"Люди просили, щоб ми повернулися, бо "прилетіло", – волонтер Ігор Балака про евакуацію з гарячих точок

Волонтер Ігор Балака став гостем програми "Війна і волонтери" журналістки Еспресо. 

Щодня ми бачимо карту тривоги, Харківщину, позначену червоним, там часто відбуваються обстріли. Розкажіть, яка ситуація в місті й області, у прифронтових містах?

Бувають кумедні випадки: йдуть чарівні дівчата, їдять морозиво, і тут десь чутно постріли. Вони зупиняються і жваво, як раніше спілкувалися з приводу моди чи ресторанів, починають між собою дискутувати, куди влучила ракета.

Харків уже давно звик до постійних обстрілів. У нас було чотири стадії: перша – все лише починалося, друга – місто майже було в оточенні й зазнавало потужних обстрілів, під час третьої були зруйновані цілі райони, наприклад, Північна Салтівка, Рогань, П'ятихатки. І четверта, коли стало менше обстрілів і українські військові почали цих нелюдів відкидати подалі від міста. Втім нині щодня в нас є "прильоти", нещодавно були дуже потужні обстріли в районі Павлополя, коли загинули дев'ять людей і 19 було поранено. Якось ми знімали програму й у нас одна з камер упала від ударної хвилі, тому що обстрілювали з "піонів", а це дуже потужні реактивні міномети. Харків почали дуже конкретно обстрілювати, причому "гатять" по всьому місту. Якщо кілька тижнів тому я міг сказати, що є райони більш спокійні і більш небезпечні, то нині прилетіти може в будь-яку точку Харкова. Обстрілюють переважно системами, які "гатять" за 20, 30 км від міста, розриви є в кожному куточку Харкова. Прилітає постійно, і навіть зранку коли я був у нашому парку, який один з найкращих парків в Україні, було чутно постріли. Але харків'яни до цього звикли. Бувають кумедні випадки: йдуть чарівні дівчата, їдять морозиво, і тут десь чутно постріли. Вони зупиняються і жваво, як раніше спілкувалися з приводу моди чи ресторанів, починають між собою дискутувати, куди влучила ракета. Ми вже навчилися жити в такій ситуації.

Ігоре, ми зараз говоримо про ракети, чи артилерія теж дістає міста?

Це, як правило, реактивні системи залпового вогню: "урагани", "смерчі", великий калібр мінометів, ті ж самі "піони". Ствольна артилерія вже майже не дістає до міста, але ракетні (не балістичні ракети, як "Іскандер" чи "Калібр", а дуже важкі калібри) та мінометні обстріли є. 

Знаємо, що третина Харківщини досі окупована. Які настрої у людей, як живе місто? Була інформація, що в Харкові починає відновлюватися метро…

Через два-три дні люди фізично відмовлялися виходити з метро, навіть є така "підвальна хвороба": коли ти приїжджаєш на околиці міста в такі райони, люди з'являються, хапають гуманітарку і знову тікають у підвал, тому що вони з 24 лютого постійно живуть у цій ситуації. Вони навіть не хочуть бути на свіжому повітрі, тому що це дуже небезпечно. Така ситуація не в усьому місті,  а в окремих районах. 

24 травня запустили метро, не працювали три крайні станції на гілці Салтівка.  Тому що район Північна Салтівка майже вщент зруйнований, у кожен дім було дуже багато "прильотів". У Салтівці й Північній Салтівці проживає близько 600 000 людей. Деякі обласні центри менші, ніж ці райони. Та через два-три дні люди фізично відмовлялися виходити з метро, навіть є така "підвальна хвороба": коли ти приїжджаєш на околиці міста в такі райони, люди з'являються, хапають гуманітарку і знову тікають у підвал, тому що вони з 24 лютого постійно живуть у цій ситуації. Вони навіть не хочуть бути на свіжому повітрі, тому що це дуже небезпечно. Така ситуація не в усьому місті,  а в окремих районах. Проте метро працює вже навіть у згаданих районах. Для людей, які не хочуть виходити на поверхню, на трьох станціях облаштовані спеціальні кутки. Дехто не хоче категорично звідти виходити, але метро запрацювало. Ба більше, хочу сказати, що Харків відновлює своє життя: світлофори вже працюють у деяких місцях. Люди, які звикли їздити за законами військового часу, незважаючи на правила, починають трошки засмучуватися. Почали з'являтися затори, транспорту побільшало, чимало людей повертаються до міста, запрацювали кафе навіть преміум-класу. Коли кажуть, що всі багаті люди виїхали з міста – це неправда. Дуже багато заможних харків'ян залишилося. Звісно, це не ситуація, коли ми бачили наше найкраще місто у світі квітучими, але ми починаємо відновлюватися. Велика подяка комунальникам, адже якщо є обстріл,  то вони дуже швидко виправляють наслідки удару. Місто дуже чисте, комунальникам респект, адже вони працюють удень і вночі.

Можемо сказати, що в Харків починають повертатися люди, котрі ще на початку повномасштабного вторгнення виїхали з міста?

Люди не хочуть повертатися в Харків спокійний чи ні, вони хочуть повернутися у 23 лютого, а такого вже ніколи не буде. Харків завжди буде під загрозою обстрілу, тому що до російського кордону в нас 37 кілометрів. ... Для того, щоб Харків не обстрілювали, потрібно зайняти декілька "невеликих сіл біля Харкова" – Воронеж, Бєлгород, Брянськ, Ростов-на-Дону, і тоді в нас на всій території України буде все нормально.  
 

Так, звичайно. Кілька тижнів тому навіть були затори на в'їзд. У перші дні війни й трохи пізніше були великі затори на виїзд, а нині багато людей повертається. Трохи менше – після потужних обстрілів, які вже тиждень тривають по місту. Ті, хто хотів повертатися, чекають. Найбільша проблема – люди не хочуть повертатися в Харків спокійний чи ні, вони хочуть повернутися у 23 лютого, а такого вже ніколи не буде. Харків завжди буде під загрозою обстрілу, тому що до російського кордону в нас 37 кілометрів. Як сказав мій великий друг, керівник "Демократичної сокири" Микита Соловйов, для того, щоб Харків не обстрілювали, потрібно зайняти декілька "невеликих сіл біля Харкова" – Воронеж, Бєлгород, Брянськ, Ростов-на-Дону, і тоді в нас на всій території України буде все нормально.  

Від початку повномасштабного вторгнення займаєтеся евакуацію цивільного населення, а також розвозите гуманітарну допомогу в населені пункти. Розкажіть про цю частину своєї роботи, загалом, чому вирішили зайнятися цією справою?

Є таке слово "безнадія". Ми приїжджали з гуманітарним вантажем, розвантажувалися і вже збиралися повертатися, а на нас дивилися дуже багато очей. Я розумів тих людей: коли ми починали працювати, можна було виїхати лише приватним транспортом у Полтаву чи Дніпро. Це була велика проблема, адже пального практично не було, але ми приїжджали й забирали їх. Знаєте, я бачив їхні очі, які дивляться, що за 135 км у Полтаві чи в Дніпрі за дві сотні – мирне життя: світять ліхтарі на проспектах, магазини працюють. У Харкові практично нічого не працювало, в нас о четвертій вечора вже була комендантська година, і сусіди, коли бачили увімкнене світло, вимикали рубильники в під'їзді, щоб не було якогось удару. У цих людей був шок. Ніколи не забуду моменту, коли ми забрали дівчину з Харкова, батько якої був у Маріуполі. Ми зустрілися з ним у Дніпрі й вони 20 хвилин стояли вдвох і плакали. 

Ігоре, за даними ООН, ще 13 мільйонів українців, зокрема й дітей, не можуть покинути небезпечні місця. Розкажіть про тонкощі евакуації. Чому людям не вдається виїхати із прифронтових міст?

Ті, хто хотів, у кого була можливість – виїхали практично одразу. Коли поруч розриваються снаряди, люди виїжджають. На початку вторгнення ми бачили великі затори, виїжджали більш-менш заможні. Нині є люди, в яких немає змоги, хтось думає перечекати, в когось немає грошей, щоб якось жити не вдома. Спілкувався з друзями, котрі були не так давно в Сєвєродонецьку та Краматорську. Наші друзі, які працюють на цьому напрямку, кажуть, що машини їдуть на останній краплі пального, вони забиті повністю. 

Дехто каже, що у 2014-2015 роках це проходили й не хочуть виїжджати. На жаль, дехто чекає приходу окупантів.  Дуже боляче. У таких випадках мені хочеться побажати, щоб цей "русский мір" прийшов до них у повному обсязі, щоб вони оцінили, як добре було жити в Україні, щоб відчули на своїй шкірі.

Є люди, котрі не можуть пережити евакуацію. Був у нас випадок, нещодавно ми вивозили до Львова 95-річного чоловіка. Ми робили дві зупинки: у Дніпрі та у Вінниці, і щодня я бігав вранці в аптеку купувати знеболювальне. А у Львові на нас одразу чекала лікарня. Були випадки, коли люди відмовлялися від евакуації, але за деякий час просили, щоб ми по них повернулися, бо "прилетіло". Вони кричали, щоб ми їх забрали. 

Ці нелюди встановили крупнокаліберні кулемети й розстрілювали всіх, хто їде на евакуацію. Тоді грабували їх, трупа витягували з машини і знову розстрілювали. Усі розуміють одну істину, коли ти виїжджаєш – береш найнеобхідніше та найдорогоцінніше. Дехто брав найдорогоціннішу долоню дитини, за двадцять хвилин збирався й виїжджав

Є ще багато дітей, які залишаються на прифронтових територіях. Чому не хочуть вивозити дітей?

Це дуже складне питання. Чимало людей не замислюється над долею та життям своїх дітей. Вони живуть своїми егоїстичними інтересами. Харків – дуже проукраїнське місто, і я навіть вдячні цій війні, бо вона показала, що немає Заходу України, Сходу і Півдня-Півночі, а є єдина, наша рідна Україна. Звісно, там, де вирує російська пропаганда з ранку до ночі, де люди бачать лише російське телебачення, де їх хочуть "визволяти", вони ведуться на ці аргументи. Тому потрібно бити в усі дзвони і проводити евакуацію. До прикладу, Сєверодонецьк. Рашисти гатять по мостах з артилерії, щоб люди не могли виїхати, щоб відрубати всі комунікації. Я дуже дякую Укрзалізниці, бо коли в Харкові були великі обстріли, їхало по 15-20 людей у купе, брали маленький валізки і вирушали на Захід чи в Центр України. Втім вважаю, що ці процеси можна було й краще організувати. Волонтери не повинні замінювати державу, а лише допомагати і не брати тягар відповідальності на себе.

Коли говоримо про евакуацію, з чим найчастіше люди їдуть?

Беруть із собою лише необхідні засоби. Дуже багато не можливо брати, якщо четверо чи п'ятеро людей в машині. Це одна валіза, де засоби особистої гігієни, мінімальний одяг і найцінніші речі. Але ми знаємо такі випадки, як-от у Малій Рогані, нині вже звільненій. Ці нелюди встановили крупнокаліберні кулемети й розстрілювали всіх, хто їде на евакуацію. Тоді грабували їх, трупа витягували з машини і знову розстрілювали. Усі розуміють одну істину, коли ти виїжджаєш – береш найнеобхідніше та найдорогоцінніше. Дехто брав найдорогоціннішу долоню дитини, за двадцять хвилин збирався й виїжджав.