Леся Українка, якої ми не знали. Літературознавиця Богдана Романцова у проєкті "Власні назви"

Яке для вас значення має Леся Українка? Ми називаємо її найбільшою письменницею. У чому масштабність Лесі Українки для вас?

Літературознавиця Богдана Романцова, Фото: culturalproject.org

Лесі Українка – це дуже символічна для мене фігура. У всіх є своє комфортне читання, те, що британці називають comfort reading. У мене це листи Лесі Українки. Я знаю, що це прозвучить парадоксально і дивно, однак це правда. В моменти найбільших криз я перечитую оце повне листування Лесі Українки, що його видало видавництво "Комора". Коли почалося повномасштабне вторгнення, хтось читав нонфікшн, хтось новини, а я читала те, що Леся Українка написала своїм подругам. 

Що можна побачити у листах Лесі, щоб зрозуміти її масштаб чи значення? 

Там дуже багато всього. По-перше, я знаходжу там опертя. Леся Українка жила в непрості часи, вона сама дуже багато писала про імперію. До речі, у цьому виданні видно, що вирізали у радянські часи, там можна побачити, які саме фрагменти цензурувала радянська влада. Це історія про те, що важкі часи минають, а після лишаються сильні тексти – це основа. Крім того, Леся там дуже людяна. Я бачу, як вибудовується коло розумних, сильних жінок. І мені би хотілося, щоб в моєму житті так само були сильні, розумні жінки, ось це мистецьке коло, з яким можна йти поруч і все подолати. Ну і нарешті Леся Українка дуже дотепна. Ми іноді забуваємо, що вона мала прекрасне почуття гумору.

Коли я планувала говорити про Лесю, яку ми не знаємо, я спіймала себе на думці про те, що кожне покоління не знає Лесю по-своєму. Ось, наприклад, моє покоління вчили, що Леся марксистка, що вона друг робітників, хвора дівчинка, страждальниця, дівчинка з грабельками. Моя мама розповідала мені, що сторіччя з дня народження Лесі Українки в 1971 році радянська влада відзначала дуже пафосно. Це було в рамці контрпропаганди проти буржуазних вигадок про Лесю Українку. Яка ваша думка, чому радянська влада так заморочувалася з тим, щоб Лесю використати в своїх інтересах? Адже після більшовицького перевороту вони могли її викреслити з української літератури. Чи не можна було? 

Літературознавиця Богдана Романцова, Фото: www.facebook.com/litosvita

Так, вони справді заморочувалися. Коли вона померла, вони опублікували замітку, що от померла Леся Українка – великий друг робітників і авторка бадьорих текстів, які будуть нас і далі наснажувати до праці. Це дуже комічно звучить, як на мене. Леся Українка була така велика і така помітна, що її годі було обійти. Я думаю, радянська влада це помітила, коли ховали Лесю. Тоді була величезна процесія, коли перекривали трамвайні колії, коли без перебільшення десятки тисяч людей йшли прощатися із найбільшою поеткою своєї епохи. 

Я думаю, в той момент радянська влада усвідомила, що це як з Тарасом Шевченком – його не можна обійти. Як-не-як, це все одно була велика трійка української літератури. Але треба було якось її пристосовувати. Тому совєти почали казати про нібито марксизм. Це неправда, Леся сама писала в листах, що вона не вірить у вчення Маркса. Почали також писати про якісь соціалістичні її погляди, про те, що вона з родини збіднілих поміщиків, що теж неправда. Тож почали прибріхувати, де могли, і потім намагатися міфологізувати її прозу, поезію, драми. А те, що було незручне, як от "Бояриня", то замовчували. Ця драматична поема була більш як століття під забороною і надрукували її тільки в 80-х роках.

І то наприкінці, у 1889-му році. Я пам'ятаю, як ми прочитали "Бояриню", і для нас це стало відкриттям. Тож далі починаються 90-ті роки й інший погляд на Лесю. Вона з'являється на купюрі, у жовтій пресі, обговорюються її якісь стосунки з Ольгою Кобилянською, лесбійські мотиви в її листах. І ось уже є інша Леся – її нещасне кохання і так далі. Що ви думаєте про цей її образ? 

Якийсь такий маятник хитнувся в інший бік. Спочатку вона була геть забронзовіла, як на пам'ятнику – висока жінка, яка вболіває всім серцем за працівників Радянського Союзу. А тепер це жінка, яку ми можемо розглядати під мікроскопом і шукати там якісь її умовно хтиві погляди. Однак це, звісно, не так. Це чергове перекручування, і на це працювали конкретні пропагандисти. Ми всі знаємо їхні імена. 

Мені здається, що ідея про лесбійську фантазію – це дуже хитка і не дуже доказова історія, тому що в принципі мода спілкування Лесі Українки і Ольги Кобилянської цілком вписується у взаємодію жінок того періоду. Мені подобається у вікторіанській літературі, що там часто жінки опиняються в одному ліжку, і це не сприймається як щось дивне, бо просто вони можуть так проводити час. Це взагалі ніким не розглядалося як щось серйозне. Вони можуть просто там читати, наприклад. 

І так само тут про Лесю Українку і Ольгу Кобилянську. Ми можемо інтерпретувати, думати. Чи було це, чи не було, ніхто не знає. І чи так важливо це? Це була дуже ніжна, дуже тонка дружба, а головне – взаємодія двох мисткинь. Жінки-мисткині тоді гуртувалися, тоді формувалися жіночі кола, видався перший в Україні феміністичний альманах "Перший вінок" Наталії Кобринської та Олени Пчілки. І це було важливо. Мені здається, що Леся знайшла союзницю. 

Тобто ось ця манера спілкування "а хтосик, я думаю про хтосика" на той час була абсолютно природною і звичайною формою спілкування?

Абсолютно природною. Вона так само, наприклад, ніжно пише до Ізидори, своєї сестри, і до близьких. До мами вона пише зовсім по-іншому, бо це зовсім інша позиція. Це відчувається, це диспропорція влади між ними. Однак до близьких подруг вона пише дуже чуттєво.

Частина історії вже 90-х та 2000-х років про Лесю – це стосунки з її матір'ю. Багато говорили про те, що Леся була небажаною дитиною, і Олена Пчілка навіть поїхала відпочивати десь після пологів, тому що їй було так складно перенести народження цієї дитини. Що ви скажете про стосунки Лесі Українки та Олени Пчілки? 

Думаю, непросто бути донькою Олени Пчілки, бо на тебе одразу стільки всього покладається. Так, відчувалася різниця у ставленні до Михайла, старшого брата, і до Лесі. Ця, як кажуть тепер, післяпологова депресія вплинула на Олену Пчілку, тому що батько опікувався донькою, по суті, він пішов в декрет. Це дуже теж феміністична історія. Я з цікавістю колись перечитала листи Лесі Українки до Олени Пчілки, і вона в них дуже обережна. Вона, наприклад, часто виправдовується. Вона пише: "Мамо, вибач, тут монолог Іфігенії вийшов такий довгий. Я розумію, що це, напевно, не найкращий спосіб". Це про "Іфігенію в Тавриді". Таких моментів дуже багато. Вона ніби трішечки побоїться зачепити її якось. 

Тексти Лесі Українки дуже часто написані від імені жінки. Чи помічали ви у них продовження розмови з матір'ю? 

Так, я відчуваю оцю спадкоємність і в "Касандрі". Ось ця дівчина, яка народилася, і в неї теж є брат – Гелен. Дівчина, через яку говорить щось геть інше, і ніхто їй не вірить: ні старше покоління, ні батьки, ні люди навколо. Є оце відчуття, вона завжди трішечки відчувала себе на маргінесах. Мені здається, що і в її "Лісовій пісні" теж можна вловити певний конфлікт зі старшим поколінням і відхід від більш народницької традиції XIX століття в суто модерну європейську традицію. Вочевидь, це автобіографічні образи, однак ніколи не було прямих шпильок. Леся Українка завжди трималася дуже поважно. 

Я повернуся до цього міфу: Леся – марксистка, Леся – лесбійка, Леся – небажана дитина. Чи ви пригадуєте якийсь момент або знак, коли Леся стала частиною нас? Коли відбулося те, що називається увласненням національного генія? Що це для вас було?

У мене є кілька таких моментів. У мене, як літературознавиці, був момент, коли я прочитала "Notre Dame d'Ukraine" Оксани Забужко і побачила дуже різну, дуже глибоку Лесю. Я побачила, як можна буквально препарувати її тексти. Тобто знялася ця ідея недоторканності текстів. Тексти перестали бути священним письмом, а від цього стали для мене ще більш живими. 

І наступний момент – це Революція гідності. У цей момент, коли ми всі були там і йшли із плакатами Лесі, вона була поруч із нами і вона сприймалась як та, що була би серед нас. Оце був момент абсолютно народної Лесі. Мені здається, це дуже символічно, що в часи найважливішої за моєї пам’яті революції біля нас були саме письменники. На стінах висіли Іван Франко, Тарас Шевченко, Леся Українка. Мої знайомі з Могилянки вийшли з плакатами про Мішеля Фуко. Тобто це буквально інтелектуальне середовище, вже мертве, було поруч із нами і серед нас. Ми сприймали всіх їх, як союзників. 

Я знаю від Віри Агеєвої, що Леся у свій час не вважалася письменницею №1. До речі, і в родині мама вважала її другою після старшого брата Михайла, не такою талановитою. І так само виявляється, що письменницею №1 була Чайка Дніпрова, а не Леся Українка. Як так могло статися? 

Так, це дивовижно. Мені здається, передусім впливало на це те, що Леся майже не жила в Україні. Ми сприймаємо її як суто українську письменницю, однак не можна забувати, що велику частину часу вона була поза межами України. Це Грузія, Італія, Єгипет – насамперед теплі країни, де їй потрібно було бути через стан здоров'я. Леся підтримувала зв'язки із середовищем здебільшого через листування, тому воно таке багате і велике. 

Леся Українка дуже виламувалася із загального стилю, тобто вона була на вістрі у цій неоромантичній, потім модерністській традиції. Вона писала досить незвично для багатьох. І справді в неї був свій гурток – спочатку "Плеяда", оце молоде покоління, яке вона називала європеїстами, люди, які вивчають європейські мови, читають європейську літературу. Пізніше це уже коло на кшталт Ольги Кобилянської. Також її хорошою подругою була Людмила Старицька-Черняхівська. Однак все одно Леся була дуже складна, її драми були не такі прості для розуміння. Її завжди треба було інтерпретувати. 

У Лесі часто питали, а чому ти пишеш не на українські теми? Навіщо тобі античка, юдейська історія чи якісь давні тексти? Чому "Дон Жуан"? Чому "Касандра"? Чому ти не пишеш про життя українських селян? А вона таким чином насправді вписувала нашу літературу у загальний контекст. Вона робила її частиною європейської літератури.

Геннадій Хрукевич казав щодо Лесі Українки: "Для чого писати про Трою, якщо можна писати про Україну". 

А вона казала: "Навіщо стільки писати про черевички коханої". Вона його дуже добре тролила. 

Мені цікаво, як можна було в драмі "Оргія" не розуміти, що йдеться про Україну? Як можна було не розуміти, що античні сюжети, які вона бере, можна трактувати в український спосіб? Але цього якось не помічалося. 

Той самий прийом втаємничення через інші сюжети потім використовували неокласики, тому Микола Зеров дуже орієнтувався на Лесю Українку в цьому.

Розкажіть, будь ласка, що таке "Плеяда"? Яким було це середовище?

"Плеяда" – це середовище молодих людей від 17 до 20 років. Почалося все з того, що вони вирішили перекладати насамперед європейську літературу. Там була Леся Українка, Максим Сливинський, Людмила Старицька-Черняхівська. Потім на різних літературних зустрічах вони понабирали собі ще людей і взялися за таку буквально місійну історію перекласти весь основний канон європейської літератури. У 17-18 років я, наприклад, про це не думала. А от ці люди хотіли зробити спадщину доступною. 

Це, нагадаю, часи Емського указу, коли перекладати українською, тим паче якусь складну літературу, було заборонено. Українською можна говорити десь там, бажано в селі з коровами, а перекладати, публікувати навчальну літературу, займатися високими справами – заборонено. Проте вони намагалися обійти ці заборони у різний спосіб. Наприклад, вони думали надрукувати це російськими літерами, щоб цензор пропустив. Це була спроба, але потім все одно заборонили в якийсь момент. Ця історія про те, як люди в 19 років сидять і разом перекладають величезні тексти,  вона мене заворожує. 

Я правильно розумію, що це друкували десь у Львові, а потім перевозили контрабандою?

Так, там були історії, як дівчата перевозили українські книжки у зачісках чи у капелюшках. Найчастіше це були саме жінки. Тобто це була буквально історія контрабанди. 

Для мене дивовижним є те, як в провінції Російської імперії народжується така дитина, яка не маючи офіційної освіти, вивчила всі ці мови. Яким чином сформувалося? Хто це формував у ній?

Це насамперед було середовище – ці великі п'ять україномовних родин в Києві. Потім Леся переїхала в Колодяжне, почалося переслідування. Леся розказувала історії, як про них ходили чутки, що в місті є україномовні діти. Вона потім жартувала: "Якби я знала, що це будуть переказувати, я б розказала якусь цікаву смішну історію".

Також це, звісно, вплив дядька – Михайла Драгоманова, який емігрує у Софію, тому що боїться переслідувань. Його звільняють з університету, і він розуміє, що його можуть відправити у заслання.

При цьому в Емському указі він був прописаний ніби якимось окремим підпунктом.

Це також середовище родини Лисенків і ця прекрасна мистецька історія. Звісно, Лесю не віддавали в школу чи гімназію. Це була позиція Олени Пчілки – вона не хотіла, аби дітей зросійщували і максимально утримувала їх вдома. Освіта була домашня, причому були різні репетитори. Батько, наприклад, вчив її точних наук. Коли ми думаємо, що Леся знала тільки гуманітаристику, – це неправда. І мама, звісно, викладала. Тобто діти постійно були в процесі навчання. А коли не було навчання, то були якісь музичні чи літературні конкурси. Тобто це дуже хороше мистецьке середовище, яке її сформувало. 

Але батько, кажуть, говорив російською. Якою мовою розмовляла сама Леся?

Олена Пчілка дуже ображалася на свого чоловіка, що він говорить російською, тому він вставляв українські слова час від часу, як правило, в звертаннях. Олена Пчілка, звісно, була принципово українськомовною. Леся говорила і тою, і тою, однак в її активі взагалі було дуже багато мов: і німецька, і французька, і польська, й італійська. І Леся якось дуже легко перемикалася між мовами. В її листах, мені здається, можна зрозуміти, яку літературу вона читає. Це тільки моя гіпотеза, вона не доведена. Просто іноді в листах вона вставляє то італійські слова, тоді, я думаю, що вона читає якогось італійського автора, то німецькі, то французькі. Тобто вона часто поєднує мови, для неї це абсолютно органічна історія.

Олена Пчілка не хотіла, щоб діти навчалися і розвивалися у цій проросійській культурі. Я раджу прочитати її новелу "Артишоки", де вона розповідає про збіднілу українську шляхту, яка шукає для своєї дочки чоловіка. Вони знаходять москаля, купця, який не знає, що таке артишоки, але який знає, що таке "парєная рєпа". Леся не залишила нам таких свідчень в текстах, але в листах, очевидно, є її ставлення до російської культури і літератури. Чи ви можете розповісти про це? 

Олена Пчілка була ще більш радикальною. Навіть Марку Вовчку дісталося від неї. Вона казала: "Що вона може нам розказати, ця кацапка?". Однак Леся Українка також буває дуже різка у висловлюваннях. Коли вона описує росіян за кордоном, вона каже: "Ці кацапи, які думають, що їхню собачу мову ніхто не розуміє, вони так собачиться між собою, і це непристойно". Був смішний епізод, коли вона побачила російський корабель десь в порту в Італії і почула, як там біля берега розмовляють матроси. Вона каже: "Це такий сором. Це наші співгромадяни, однак не співвітчизники". Ніби громадяни однієї великої імперії, однак не співвітчизники. Вона не розділяє з ними вітчизну. Це протиставлення дуже відчутно. До речі, потім радянська влада повикреслювала всі ці уривки.

Також Леся активно критикувала Достоєвського, вона казала, що це взагалі крайня якась кацапщина. Так самого Льва Толстого. У неї було абсолютно здорове ставлення до імперської літератури, вона дуже чітко зауважувала ці маркери. Мені здається, у своїх текстах вона теж постійно підіймає постколоніальну історію. Вона дуже співчуває народам, які вищі за культурою, однак поневолені у військовий спосіб, їй це завжди болить. 

Так, тому що і Касандра — це дочка царя, який програв. Тобто це надання голосу ніби поневоленим, підкореним народам.

До речі, вона історію свою також компілювала для того, аби змістити акцент. Їй дуже боліло, що Російська імперія завжди підсвічує історію Богдана Хмельницького і оцього об'єднання братніх народів. Тому вона скомпілювала власну історію з розмов з Драгомановим, аби доносити іншу точку зору. 

Я так розумію, що вони з Драгомановим не так і часто бачилися, але більшість їхнього спілкування ми можемо побачити у листах. Так само я бачу дивовижні речі в її листуванні з Агатангелом Кримським – нашим сходознавцем, великим інтелектуалом і поліглотом. Тобто Леся теж постійно навчається у нього. 

Нам здається, що деякі речі нам дуже знайомі, зокрема, про ці артишоки і "парєную рєпу". Для нас зараз це очевидні речі, але тоді, всередині імперії, вони могли тільки вимріювати Україну, якою вона буде, і її культурну окремішність. Тоді говорили, що це було справді щось профетичне і пророче. 

Абсолютно. І показово, що всі вони потім увійшли до складу УНР. Хтось був послом, хтось був заступником міністра. Та ж сама Старицька-Черняхівська входила в уряд, і, до речі, потім загинула по дорозі на заслання. Дуже багатьох репресували. Чоловік Лесі був в уряді. Тобто все це середовище, яке довгий час трималося за культуру, ще й тому, що у нас не було своєї державності. Тобто культура великою мірою мала підміняти цю політичну роль, політичну державність. І треба було зберегти українськість в усі способи, тому культура така важлива. 

Однак при цьому Леся Українка, яка називала себе свідомою українкою, ніколи не ставилася з погордою до інших народів, наприклад, східних. Вона ніколи з погордою не писала про Крим. Вона завжди намагалася з'ясувати у місцевих, як у них тут все облаштовано. У неї ніколи не було такої імперської позиції, вона була їй дуже чужа. 

Я ще хочу повернутися до матері в контексті віри, в контексті Лесі і релігії. Вона зі своїм чоловіком Климентом Квіткою жила без шлюбу.

Перші п’ять років вони жили без шлюбу. Мама постійно Лесі писала відчайдушні листи, що треба жениться нормально, треба повінчатися, це ж головне. Леся не могла зрозуміти, навіщо це. Але Пчілка продовжувала, мовляв, всі так роблять. І нарешті, напевно, вона так втомилася, або вже й сама на це плюнула, що вони повінчалися в районі Деміївської і поїхали звідти на трамваї удвох. Нікого не було на весіллі. Тобто це була свідома позиція. Вона не хотіла бути дотичною до всіх цих великих церковних таїнств, таких пафосних, коли весілля і 500 тисяч людей. Для неї це була дуже приватна справа. 

Коли вона поїхала від мами до Сергія Мержинського – перше велике кохання Лесі, коли він помирав від туберкульозу, мама її теж намагалася зупинити. Тому що це, мовляв, непристойно молодій дівчині 19-20 років їхати до ледь знайомого чоловіка і бути з ним. Словом, Леся постійно порушувала ці норми і на рівні релігії теж. Мені здається, їй дуже не імпонувала церковна догматичність. У "Боярині" це відчувається, коли все за звичаями, все чітко, крок вправо, крок вліво – це вже заборона. У неї були якісь дуже приватні стосунки із Богом, тому вона ніколи не була прихильна. І з ранньохристиянських драм, до речі, це теж відчувається – і в "Катакомбах", і в "На полі крові". Ця історія християнська її постійно підважує. 

Здається, її рідна сестра Ольга так само теж не хотіла вінчатися. Це було пов'язано з цією фразою, що жінка кориться чоловікові. 

Так, у них була така принципова позиція. Ольга, до речі, була однією з перших авторок біографії Лесі, на які ми можемо спиратися.

У Лесі було якесь своє ставлення до кохання, вона вважала його ірраціональним. Мене завжди дивувала природа її кохання до Сергія Мержинського, до цього білоруса, якого вона так страшенно любила, що поїхала у Мінськ, коли він помирав. Мені він не виглядає навіть красивим чоловіком. Кажуть, що він був красивий, але я з фотографії цього не бачу. Проте це не головне. Розуміючи, що Леся його любить, він вже перед смертю диктує їй листа до Віри Крижанівської, іншої жінки. Я питаю себе, як Леся Українка могла кохати таку людину, яка, мені здається, недостойна цього, тому що пристойний чоловік не міг би так поводитися. Яка ваша думка? Чи ви думали про це?

Так, я думала про це. Мені здається, у Лесі був такий типаж чоловіків – з гарною бородою. Я думаю, що красива борода для неї важить. Ламберсексуал – ось типаж Лесі Українки. Це привабливі чоловіки. До речі, Мержинський дуже переживав навіть на смертному одрі, як він буде виглядати, коли з ним будуть прощатися. Він казав: "Лесю, ти прикрий мене гарно вуаллю, ти прикрась мене квітами, щоб я був гарним, коли вмиратиму". Він дуже переживав за такі речі, тобто він стежив за своїм іміджем. 

Для Лесі це, мені здається, така дуже романтизована історія. Вона ж обожнювала Гайне, любила Новаліса і всю цю німецьку романтичну традицію. І любов до недоступного, далекого чоловіка, і бажано, щоб він ще й помирав, тобто був ще більш недоступний, – це такий великий міф, який ми вимріємо. Тому, можливо, вона й написала свою "Одержиму". Для неї це була частково така юнацька міфологізована історія. Можливо, їй подобалося любити таку людину. Тобто не так він, як ось ця ідея високої любові-самопожертви, про яку вона часто пише, була їй близька. І потім вона іноді закохувалася в таких чоловіків, які здавалися дещо недоступними. Той же Нестор, який потім одружиться із багатійкою, і про що вона теж дуже іронічно буде писати в своїх листах. Мені здається, єдині прям здорові стосунки були уже з чоловіком. Це здорова історія, коли кохання, повага і захоплення взаємні. А до того це були лише романтичні поривання. 

Леся одружилася з Климентом Квіткою, коли їй вже було десь біля 30 років, тобто вона вже була зріла людина. Тут я хочу запитати вас про Лесю Українку як меценатку, про те, як вона фінансувала фольклорні експедиції на Наддніпрянщину. 

Так, це були експедиції Філарета Колесси, де збирали пісні. До речі, Леся цього не афішувала, вона не казала публічно, що вона є меценаткою таких проєктів. Здається, це від батька пішла традиція тихого меценатства: підтримувати, але при цьому не бундючитися цим. Її батько дуже багатьох митців підтримував. Леся взагалі дуже багато уваги приділяла збиранню народних пісень. Це теж дуже символічна річ, бо на цьому можна вибудовувати свою ідентичність, шукати коріння культури. Чому в німецькій літературі цим збиранням фольклорних коштовностей займаються, наприклад, романтики в часи постання національної держави? Тому що важливо вивести своє коріння звідкись. Мені здається, в Лесі теж була така інтенція – вивести коріння, показати тяглість культури, що ми не вчора тут народилися, а що це велика традиція. Це неоромантична історія. 

Вона спонсорувала ці експедиції, і, здається, навіть зберігся її голос, де вона співає одну з таких пісень. Він досить погано чутий на записі. Я слухала на цій виставці Лесі Українки, кажуть, що це її голос. Ми точно не знаємо. Кажуть, вона навмисне потім дряпала ці записи, бо їй було не дуже зручно, як вона звучить. 

Чоловік Лесі Климент Квітка свого часу не емігрував, як і решта, й опинився в Москві. Чи ви знаєте, чому і як так сталося? 

Він брав участь в УНР, був частиною уряду, мав досить високу посаду. Оскільки він був юристом, то займався цими документаціями, однак не склалося. Там були якісь історії, здається, з допитами і всім іншим, як з усіма. Чому він не емігрував? Важко насправді пояснити. Він багато говорив про Лесю і далі, але не виїхав. Шкода. 

Я хотіла запитати про цей феномен такого нерозуміння масштабу Лесі Українки. Наприклад, те, що 14-томник був виданий лише у 2021 році, до її 150-річчя. Існує Інститут літератури, існує держава, яка в принципі повинна була розуміти значення поетеси. І виходить, що поки Леся була потрібна радянській владі, як прапор марксизму чи друг робітників, її дуже вшановували і багато видавали. А потім за 30 років незалежності так і не видали її повне зібрання творів. Як таке могло статися? 

Так, це дуже сумна історія. Можливо, через шкільну програму людям не хотілося читати далі Лесю. Я пам'ятаю це перше видання "Перун", де були її драматичні тексти, вийшло, коли про Лесю почали говорити, тобто з'явилася якась цікавість до Лесі Українки. Потім Волинський університет певний час готував зібрання, займався текстологією. Проте воно якось йшло дуже повільно, поки не з'явилася воля кількох видавців і з'явилися кошти на це. Це ж спільний проєкт Волинського університету, "Смолоскипу" й Інституту літератури. І вони просто за кілька років все це допиляли. 

У нас загалом було не дуже добре із книжковим ринком. Важко було знайти на це кошти. Держава не сильно хотіла на щось давати, окрім серіалів. Це дивовижно, однак їм здавалося, що Леся Українка не така корисна, як якісь серіали. А зараз Леся – це вже комерційний продукт. Зараз футболки з Лесю Українкою всі купують. Проте ще буквально 10 років тому я пам'ятаю, як було таке невелике коло людей, які про Лесю часто говорили. 

Оксана Забужко дала дуже точне визначення про те, що Леся Українка видала українцям паспорт, що вони європейці. Як ви це розумієте? У чому цей паспорт? 

Графіті французького художника Крістіана Гуемі, відомого як C215, із зображенням Лесі Українки, на одному з житлових будинків, зруйнованих російською армією у Бородянці, Фото: Getty Images

Так, вона справді вписала нас у європейський контекст на всіх рівнях. Для Європи, для західної культури загалом дуже важливе це відчуття постійної взаємодії, коли ми не просто тут є десь особливо такі незрозумілі, такі самі в собі, такі орієнталістські, а коли ми є частиною цієї культури і між нами всіма відбувається постійний такий обмін речовин. Леся Українка в багатьох моментах його запустила і своїми перекладами, і своїм осмисленням архетипів європейської літератури, і тим, що потім про Лесю почали говорити і писати. Тобто вона сама стала приводом для продовження літературної традиції. І тим, що вона нарешті голосно говорила про те, що ми є частиною Європи, і нам найголовніше – це долучатися до європейської літератури і культури. Мені насправді складно уявити, що все це зробила одна жінка за 42 роки. 

Я згадала чудову статтю Шевельова про Лесю Українку, де він пише, що вона унікальна тим, що в історіях, які вона розповідає у своїх драмах, говорить про ідеї, які стають пристрастями. І це, власне, теж дуже велика новаторська річ, яку вона зробила. Я хочу запитати, чи вона перекладена, як вона перекладена, чи ми можемо нею комунікувати зі світом? Чи ці переклади якісні? Чи можна її знайти на полицях в Європі чи в Америці? 

Є переклади. Не всі, але є. І діаспора цим займалася. Після повномасштабного вторгнення вона йшла в театральних постановках. Наприклад, у Лондоні в театрі "Омнібус" були постановки "Касандри". Вона доступна в Америці. Я колись аналізувала, скільки там тих перекладів, все одно, по-перше, це не повне зібрання, по-друге, їм дещо не вистачає промоції. Тобто ці переклади є, їх можна взяти в бібліотеках, однак, щоб вона була прям помітна і про неї говорили, цього дещо бракує. Тому я з подивом потім читала рецензії, коли люди відкривають для себе Лесю Українку, не українці, не дотичні до української діаспори, наприклад, просто люди, які пішли на постановку, і вони здивовані, що вони не знали її раніше. Справді якось Лесю ми доносимо, мені здається, недостатньо активно і говоримо про неї недостатньо гучно саме за кордоном.