Новітня українська класика: за що ми любимо і за що критикуємо літературу 90-х

У цьому сенсі серія новітньої української класики від "Видавництва Старого Лева" знакових літературних творів 90-х та ранніх нульових - це скарбниця бунтарства та нестандартних підходів до стилю, словотвору та вибору тем.

Погодьтесь, сучасний автор – людина підневільна, зв’язана безліччю табу, зобов’язана бути етичною, відповідно до норм нового часу. Чи може головний герой сучасної книги бути п’яницею та ґвалтівником, що лупцює своїх коханок? Або вчителем-наркоманом, що крутить роман зі своєю ученицею? Або забутим у психотичному делірії маніяком-мандрівником по снах й фантазіях? Тож нерідко на Goodreads можна зустріти обурливі відгуки від читачів, чистого розуму яких, очевидно, не торкалась світова контркультурна проза. На це схвильованим книголюбам хочеться відповісти тоном дбайливого лікаря: "Спокійно, так писали українські автори у часи, коли це ще не було визнано непристойним".

Юрій Андрухович "Московіада" 

Матеріал до цього роману було зібрано в останні роки перед розпадом радянської імперії, коли вона вже гнила на усіх рівнях і затхлий запах від цього процесу густо насичував її столицю. Саме в цей час 29-річний Юрій Андрухович вирушив у Московський літературний інститут імені Горького: "поїхав просто в пащу цього дракона і вийшов із неї цілим", - так коментує події сам автор. Враження від поїздки, очевидно, були настільки сильними, що за три роки, вже в Незалежній Україні, письменник видав реквієм за імперією – "Московіаду: роман жахів". Згодом приставка про "роман жахів" з назви кудись поділася, а дарма – годі знайти гидотніший опис "міста тисячі й однієї катівні", аніж у цьому спогаді з кінця 80-х. 

"Віруси млявості та апатії" тут переповнюють не лише сірі коридори гуртожитку інституту, де навчається герой книги. Інертністю, втомою та безвихіддю сповнена кожна крапка на маршруті нашого Отто фон Ф. Яскравий приклад –  пивбар на Фонвізіна, де колишня інтелігенція в перемішку з розбишаками-рецидивістами безперервно дудлять розбавлене пиво з півлітрових слоїків. Отто фон Ф. -антигерой- покруч свого часу – не належить сам собі, як і більшість мешканців цього міста, що залипли у ньому, наче комаха у бурштині. Він весь час поривається зустрітися з другом і передати йому свої вірші, тобто на маргінесі у нього жевріє висока мета, проте їй несила продертися крізь вічний дощ, алкогольні марення та загальний занепад. 

Отто у своїй біді не один: тисячі молодих натхненних провінціалів приїздять до Москви як до Олімпу своїх мрій, проте гнила земля моментально випиває з них життєву енергію, в кращому випадку перетворюючи на циніків та алкоголіків. В чому ж справа? Таємниця ховається в підземеллях міста. Нашому антигерою вдасться відкрити її, побачити розпад імперії та врятуватися з "пащі дракона". 

Любко Дереш "Культ"

Книжка, що стала культовою (даруйте, за тавтологію) для підлітків на початку 2000-х, була написана ще зовсім юним 17-річним автором. "Культ" є однозначно твором контркультурним, який за іронією долі став частиною культури як своєрідний літопис життя української молоді початку нульових. 

У зав’язці роману п’ятикурсник львівського біофаку вирушає на викладацьку практику у задрипане містечко Мідні Буки. Провінція виправдовує песимістичні очікування Юрка Банзая. Але хлопець не намагається протидіяти долі. Він доволі апатично пливе за течією неквапливого життя у містечку, цинічно критикуючи зашорених мешканців, їхні життєві та політичні погляди. Наш герой – типовий нігіліст кінця 90-х. З одного боку він втомився від бунту, а з іншого – не визнає ніяких зовнішніх правил та авторитетів. Банзай сам собі божество та наставник, що зачинився в уявній вежі зі слонової кістки, разом з улюбленою літературою, психоделічною музикою, не менш психоделічними речовинами. Відгомонами максималізму 90-х в герої є його категоричність та єдиноправильність його міркувань, все решта зазнає нищівної критики хлопця.

Світ Банзая руйнується, коли туди вривається Дарця, учениця коледжу. Вона також "інакша", на противагу до примітивних мешканців містечка. Проте, на відміну від Банзая, власної вежі-схованки у неї нема. Дівчинка вразлива і наш герой вилазить у грішний реальний світ, аби захистити її. У цей крихкий момент Юрка наздоганяє усвідомлення: Мідні Буки – зовсім не миле провінційне містечко, це свого роду портал між світом земним і світом містичних Лавкрафтівських протобогів. І якби наш герой був уважніший, та, будьмо відверті, – менш зациклений на своїй персоні, то зауважив би усі ті зловісні знаки, якими письменник напхав першу частину роману.

Зрештою, виявиться, що автор просто грається із читачем, зосереджуючи його увагу на учителеві-практикантові. Адже зовсім не Юрко Банзай є ключовою фігурою роману, від якого залежить гармонія світів та порятунок усього живого на Землі. 

"Воццек. Острів КРК. АМтм" Юрко Іздрик

Грубенька збірка увібрала одразу три знакові прозові твори Іздрика. Ми ж зосередимося на "Воццеку" як на романі, що в середині 90-х наробив чимало шуму та продовжує вражати незахищені уми читачів дотепер. Одразу після публікації, у 1997 році, книгу називали "непростою", "для літературних гурманів" та "одним з найпомітніших творів українського постмодернізму", що також натякає на складність написаного. Попри цей беззаперечний факт, за романом зуміли поставити виставу та музичний перформанс. 

То що ж робить роман "непростим чтивом"? По суті Іздрик спробував залізти у черепну коробку психічно хворого чоловіка – Воццека, чи то пак Йоганна Христіяна Войцека, який 1821 р. у Ляйпцигу убив в припадку ревнощів свою коханку. Сюжет раз по раз виринав у німецькій літературі та драматургії, аж поки не попався в руки Іздрику. Проте письменник, вкладаючи божевільного європейця-романтика в український постмодерн, не насмілився посягнути на його кохану – А., "жінку з медвяним відтінком волосся". Воццек відпускає А., вона мешкає десь інакше з кимось іншим, проте герой створює її копію у своїй хворобливій фантазії. 

Воццек бореться з уявною коханкою, стирає її зі своєї свідомості. Якось за допомогою алкоголю йому вдається перетворити "А." на "а.", проте вона знову проростає гігантською літерою у його мареннях. А. є вже більше витвором хворої фантазії колишнього коханця, аніж реальною жінкою, на це вказує відсутність її портрету – Воццек не може пригадати рис коханої, але відчуває, що саме її постать мучить його. 

Власне, весь роман – плетиво снів та марень маніяка, зачиненого у божевільні. Його палата, а також нестерпний головний біль – єдині ознаки реальності у цьому нескінченному потоці видінь. Зрозуміти, як і чому Воццек опинився в ув’язненні, можна лише склавши по клаптиках різні фрагменти спогадів та персонажів, що їх подає нам герой в цілковито хаотичному порядку (як і належить психічно хворому). Відтак, уважний та впертий читач дізнається, проти кого насправді вчиняв злочин Воццек.

Олена ЦВИК