Мандрівні державотворці

Популярні останнім часом дискусії про failed states – "держави, які не відбулися" - насправді не є винаходом сучасної доби. Ще за часів, коли створювалися колоніальні імперії, в їхніх метрополіях залюбки пояснювали загарбання тим, що народи, які не мали державності (або її втратили) просто не мали "необхідних здібностей" до державотворення, а тому потребували "патронату" з боку колонізаторів. Аргумент, за свою суттю, расистський. Тому в "пристойному товаристві" воліли все ж не так про "вроджені" відмінності між людьми, як про соціальні чи культурні "особливості". Поширеною, скажімо, була теорія, що до державотворення "органічно нездатні" кочові народи – не ті, звісно, що "кочували морями" (таких і серед колонізаторів вистачало), а ті, що мешкали в степах і пустелях. 

Теорія, зрозуміло, лише на перший погляд виглядала стрункою, та й то хіба що для нового часу. Адже середньовічні Арабський халіфат чи Імперія монголів були, без сумніву, державами, і при цьому створили їх саме кочовики. Залишалося хіба що цитувати Елюя Чуцая, радника Чингісхана і його сина та наступника Угедея, – "верхи можна завоювати весь світ, але керувати їм, сидячи у сідлі, неможливо". Якщо при цьому, звісно, не згадувати, що вершники-рицарі були панівною верствою в абсолютній більшості тогочасних держав, навіть якщо їхні піддані були осілими землеробами.

Єлюй Чуцай

Історія українського Півдня не лише доводить, що степовики можуть бути доволі вправними державотворцями. Але й має приклад, коли один-єдиний кочовий народ створив одразу кілька держав – щоправда, не на своїй історичній батьківщині. 

Втім, де знаходилася історична батьківщина огурів – а далі йтиметься саме про них – достеменно сказати важко. З одного боку – як і інших тюрків – їх вважають нащадками гунів (сюнну), північних сусідів китайців за доби Чжаньго, Цін і Хань. Не дарма ім’я гунів зберіг один з огурських племінних союзів - той самий, який наводив жах на Європу у IV-V сторіччях (тоді, коли частина сюнну все ще залишалася на Далекому Сході). З іншого - де саме і коли огури відокремилися від загальної маси тюркських племен – ми можемо лише робити припущення. За найпоширенішою версією це відбулося дуже рано, настільки рано, що огурів мовознавці не включають до складу "власне тюрків" (або ж "справжніх тюрків"). Чимало з огурських племен і згодом не долучилися до об’єднання, відомого як Тюркський каганат (від імені якого насправді і походить загальна назва тюрків, так само як назва германців він латинської назви Німеччини – Germаnia, попри те, що деякі з германських народів ніколи на її теренах не мешкали ). Але тут немає чому дивуватися, адже головна маса огурів на той час вже мешкала на захід від Каспію – і не лише у Передкавказзі, де гуни облаштувалися вже у II столітті, а й в Причорномор’ї і долині Дунаю – до Паннонії включно. 

Гуни в уявленні європейців XIX сторіччя

Деякі дослідники припускали, що огури спочатку взагалі були ближчими до монголів (хоча ті мешкали саме на сході). Проте очевиднішими є їхні контакти і навіть змішування з фінно-угорськими племенами (які були північними сусідами огурів) та сарматами – аж до того, що деякі риси пізньосарматської культури можна цілком вважати огурськими (або спільними для обох народів). Втім, серед тюркомовних вчених поширеним є переконання, що тюркські елементи зустрічаються вже у скіфів, а сарматів чимало з них схильні взагалі вважати тюрками, а не іранцями. Проте навіть якщо це не так – не можна заперечувати того факту, що огури не просто напрочуд швидко "знайшли спільну мову" з кочовиками, які жили між Волгою і Дунаєм за античної доби, а й ця спільна мова в підсумку виявилася… саме огурською. 

Огурський намет. Сучасна реконструкція

Важливо підкреслити, що йшлося не про витіснення попередників прибульцями – джерела не підтверджують ані пересування всієї маси сарматів на захід (рушила лише частина аланів, яка при цьому складала очевидну меншість), ані їхнього фізичного винищення. Відбувалося своєрідне "взаємне розчинення" сарматів (а також залишків кримських скіфів) і огурів, якому сприяла близькість культури та звичок кочовиків. Можна припустити, що відбувалося це за схемою, яка не раз повторювалася і надалі, коли позбавлені власних центрів консолідації степовики об’єднувалися навколо потужнішого, хай навіть іншомовного племінного союзу, і з часом перебирали його мову та назву. Показово, між іншим, що місцеві германці - готи, які мешкали зовсім поруч, у гірському Криму, довший час зберігали окремішність, а якщо й асимілювалися, то набагато повільніше. Натомість кримські і причорноморські степи вже з V століття були мало не суцільно тюркськими.

Гот викликає гунів на бій

З іншого боку, головне наше джерело щодо подій цього часу – "Про походження і діяння гетів" Йордана - стверджує, що гуни на чолі з Баламбером воювали насамперед з готами Витимира й Атанариха, в той час як сармати та алани були союзниками гунів (хоча певна їхня частина могла битися і на боці германців, зрештою, ті алани, які з часом рушили на захід, стали "супутниками" вандалів, ватажки яких називали себе "королями вандалів і аланів, та й сам Йордан, цілком можливо, був готом на аланській службі). А назва іншого огурського об’єднання, вперше згаданого знову ж таки Йорданом – "булгари" - за однією з версій означає "змішані огури". І в цьому випадку може йтися як про змішування всередині самих огурів, так і між огурами та їхніми сусідами. Щоправда, частина дослідників впевнена, що в тексті Йордана ця назва з’явилася пізніше, завдяки переписникам, бо автори, які жили пізніше за готського історика, не використовували її аж до середини VI століття.

Втім, вірогіднішою здається версія про розпад  у V столітті "старих" огурських об’єднань – гунів і булгарів – на складові, які могли зберігати самостійність, або складати нові, менші за масштабами союзи. Звідси й численні відомі нам назви племен хайлангурів, оногурів ("десяти племен огурів"), утігурів ("трьох племен огурів"), кутрігурів ("західних огурів"), котрагів, акацирів ("лісових людей"), сарагурів ("світлих огурів"), суварів тощо. А ще на сцену невдовзі вийшли східні огури – авари і хозари (останніх, щоправда, частина дослідників ототожнює з акацирами, ім`я яких розшифровує як "білі хозари"). 

Тюркські аристократи

Саме східні огури – з суто географічних причин - першими опинилися й під владою вже згаданого Тюркського каганату, об’єднання на чолі з володарями з роду Ашина (назву якого можна перекласти як "темно-синій"). Титул кагана – або ж "хана над ханами" - мав вивищити цих правителів над сусідніми народами (очільників яких називали просто ханами) тож Ашина наполягали, що носити його міг лише представник їхнього роду. Так само за монгольскої та післямонголської доби титул хана міг належати лише Чингізідам, а тим, хто не міг похвалитися походженням від самого Чингісхана, доводилося вдовольнятися титулами еміра чи султана (кажуть Тамерлан і османські володарі дуже переживали з цього приводу). 

Тюркський каганат підпорядкував собі величезні степові простори - від Китаю до Азовського моря (де їхніми підданими стали, зокрема, утігури). Але в цілому був нетривким об’єднанням і досить швидко почав розвалюватися. Щоб утримати єдність, на чолі окремих "уділів" почали ставити родичів кагана. Проте це лише прискорило розпад. До того ж належність "намісників" до роду Ашина дозволяло їм ще й привласнювати собі титул кагана. Саме так зробили правителі аварів, що відокремилися від Тюркського каганату вже в середині VI століття та створили свій власний – спочатку у Причорномор’ї, а згодом перебазувавши свою ставку до Придунав’я. Під владою аварських каганів опинилися і слов’янські, і деякі інші огурські племена, зокрема кутрігури.

Аварський вершник із полоненим

Авари швидко перетворилися на одного з найнебезпечніших ворогів Візантії і погрожували самому Константинополю. Тому візантійці змушені були шукати їм противагу. Це не означає, що до того вони ніяк не позначали свою присутність в Північному Причорномор’ї, радше навпаки. Відомо, наприклад, що з часів Юстина I імперія намагалася відібрати в огурів Пантикапей  і, не з першого разу, таки домоглася своєї мети. А Юстиніану I вдалося спровокувати тривалу війну між утігурами й недружніми йому кутрігурами. Проте криза в самій Візантії на початку VII століття, відволікла увагу імператорів від Півночі. 

Іраклію I довелося починати з початку. Втім, він зробив вдалу ставку. На Кубрата, хана одного з огурських племен, що належав до роду Дуло – того самого, до якого за переказами зараховували легендарного ватажка гунів Аттілу. Можливо, це була лише легенда, але візантійцям – і їхньому ставленику – було досить, щоб кочовики в неї вірили. За словами Іоанна Нікіуського, в юнацтві Кубрат чимало років провів у Константинополі (можливо як заручник), жив в імператорському палаці, був хрещений і отримав візантійське виховання. Його одноплемінників в цей час очолював Орхан. Деякі джерела називають його дядьком Кубрата, проте припускають, що це – пізніша фальсифікація.
 

Символ роду Дуло

Можливо, Орхан був тим самим володарем, який в 619 році прибув до візантійської столиці, щоб охрестити своїх знатних одноплемінників, але не хрестився сам. Втім, саме на цю цікаву деталь спираються ті, хто впевнені - загадковим гостем був саме Кубрат, охрещений раніше, можливо ще й самим імператором – за тодішніх умов це перетворювало "похресника" якщо не на васала "хрещеного батька", то на його "молодшого", але відданого союзника, яким ватажок огурів і справді залишався усе своє життя. Відомо, скажімо, що він допомагав Іраклію у війнах з персами і отримав за це частину здобичі.

Іраклій вирушає на війну з персами

Звісно, Кубрат аж ніяк не збирався бути візантійською маріонеткою. Навпаки – допомогу імперії він використав для того, щоб зміцнити свою особисту владу над співплемінниками. І об’єднати під своєю рукою більшість огурських племен. Для назви нового об’єднання Кубрат обрав на той час вже відоме ім’я - булгари. Нагадаю, що ця назва могла означати "змішані огури", але водночас - і "об’єднані огури", і навіть "відокремлені", "бунтівники". Третю інтерпретацію надто спокусливо пов’язати з виходом огурів, об’єднаних Кубратом, з під влади Тюркського каганату і аварів. З якого, власне, він і почав своє самостійне правління. 

Велика Булгарія за часів Кубрата

При цьому Кубрат, навіть ставши незалежним володарем, залишав за собою титул хана. Проте цей титул аж ніяк не означав його підпорядкування кагану – ані аварському, ані тюркському. Бо проголосити себе ще одним каганом Кубрат не міг, адже не належав до роду Ашина. Втім, очевидно, що свій власний рід Дуло він вважав менш поважним чи славним.

Реконструкція "столиці" Великої Булгарії, зведена під Варною

Історики іменують об’єднання, створене Кубратом, Великою Булгарією, і воно справді охоплювало чималеньку територію – від сучасної Правобережної України до гір Кавказу – і включало Крим. Деякі дослідники стверджують, що столицею об’єднання була Фанагорія, але більшість істориків все ж дотримуються версії, що центром влади була ставка хана, що "переміщувалася" разом з ним. І по суті об’єднання було таким же нетривким, як сусідні каганати. Яких за правління Кубрата стало… чотири, адже Тюркський каганат поділився навпіл, а від його західного уламку відокремилися ще й хозари – з власною гілкою роду Ашина на чолі. 

Хан Кубрат закликає синів до єдності

Саме хозарську загрозу Кубрат вважав найбільшою. Власне, найвідоміша легенда, пов’язана з його іменем, розповідає про розмову хана з синами – яких він закликав триматися разом саме перед обличчям наступу хозар. Сини, за тією ж легендою, пообіцяли виконувати заповіт батька, але слова не дотримали. Бо вважали за краще зберегти своїх одноплемінників і владу над власним "уділом", аніж загинути у війні з ворогом. 

Пам’ятний знак на місці вірогідної могили Кубрата біля Малої Перещепини на Полтавщині

Другий син Кубрата, якого джерела називають Котрагом (хоча насправді це може бути прізвисько – надто вже схоже воно з іменем очолюваних ним племен котрагів і кутригурів) з частиною булгарів відкочував на північ і зрештою облаштувався біля злиття Волги з Камою, заснувавши Волзьку, або ж "Срібну" Булгарію, попередницю Казанського ханства та сучасного Татарстану. Третій син, Аспарух, повів одноплемінників на захід, до Нижнього Дунаю, утворивши  на новому місці Болгарське ханство – сучасну Болгарію. І лише старший син Батбаян залишився в Причорномор’ї, прийняв бій, зазнав поразки і визнав владу хозарського кагана. 

Аспарух з одноплемінниками переходить Дунай

Втім, трьома уламками спадщина Великої Булгарії не обмежується. Частина болгарів відкочувала у передгір’я Кавказу, ставши пращурами карачаївців і балкарців, інші – перебралися до Паннонії (легенда називає їхнім ватажком ще одного сина Кубрата, Кувера, в існування якого, однак, багато дослідників просто не вірять), де змішалися з аварами та підпорядкованими ним огурами, і зрештою найзахіднішим пунктом для булгарів на чолі з ханом Альцеком (ще одного напівміфічного сина Кубрата) стала Італія, де їх прийняли і розселили в своїх володіннях лангобардські королі. 

Як дивно, але принаймні дві засновані втікачами держави – Волзька Булгарія і Дунайська Болгарія виявилися не лише стійкішими за Велику Булгарію Кубрата, й набули рис справжніх держав і подовжили своє існування на століття. Не зважаючи навіть на вельми несприятливе оточення. Щоправда, серед підданих нащадків Аспаруха переважали слов’яни, тож досить швидко хани не лише перейшли на їхню мову, але й замінили свій титул на князівський, а згодом – і царський. "Мовний перехід" відбувся і на Волзі, огурську мову зберегли лише чуваші, що вважають себе нащадками булгар, які не прийняли ісламу (наразі це єдина "жива" огурська мова). А ось в "корінних" землях Срібної Булгарії з часом утвердилися говірки, що належать до іншої - кипчацької групи тюркських мов (тюрки, а також нинішня татарська і башкірська). 

Руїни міста Булгар на Волзі

А ім’я огурів зберегли навіть не тюрки. А союз племен на чолі з мадярами, які насправді належали навіть до іншої мовної сім’ї. Щоправда, вони теж були кочовиками і їхніми найближчими сусідами були саме західні тюрки. Тож не дивно, що у візантійських джерелах їх іноді так і називали турками, а інші народи Східної Європи іменували їх уграми – тобто трохи переінакшеним іменем огурів. 

Переселення угрів

Переселення угрів з їхньої історичної батьківщини, якою більшість дослідників вважають Південно-Західний Сибір та сучасну Башкірію, тривала кілька століть. Спочатку вони облаштувалися на середній Волзі – в країні, яку самі вони називали Леведією. А потім перебралися до Причорномор’я (угорською – Етелькьоз), тобто земель, де перед тим існувала і була розгромлена хозарами Велика Булгарія. 

Угри перед Києвом

Угри, на відміну від попередників, владу хозарських каганів визнали одразу. Але це не завадило їхньому ватажкові Алмошу укласти ще й союз із Візантією, а відтак – втягнутися у війну з дунайськими болгарами. Болгари (до того часу вже майже слов’янізовані) звернулися по допомогу до печенігів. І печенізький удар з тилу був таким нищівним, що угри поквапилися якнайшвидше перейти Карпати і отаборитися в Паннонії, де невдовзі заснували власну державу. Розчинивши в своєму середовищі залишки аварів та інших тюркських племен, що прийшли в ці краї раніше. 

Угри переслідують богарів

Щоправда, на відміну від булгарів мадяри своєї мови не втратили, "мовний перехід", навпаки, здійснили тубільці – як, зрештою, це відбулося в Причорномор’ї з сарматами. А своєрідну згадку про булгарів можна побачити в сучасному угорському слові polgar – "громадянин". Показово, що держава, створена кочовиками-уграми, теж виявилася дуже стійкою. І дожила до наших днів. 

Фігури ватажків угорських племен у монумента тисячоліттю Угорщини в Будапешті

Але що в такому випадку заважало мадярам і булгарам збудувати держави "на попередньому місці реєстрації" - у Причорномор’ї? Частково на це запитання відповідає вже сама історія цих земель. Адже, на відміну від Подунав’я, захищеного високими горами і численними річками, або ж Верхньої Волги, яка знаходилася на періферії тогочасного світу, причорноморські степи знаходилися просто на перетині шляхів міграцій, що накочувалися на них хвиля за хвилею. За доби раннього середньовіччя це була, так би мовити, "зона ризикованого господарства". І відсоток сталого осілого населення, здатного стабільно забезпечувати своєю продукцією військові і державні інституції, які, в свою чергу могли його захистити, був у степу надзвичайно малим – в той час як у Волзькій Булгарії, Болгарії і Угорщині (так само як і на Русі) вже сформувалася маса "тяглого" населення, що "тримала на своїх плечах" панівну верству з вчорашніх степовиків.

Старий Крим (Солхат) у XVIII столітті

У цілому Північному Причорномор’ї була лише одна територія, умови в якій були принаймні подібними до земель, на яких постали держави колишніх кочовиків. Це Крим. Але тут державні утворення і міста-держави існували ще з античних часів. Кочовикам середньовіччя залишалося лише скористатися вже накопиченим досвідом. З іншого боку, слово "кермен" - "місто", яке використовують сучасні киримли, є саме огурським (хоча сама кримськотатарська мова належить до кипчацьких і огузьких). Не можна навіть виключати, що від цього, або спорідненого з ним слова походить і сама назва Криму. А вже назви Інкерман, Ескі-Кермен чи Кременчик (як позначення місця, де знаходилась скіфська столиця півострову) однозначно мали б нагадувати про Велику Булгарію хана Кубрата – як зрештою і Аккерман з Кременчуком. 

Та найголовніше - булгари з Криму насправді нікуди не поділися. У цілковитій відповідності зі своєю назвою – вони змішалися з іншими племенами і народностями півострову, ставши однією зі складових нинішнього корінного народу Криму. Який завершив будівництво своєї держави вже в XV столліті. Довівши раз і назавжди свою "здатність до державотворення".