Мар’яна Савка: Для мене волонтерство - автопсихотерапія, за якої допомагаючи іншим людям, ти допомагаєш і собі

Мар’яно, давно стежу за твоєю літературною, музичною, образотворчою та громадською роботою, а від 24 лютого - початку війни, спостерігаю ще й за твоєю активною волонтерською діяльністю. Розкажи, як застала тебе війна?

Все в моєму житті пов’язане з моїм видавництвом і моїми авторами, із якими я працюю. І навіть війна постукала, власне, телефонним дзвінком рано-вранці 24 лютого зі Сполучених Штатів Америки. До мене подзвонив близький друг і автор книг Дорж Бату і сказав: «Вони пішли». Відтак, я зрозуміла, що почалась війна. А за кілька днів люди з небезпечних для життя міст та сіл почали їхати у Львів, когось із них я поселила в себе вдома.

Як ти почала своє волонтерство?

Мені подзвонив директор Харківської друкарні "Юнісофт" Олександр Попович і сказав, що перебуває у бомбосховищі. На той час він там був комендантом. Попович сказав, що Харкову потрібні медикаменти і надіслав перший список необхідного. Власне з цього почалась моя особиста щоденна волонтерська робота, яка триває й досі і завершиться разом із нашою перемогою.

Дуже скоро з’ясувалося, що в нашому офісі є люди, які теж готові займатись волонтерством. Працівники «ВСЛ» паралельно зі своїми видавничими справами та професійними обов’язками виконують волонтерські завдання, шукають інформацію, займаються пошуком необхідних речей, логістикою тощо. 

Як волонтери комунікують між собою? Як відбувається процес доставки потрібних речей до адресатів? З якими складнощами та перепонами стикаються волонтери?

Телефон - це нині один із важливих інструментів роботи. В ньому є всі необхідні месенджери, на які приходять запити і різна інформація, нові контакти. За війну в мене з’явилась одна хороша звичка. Раніше я забувала записувати прізвища й імена людей. Хтось часом мені подзвонить, порозмовляю і забуду записати контакт. Тепер я постійно записую, що Вікторія – це броніки, а Денис – логістика і так далі.  І таких записів є вже дуже багато. Це дуже допомагає. Сьогодні наша країна та неймовірна кількість людей перетворилась на міцне плетиво, міцне павутиння контактів, і цими контактами покрита тепер вся Україна. Це як капіляри, що живлять вени, судини, артерії. В такий спосіб іде цілюща кров по організму країни. Я одночасно відчуваю і радість, і відповідальність за те, що ми є частиною цієї кровоносної системи.

Харків колись для мене був дуже далеким, туди я їздила перед війною з виступом. В квартирі Шевельова Сергій Жадан модерував мій виступ. А тепер Харків за 1500 кілометрів став таким близьким, ніби от тільки простягнеш руку і ти там опинишся, бо ти тепер багато знаєш про все, що там відбувається. В мене з’явилися друзі, яких раніше не було, волонтери. У Харкові культурна менеджерка - Іванка Скиба. Раніше її ніколи не знала, зараз - це моя бойова подруга, вже близька та рідна.

Я думаю, що в нас немає іншого варіанту, як перемогти Росію. Завдяки цьому страшному випробуванню люди об’єднали найкраще в собі, вони тепер віддають все, що тільки можуть, задіюють усі свої зусилля. Звісно, люди дуже різні. Бувають такі, що намагаються отримати вигоду, на чомусь нажитися. Це дуже боляче бачити. Але їх меншість, а більшість – це люди, які готові допомагати. Допомога буває дуже різною та різноманітною, але найголовніше, щоб вона була вчасною.

Серед волонтерів багато жінок. Жінки - це тил і внутрішній фронт. Всі вони різні, бувають зовсім старшого віку, та виявляються дуже ефективними, допомагають, придумують, «розрулюють», дають свої приміщення, свій час, все що можуть. Це дуже-дуже круто.

Відчуваю по твоєму настрою, що волонтерство ти не полишиш й після війни. І ти знайдеш ще якусь нішу, де потрібна допомога у мирний час. Чи приходили до тебе думки змінити професію?

Якщо б я не була людиною видавничого світу, я би хотіла бути медиком. Я бачу наскільки це зараз затребувана професія, пріоритетна, адже часом не вистачає рук медиків, які рятують.

Чому волонтерство в моєму житті посіло вагоме місце? Мабуть тому, що хотілось робити те, що безпосередньо рятує. Іноді я розумію, що це може бути навіть просто ілюзія, адже ти сам не привозиш ці ліки до якогось конкретного адресата. Ти просто все це передаєш далі по якомусь певному логістичному ланцюгу, і ти не знаєш кому конкретно піде зараз цей препарат, але ти віриш і знаєш, що все це працює і рятує.  І ця віра тримає.

Чи є книги такою ж важливою ланкою у цьому логістичному ланцюгу під час війни?

Книги, які ідуть за кордон до українських дітей, вони їх рятують від зневіри, від самотності в еміграції. Це є міцним зв’язком із домом. Якби не величезні зусилля волонтерів, іноземців зокрема, українські діти були би без книжок. А тепер вони читають. В бібліотеках є осередки, які отримують українські книжки.

Як ти поєднуєш роботу видавчині, бізнес, творчу роботу та працю у сфері швидкої волонтерської допомоги?

В цей непростий час Україна стала настільки видимою, несподівано цікавою, яскравою, самобутньою країною. Ніхто насправді не сподівався від нас ані цієї міці, ані цієї наполегливості і витривалості, ані цього терпіння, яке в нас є.

Звичайно,  дуже багато болю, і людям важко впоратись із ним. І от ця щоденна волонтерська робота, що дає важливу допомогу у скрутний час, вона й лікує водночас. Це така собі автопсихотерапія, коли ти допомагаєш іншим людям, ти допомагаєш і собі. Це люди інтуїтивно розуміють, і тому вони включились у цей процес.

Наші книгарні у Львові перетворились на хаби, де люди зустрічаються, передають якусь інформацію один одному, приносять гуманітарну допомогу. Тому що кожен проживає цю історію особисто. Наприклад, директорка книгарні на Галицькій – зовсім молода дівчина Настя Предка. Її наречений пішов у військо, а Настя волонтерить тепер  дуже багато. Люди приходять дуже різні й допомагають на абсолютно благочинних засадах просто лиш тому, що хочуть допомогти.

В нашому офісі багато людей організовують із самого початку війни волонтерську допомогу, шукають ліки та інші важливі речі. Кілька хлопців з нашого видавництва пішли добровольцями в лави Збройних сил України. Ми дуже за них переживаємо. Сподіваємось, що все буде добре і вони повернуться сюди - за свої комп’ютери, до своїх книжок. Це найбільше наше бажання.

Фото та відео – Олени Чернінької.