Міфологічна основа Різдва: що ховається в архаїчних колядках

Нині вже ні для кого не буде сюрпризом, що хоч Різдво – це на позір християнське свято, різдвяні традиції в Україні та всьому світі кореняться в поганських звичаях. Різдво, яким ми знаємо його тепер, – це результат культурних нашарувань, які формувалися тисячоліттями. І під синкретичними язичницько-християнськими традиціями лежать іще давніші вірування, настільки давні, що вони універсальні для всього людства. 

Ця стаття - своєрідна спроба зазирнути в минуле й показати, як у довколаріздвяних атрибутах проявляються найдавніші загальнолюдські мисленнєві патерни. Для цього доведеться чимало цитувати колядки, адже в них містяться найпотаємніші міфологічні знання. Вони ніколи не були незначущими пісеньками, і саме тому з ними постійно хтось боровся – то як із язичницькими пережитками, то вже як із релігійними обрядами, а то і як із самобутньою національною спадщиною.


Якщо вам зручніше сприймати інформацію в аудіо- або відеоформаті - дивіться цей сюжет:

Усі мешканці помірних широт, чиїм головним джерелом існування було землеробство, цілковито залежали від милості природи, серед якої жили, від погодних умов. Тому в основі їхнього мислення та пояснення світу лежали схожі уявлення й вірування.

Це навіть не стільки вірування, скільки набір образів і природних явищ, які завжди вражали людську уяву та виростали в кожного народу у свою систему міфів і ритуалів. Наприклад, циклічний рух світил, весняне відродження природи або стихії вогню й води. І все перелічене напряму стосується Різдва.

Чимало народів поділяють схожі солярні культи – вони поклонялися сонцю. Найвідоміші тут, мабуть, давні єгиптяни, але наша зірка було важливою, так чи інакше, для всіх людей, адже її здатність давати тепло й життя добре помітна. Тому й здається таким особливим і символічним день зимового сонцестояння: у нашій північній півкулі це день, коли темрява нарешті відступає, дні довшають, а сонце, немов воскреслий фенікс, починає набирати сили: цикл повертається у вихідну точку й починається новий землеробський рік. 

Святкували цей день і в Давньому Римі, де після Різдва Христового спершу панівна язичницька ідеологія боролася з новонародженою релігією, але потім зазнала поразки й гонінь уже від зміцнілого християнства. 

Римляни, варто зазначити, взагалі відводили під свята чимало зимових днів – і логічно, бо в людей якраз з’являється більше вільного часу. З 17 по 23 грудня в Римі тривали веселі Сатурналії, а на 25-те припадало сонцестояння – День народження непереможного сонця, “Dies Natalis Solis Invicti”. 

Але до чого тут тоді Різдво Христове? Адже в Біблії ніде не вказано точної дати народження Ісуса. У перші століття нашої ери Різдво взагалі не відзначали – бо, знову-таки, не існувало чіткої дати, а ще святкування днів народження вважалось язичництвом!

Чи обрали дату народження Христа 25 грудня, бо ранні християни ототожнювали його з сонцем, яке народжується? Навряд чи, хоча Августин Блаженний вважав цілком логічним, що Ісус народився в найкоротший день, після якого світла стає все більше й більше, - і справді, символізм ситуації важко не помітити.

Проте ймовірніше, що метою церкви було, навпаки, перебити традиції римських сатурналій і ніби приховати поганське свято під християнським нашаруванням (це траплялось і з Саванем-Геловіном, і з Купалою, який став Іваном, тощо). Але й тут не втримались від порівнянь: он Іван Золотоустий казав про Ісуса як про “правдиве сонце” (на відміну від того, яке славили язичники).

Утім хотіли як краще, а вийшло як завжди: обидві традиції – язичницька та християнська – лише міцніше склеїлися докупи й так і понині залишилися в синкретичному стані. Абсолютно так само сталось і в Україні. Цікаво, що на нашу язичницьку назву свята сонцестояння – Коляда – вплинули… ті самі римські свята. 

У перші числа січня (та і в перше число будь-якого місяця, насправді) вони відзначали "календи". Від цього слова ще походить “календар”. За посередництва греків римські календи – точніше, саме тільки слово – перекочувало в праслов’янську, – а звідти залишилось і в українській, і в білоруській, і в болгарській. І навіть сусіди слов’ян литовці називають Різдво «Kalėdos».

Та якщо найдавніші міфічні вірування, як-от солярний культ, і універсальні, то походження конкретного слова – це лише одне з пізніших нашарувань, пов’язане з певним місцем і часом. Усе-таки римські календи – зовсім не те, що язичницьке свято сонцестояння.

Головне, що як свято не назви, а народні звичаї та пісні продовжують нести на собі той міфічний відбиток, який єднає все людство, бо коріниться в нашому землеробському минулому, а іноді й взагалі у способі мислення. 

Одне з таких універсальних вірувань – це культ предків. І якщо інки бальзамували своїх померлих і саджали мумії за стіл на великі свята, то на наших теренах вигадали елегантніший спосіб ушанування предків – Дідух. Цей сніп колосків уособлює собою прародителя роду і народу, а ще – предка-землероба, покровителя хліборобів. У якомусь сенсі це і дух врожаю.

Інколи Дідуха називають так само, як і свято – Колядою. А ще колядою можуть називати святковий хліб, відомий також як Корочун (але це радше в Карпатах, ближче до поляків і словаків). А ще Корочуном називали сам день сонцестояння. І передріздвяний піст. І якщо нашому раціональному часу така плутанина може здаватися жахливим хаосом, то для міфологічного мислення тут немає жодних проблем.

Та якщо в значеннях деяких ритуалів розібратися складно, то є джерела, в яких просто-таки видно шви між язичницькою підкладкою та християнською надбудовою. Це колядки! У них під пізнішими християнськими мотивами часто ховаються дуже давні сюжети. У деяких колядках взагалі не йдеться про народження Христа, хоча християнські персонажі там і фігурують.

Наприклад, етнолог із милозвучним іменем Ксенофонт Сосенко цитує записану Чубинським колядку, в якій Бог посилає святого Петра по святе Різдво. 

Той повертається ні з чим, і відбувається такий діалог: "Ой, Петре, Петре, послуго моя, чом не приніс святого Різдва? Ой здибало мене чудо чудноє, вогнем страшноє, а я жахнувся, назад вернувся! Ой не єсть то, Петре, нияке чудо, а то єсть святе Різдво. Було його взяти, Петре, на руки, сюди принести". 

Стихія вогню, амбівалентний образ, пов’язаний як з іскрою життя й таким необхідним узимку теплом, так і зі страшною, руйнівною силою, виступає тут проміжною ланкою між Різдвом і сонцестоянням. До того ж Різдво тут – не просто назва свята, це і є нове сонце, яке народжується в цей день. А Бог із Петром тут радше схожі на персонажів народних казок, аніж на маститих дядьків із Біблії.

Хоча варто додати, що в українських колядках багато й лунарних образів: "Ясний місяць – то господар, ясне сонце – його жона", "Шов місяченько попід небеса – Буде Христос на вечер" тощо.

А найдавніші фрагменти колядок – космогонічні, тобто такі, що оповідають про створення світу – і ні, не завжди Богом: "Пане Господару! На твоїм двору ялинка стоїть, тонка, висока, листом широка. На тій ялинці Трійця горіла, три гискри впало – три морі стало".

Тут є й містичне поєднання стихій води й вогню, яке має творчу силу, і образ світового дерева, і разом із тим вічнозелена ялинка, яку ми й досі ставимо вдома на новорічні свята. 

До речі, про трійцю: для міфологічної свідомості це сонце, місяць і зоря, але ж у християнстві є й інша Трійця! Це також не простий збіг: християнство не було вигадано на порожньому місці, воно коріниться у тих самих міфах, просто інтерпретує їх відповідно до більш «окультуреного» світогляду.

Але й міфологічна свідомість користала з християнських нововведень, як сама хотіла. Візьмімо архаїчну колядку з такими куплетами: "Ой там на горі Церкву будують. З трьома верхами, З трьома вікнами. Перше віконце — То ясен місяць. Друге віконце — То ясне сонце. Третє віконце — То ясні зорі".

То ж не церкву будують. То створюється світ! Гора чимось нагадує первозданний пагорб у давньоєгипетських космогонічних міфах - звичайно, прямого зв’язку між ними немає, але сам образ дуже знаковий. А церква – це новомодний аналог світового дерева.

Тож із приходом нової релігії на наші землі колядки християнізувалися, проте не втратили свого глибокого міфологізму. Наприклад, новонароджене божество – Христос – так само наділялося космогонічними талантами ціною власних страждань: "З пальця-мізинця кровка канула: де кровка кане, там Дунай стане".

Одним словом, язичницьке підґрунтя колядок впадає в очі – не дивно, що християнські діячі намагались їх викорінити. Іще в XVI-XVII століттях інтелектуали на кшталт Івана Вишенського чи ймовірного автора Густинського літопису Захарія Копистенського вважали, що колядки – від диявола: "…простий люд збирається в передвечір Різдва Христового і співає пісні, у яких і про Різдво Христове згадують, але більше Коляду-біса величають", - бідкається автор згаданого літопису, говорячи про язичницьких ідолів давніх русичів, які продовжують жити в народній пам’яті.

Особливо суворо колядки забороняли на Наддніпрянщині, у православних церквах – мимоволі виникає питання, чи такими вже суто релігійними причинами переймався московський патріархат, воюючи з українськими колядками? Оце бажання тотально придушити давні народні традиції й замінити їх уніфікованим православним світоглядом підозріло нагадує концепт «радянської людини», яким намагалися замінити національну ідентичність в етнічно різношерстому совку. 

Слава богу, простий народ був хоч і темний, та по-своєму мудрий: для його багато в чому міфологічного мислення не було жодного конфлікту між оспівуванням біблійного Христа та величанням божества-сонця, а тому колядували «за все хороше, проти всього поганого»: колядки мали на меті «Ірода засмутити», а ще вважались ефективним засобом відлякування холери. 

Між іншим, це нагадує очисні властивості, які надавали тому-таки вогню. Можливо, саме завдяки потужному міфологічному підґрунтю колядки збереглися в нашій культурі навіть попри всі ці гоніння?

А ще Різдво Христове злилося з народженням не лише нового сонця, а й нового року. Але в українських новорічних піснях – щедрівках – часто фігурують весняні мотиви. Адже яка ластівочка прилетить у січні? 

Усе це тому, що новий рік слов’янські народи (та і чимало інших) відзначали в березні: адже логічно, що рік починається з пробудження природи. Водночас у християнському світі в ІІІ столітті висунули думку про те, що творення світу почалося 25 березня, на весняне рівнодення, а Ісус народився 28-го, в день створення Сонця. 

Але потім, вочевидь, богослови подумали, що коли йдеться про втілення Бога на землі, логічніше вважати моментом його появи зачаття, а не народження. Значить, Христос, народився через дев’ять місяців – двадцять п’ятого грудня. Хоча свято Благовіщення запровадили лише у сьомому столітті, навпаки, відрахувавши дев’ять місяців від двадцять п’ятого грудня… Гаразд, у питанні дат християнських свят усе дуже сильно заплутано, тому такі тонкощі ми залишаємо історикам релігії. 

Суть у тому, що, схоже, з початком весни народження Христа теж незбагненним чином пов’язане в народній уяві, і, мабуть, тому існують колядки на кшталт цієї гуцульської, яка починається зі слів: «.В неділю рано сонце сходило, Сади вишневі розвеселило. В саду вишневім цвіток біленький, Ой народивси Хрестос маленький». Ну, точно не грудень місяць.

Ще одна відома плутанина з датами – наш головний біль із сьомим січня. Сьомого січня Різдво відзначає далеко не вся православна церква. І мотиви тут зовсім не богословські, а радше політичні та пов’язані з утвердженням своєї ідентичності, що часто відбувається за рахунок відмежування від ідеологічних супротивників. 

Перше таке відмежування сталося ще наприкінці XVI століття, коли західний світ під егідою папи Григорія ХІІІ вирішив підігнати недосконалий юліанський календар під реальний астрономічний рік і перестрибнув одразу через десять днів: після 4 жовтня 1582 року одразу настало 15 жовтня.

Російська імперія натомість уперлась і воліла радше жити в розсинхроні з рештою цивілізованого світу, ніж піддатися західному впливу. Лише з розпадом імперії на наших землях запровадили нормальний, григоріанський календар (до речі, українська народна рада зробила це незалежно від більшовиків), але тепер уперся московський патріархат, вороже налаштований до комуняк. Хоча тут варто зазначити, що протестантські країни - Англія, Пруссія - також не відразу прийняли новий календар, але вони опиралися значно менше - одне-два століття максимум.

Тим часом станом на нинішній час юліанський календар відстав аж на тринадцять днів, але більшість українців звикла святкувати Різдво сьомого січня – адже за юліанським календарем саме на цей день зараз припадає двадцять п’яте грудня. 

Разом із тим, тепер уже ми, відокремившись від московського патріархату, прагнемо віддалитися від російського впливу ще більше: ПЦУ спершу дозволила вірянам святкувати Різдво “справжнього” 25 грудня, а тепер збирається поступово переходити на новоюліанський календар остаточно.

Хай там як, а значно важливіше за дату – не ставитися до Різдва як до пережитку минулого або відтворення зовнішньої форми без заглиблення у зміст. Дідух або ялинка, звісно, додають до святкової атмосфери, але без розуміння їхнього сенсу це буде просто карго-культ. А як ми щойно переконалися, українська спадщина різдвяних ритуалів і пісень значно багатша за всюдисуще коляд-коляд-колядниця.

Тож, так: Різдво – дуже еклектичне свято, але це в жодному разі не применшує його цінності. Хтось у цей день щиро радіє народженню Спасителя, хтось більше тішиться новому сонцю й новій надії, а для когось це просто привід приготувати дванадцять страв і зібратися за одним столом усією родиною. Хай там як, а свята завжди були потрібні людям не в останню чергу щоб відпочити, скинути напругу від тяжкої праці та дозволити собі повеселитись і смачно поїсти. І цей світлий, радісний святковий настрій об’єднує весь народ.