Своєрідне висловлювання про українську жінку: іронія в танцювальній виставі "СвоєРідна" 

Наприкінці вересня на сцені Національного центру театрального мистецтва ім. Леся Курбаса в Києві театр "Немає слів" представив танцювальну виставу "СвоєРідна". Вистава, як не дивно, одночасно була і своєрідною, і своєю та рідною для українського глядача.

Хореографка, сценографка та художниця з костюмів - Анна Чуйко. Сцени у "СвоєРідній" називають витинанками, проводячи аналогію з лаконічними й вишуканими орнаментами. Таке визначення дає уявлення про те, що відбуватиметься під час вистави, - акторки відтворюють короткі сцени-витинанки з життя української жінки. Це жінка, яка поєднує в собі силу і ніжність, чуйність і твердість, яка вміє любити, кохати, боронити й битися за своє.

Артистки в промозйомці відтворюють сцени з вистави "СвоєРідна". Фото: Наталія Зубко

Вистава розпочинається танцем тіней. Ми не бачимо декорацій і костюмів, тож не можемо припустити часовий контекст, ми не бачимо тіла й обличчя виконавиць, тому не можемо скласти враження про них. Це лише жіночі силуети, образи. Це будь-хто, це кожна з нас.

Протягом вистави ми бачимо день української жінки, в якому точно більше, ніж 24 години: "День, у якому [жінка] має зупинити час, щоб встигнути все — огорнути теплом своє дитя, подарувати любов тому, з ким розділяє долю, заповнити дім смачними пахощами, привести до ладу світлицю, поточити ляси з колежанками та, випадково зловивши своє відображення у дзеркалі, грайливо йому підморгнути".

Артистки в промозйомці відтворюють сцени з вистави "СвоєРідна". Фото: Наталія Зубко

Це лірично-іронічна вистава, що важливо памʼятати, щоб не провалитися у скепсис, запитуючи себе: це жарт чи глузування з глядачів? Виконавиці Ольга Павлоцька, Анастасія Паллас, Анастасія Федорчук та Альона Куніцина майстерно передають іронічний настрій через якість руху, грайливу міміку, а іноді навіть пантоміму. Хореографка використовує іронію як спосіб соціально-критичного осмислення життєвого укладу, суспільства, в якому жінка мала тягнути все на своїх плечах. Жінки в її виставі вдаються до таємничих прадавніх ритуалів, можливо, для того щоб мати сили винести це життя.

Танцювальна лексика "СвоєРідної" дуже лаконічна. Тому на виставу Анни Чуйко не слід приходити з очікуванням побачити виключно естетику руху танцівниць. Хореографія не є центральним елементом у цій виставі, вона виступає лише інструментом, який втілює режисерський задум. І вдається їй це майстерно. Хореографка поєднує народно-сценічний стиль та контемпорарі. У загальне полотно фольклору (перформерки, зокрема, виконують "ковирялочку" та припадання, впізнавані навіть для непідготованого глядача) з його емоційністю, динамічними стрибками й обертами, виразністю рухів і активним залученням міміки, Анна Чуйко додає притаманні контемпорарі елементи - завернуті позиції ніг, чітку геометрію рук, floor work.

Перформерки танцюють під симфонічну музику, що одночасно і дисонує, і підсилює хореографію. Звукове оформлення "СвоєРідної" створив звукорежисер Олексій Єременко. У виставі використані твори Йоганна Себастьяна Баха, "Ой ходить сон коло вікон" у виконанні Квітки Цісик та "Туман яром, туман долиною" - народного хору України ім. Г. Верьовки. Аудіальним доповненням є звуки свійських тварин, побуту, які відображають дії та описують середовище сцени. 

Артистки в промозйомці відтворюють сцени з вистави "СвоєРідна". Фото: Наталія Зубко

Сценографія "СвоєРідної" доповнює танцювальний компонент вистави. Декорації та реквізит лаконічні, але підкреслюють її настрій. Ляльки-мотанки тут не лише символ оберега - вони нагадують про духовний зв'язок поколінь. Мотанка безлика - безособова й одночасно універсальна. 

Артистки в промозйомці відтворюють сцени з вистави "СвоєРідна". Фото: Наталія Зубко

Вистава "СвоєРідна" — це не стільки подія про танець, скільки іронічна рефлексія про роль української жінки в суспільстві. Це експеримент про те, чи може іронія в танці бути засобом для осмислення нашого буття. І відповідь на це питання має знайти кожен глядач для себе самостійно.