реконструкцію історії людини, яка однозначно вартує пам’яті про себе. І не тільки тому, що зуміла вийти із тіні геніального батька та стати собою. 

Автор близько сорока винаходів у галузі хімії, фундатор української військової авіації (якому за заслуги в її організації Симон Петлюра надав військове звання полковника), співзасновник "Пласту", січовий стрілець і сотник УГА, спортовець, видавець, педагог, письменник, перший директор літературно-меморіального музею Івана Франка… Чоловік, який в силу обставин був свідком Голодомору 1933-го, відмовився прийняти радянське громадянство й у кінцевому підсумку таки зумів виїхати до Львова в обмін на підписку про нерозголошення баченого у Харкові, та той, якого після приходу у 1939-му на захід України радянська влада таки зробила народним депутатом УРСР… Напевно, це далеко неповний перелік того, чим жила ця особистість. Але достатній, щоби збагнути: усе в півтори години не втиснеш. А тому не має дивувати, що чимало людей захочуть присікатися й указати, де творча група оступилася, що зробила не так чи розповіла не про те чи не в тій формі. Колись в одній із редакцій мій колега на всі претензії до нього, що написав щось не так добре, як від нього чекали, зазвичай відповідав: "Напишіть краще". Перефразовуючи, можна відповісти таким критикам: зніміть своє.

Мабуть, через неможливість за короткий час сказати про все творці фільму роблять вибір: зосереджуються на останньому в рідному домі дні головного героя якраз у його 51-ші народини 28 червня 1941 року, намагаючись змоделювати, як цей день міг би виглядати перед тим, як Петра Франка примусово забрали в так звану евакуацію на схід і під конвоєм НКВД посадили до потяга, що прямував до Києва. Такий прийом побудови кінорозповіді у світовому кінематографі не новий, але завжди цікавий. 

Утім у цьому випадку варто не випускати з уваги ще й те, що стрічка художня, а не документальне відтворення (хоч у ній ідеться про історичну постать). А тому присутні в цьому і вигадані персонажі, і придумані ситуації, і змодельовані емоції, про які не вельми розповідають документи, але які можна собі уявити на основі тих чи інших фактологічних деталей. Реальністю того фатального дня було однозначно хіба те, що Петро Франко під конвоєм таки сів у той поїзд.  

Як сказав на допрем’єрному представленні стрічки у Львові її науковий консультант, директор Дому Франка Богдан Тихолоз, історія Петра Франка - це історія з відкритим і, напевно, трагічним фіналом. Хоча в архівах СБУ справи цього чоловіка немає. Однак є телеграма від 6 липня 1941 року, яку з Києва надіслав до Москви нарком (міністр) державної безпеки УРСР Павло Мешик наркому державної безпеки СРСР Всеволоду Меркулову. У ній мова про те, що за наказом Хрущова арештовані Кирило Студинський, Петро Франко та оперний співак Михайло Донець, а ще - прохання цих людей розстріляти. На телеграмі стоїть резолюція "За" за підписом Берії. 

У фільмі не показують, як загинув Петро Франко (образ якого дуже проникливо втілив лауреат премії "Золота дзиґа" за найкращу чоловічу роль В'ячеслав Довженко). І яка з версій його смерті (а довший час однією з основних фігурувала та, що Петро Франко загинув при спробі втечі з потяга на станції Прошова біля Тернополя) істинна. Бо, зрештою, не в тому суть. Фільм на прикладі реальної і знаної у свій час людини показав, як тоталітарна система нищить їй неугодних, як використовує методи підстави, шантажу, залякування, стравлювання, як ламає і робить заручниками системи. Принаймні я насамперед відчитала у стрічці саме це, хоч не переконана, що саме таку мету ставила перед собою знімальна група. І відчитала не тільки на прикладі уже вигаданого персонажа, друга Петра Франка Андрія Грищука, у тонкому втіленні актора, сценариста й режисера Ахтема Сеітаблаєва, а й інших героїв.

Можливо, то суто особистісне сприйняття, але чомусь під час перегляду не могла позбутися думок про наших людей на окупованих територіях і про те, що вони не колись, а саме сьогодні переживають усе, що й сучасники Петра Франка. Те, що випало пережити і цьому чоловіку. Бо великий плюс фільму, що він зосереджується саме на людських взаєминах на тлі епохи. А тому здавалося, що "Інший Франко" якось по-особливому актуальний саме зараз. І якби з'явився, як планувалося, кілька років тому, то, можливо, в душі відгукнулися б якісь геть інші його моменти.

Ігор Висневський та Віталій Малахов кладуть в основу дійства вигаданий любовний трикутник: двоє давніх друзів Петро та Андрій закохані в одну дівчину, Ольгу, яка з часом обирає Петра (роль дружини Петра Франка зіграла актриса театру ім. І. Франка у Франківську Надія Левченко), а Андрій не може з цим змиритися. І коли система робить підставу, мовляв, Франко його покинув, коли Андрій перебував у її катівнях, той ламається. Колишній друг знову з’являється у житті Петра Франка не тільки щоб виконати розпорядження нових господарів (не виконати яке – підписати уже самому собі смертний вирок), а ще й щоб вгамувати жадобу власної помсти.

Я припускаю, що з’явиться чимало критиків та критикес, які вчепляться у такий перебіг історії як смола до сосни і почнуть кусати творчу групу з усіх боків, де зможуть дістати. Мовляв, тривіально, банально чи що там іще. Хоча такі трикутники (і їхній подекуди справді фатальний вплив на долю кожної сторони) як в минулому, так і сучасному – не рідкість. Переконана також, що буде багато тих, хто цілеспрямовано вишукуватиме у фільмі різні блохи, які навіть у найгеніальніших режисерів є завжди. Є такі блохи і в "Іншому Франкові"- як з огляду на те, що виникає в кадрі, так і в мові персонажів. Приміром, в житті не повірю, що галичанин Петро міг би звернутися до галичанина Андрія: "Андрюха". Але усміхаємося і дивимось далі.

Що подобається, як львів’янці: у фільмі багато Львова – як локаційного, так і з огляду на персоналії. Саундтрек "Розпрощався стрілець" до фільму, що чудово поєднується із сюжетом, звучить у виконанні саме львівської вокальної формації "Піккардійська Терція". На екрані чудесний актор, якого називають львівським Бельмондо, Януш Юхницький, дуже правдивий і виразний у своєму образі Орест Гарда, інші. Є атмосфера львівських домівок передвоєнного Львова і є сказано, у який саме спосіб ті домівки і все, що там було, ставали власністю "визволителів". А головне є відчуття, що творцям фільму геть небайдужі люди, про яких вони знімають.

Так, можливо, цей фільм не зможе претендувати на "Золоту пальмову гілку". Але це геть не найгірше українське кіно, яке випало бачити. Художня стрічка, яка розповідає ширшій спільноті про особистість із недалекої історії, що дуже й дуже вартує, аби її знали.

Чи багато у нас байопіків про реальних визначних українців ХХ століття? Знятий за мотивами історії реального радянського пілота-аса Івана Даценка, що став вождем індіанського племені у Канаді,"Той, хто пройшов крізь вогонь" Михайла Іллєнка, стрічки Олеся Янчука "Атентат — Осіннє вбивство в Мюнхені" про Степана Бандеру, "Нескорений" про життя генерала-хорунжого Романа Шухевича, "Таємний щоденник Симона Петлюри" зрозуміло про кого та "Владика Андрей" про митрополита Андрея Шептицького, фільми "Заборонений" Романа Бровка про останні роки життя Василя Стуса, "Червоний" Зази Буадзе про очільника повстанського підпілля Данила Червоного, "Залізна сотня" про поручника УПА Михайла Дуду, "Іван Сила" режисера Віктора Андрієнка про знаменитого на цілий світ українського силача Івана Фірцака, "Параджанов" Олени Фетісової та Сержа Аведікяна про знаменитого автора кіношедевра "Тіні забутих предків", "Повернення Баттерфляй" Олега Фіалка про Соломію Крушельницьку… Ну ще, може, кілька. І на тому, напевно, все.  Принаймні з тих, що їх можна відразу згадати. А це означає, що нива таких фільмів в українському кіновиробництві практично неорана, хоч на неї є попит.

"Сучасні дівчата та хлопці часто не розуміють, що люди того часу, про який розповідає "Інший Франко" справді не мали вибору, - каже франкознавиця, авторка  монографії "Петро Франко: Формула долі. Життєпис на тлі доби", що теж консультувала знімальну групу, Наталя Тихолоз. – У цьому фільмі чітко простежується історія покоління, яке програло національно-визвольні змагання. Ці люди мали згодом зробити вибір, та вибору не було. Якщо ми зараз програємо війну, нас чекає доля Петра…"

Усе ж давайте повіримо - війну не програємо. І зосередимося на ще одній позитивній речі в "Іншому Франкові", про яку хочеться сказати. Творці фільму не ліплять з Петра Франка бронзового ідола, а презентують його як живу людину з сумнівами, ваганнями чи страхами.

"Я втішений, що постать Петра Франка нарешті виходить із забуття, - підсумував після перегляду Богдан Тихолоз. - Я повірив людям, які захопилися цією постаттю. Я повірив в акторські роботи, які до мене промовляли. І я тепер маю аргумент, що для свідомості сучасного українця Іван Франко такий точно не один.  А головне - що міф про те, що начебто на дітях геніїв природа відпочиває, зруйновано".