Московська культурна експансія – як було, є і буде

У мене зберігається дівочий альбом 1947 року. Вела його подруга моєї мами, сімнадцятирічна дівчина. Там є тексти пісень, побажання – у нас ще донедавна дівчатка заводили собі подібні альбоми. Але цей став історичним документом, хоча історики зазвичай таким не цікавляться. Дівчина ця з села, два роки ходила в польську школу, бо іншої не було, потім при німцях, і закінчила школу при совітах.

Польського контенту в її альбомі немає, є український – народні пісні, романси та побажання подруг, імена яких не ідентифіковано, і дуже багато російського, причому маргінальних текстів пісень: тюремний шансон, фронтові пісні типу "Катюші", "Огонек", але не з класичним текстом, а радше пародійовані. Наприклад, у Катюші йдеться про дівчину, яка закрутила корисливий роман з німцем, поки її Ваня воює під Сталінградом.

Низькопробна російська культура прийшла разом зі зброєю і завоювала серця молодих, тих, кому було зарано ставати до лав УПА, або "какая разніца". Підліткам було цікаво, бо нове завжди привабливіше за старе, чуже краще за інше

Низькопробна російська культура прийшла разом зі зброєю і завоювала серця молодих, тих, кому було зарано ставати до лав УПА, або "какая разніца". Підліткам було цікаво, бо нове завжди привабливіше за старе, чуже краще за інше. Покоління моїх старших сестер вже через 20 років заповнювало альбоми винятково радянськими хітами, принаймні, я так пам’ятаю, як правило, вкраденими з країн соцтабору мелодіями та словами.

Російські філологи отримували доплату і, навіть ті, що  були місцевими, завжди виглядали краще ніж українські вчителі в фізичному і моральному плані, бо це було престижно. По селах тихо вмирала народна пісня. Я ще пригадую, як в автобусах співали, причому винятково народні пісні. Десь у 80-х це вже зникло.

Читайте також: Третє грудня і перевернутий світ

Література деградувала — самі колгоспні й робітничі романи, наскрізь просякнуті фальшю..Російське лізло звідусіль – фільми, платівки, переклади з інших мов, хоча на телебаченні та радіо  ще працювали люди, що володіли бездоганно українською мовою. У голови молодого покоління вбивався наратив, що російська мова – мова міжнаціонального спілкування. А ще мова кар’єри та еліти.

Замість того, щоб розвивати національну культуру, класику списали в утиль, як хуторянство і шароварництво, а молоді й енергійні культуртрегери з кадебістським минулим за 20 років перетворили українську культуру на маргінальний продукт, наслідуючи, не як вони вважали, прогресивний постмодерн, а ту саму московську маргіналізовану й здеградовану культуру, родом з 90-х

Після здобуття Незалежності де юре почався набагато підступніший виток нової русифікації, яка тепер йшла попереду зброї. Замість того, щоб розвивати національну культуру, класику списали в утиль, як хуторянство і шароварництво, а молоді й енергійні культуртрегери з кадебістським минулим за 20 років перетворили українську культуру на маргінальний продукт, наслідуючи, не як вони вважали, прогресивний постмодерн, а ту саму московську маргіналізовану й здеградовану культуру, родом з 90-х. 

Масова культура пропонувала тюремний шансон, вульгарну попсу, примітивну езотерику, тобто все те, чого не було в добу соцреалізму. Мова наповнилась нецензурними словами, що видавалось я прояв розкутості та свободи, що, звісно, приваблювало підлітків з бунтівною вдачею.

Читайте також: Календар війни

Готувалась нова окупація, спершу мирним шляхом через зміну влади, яка й так не стала українською, а була  совковою відрижкою. Ніхто не уявляв собі навіть у найстрашнішому сні, що  у 2014 році Майдан Незалежності буде залитий кров’ю Небесної сотні, а Росія забере собі Крим і частину Донбасу.

Відтоді минуло 8 років. За цей час не було практично нічого зроблено, щоб зупинити русифікацію і вона ставала ще більш агресивною, тиснучи дедалі більше на мізки юних російським репом, російськими соцмережами  й гастролями московитів в Україні. Наш ворог переконав себе, що таку ослаблену зросійщенням, культурною деградацією Україну можна захопити дуже легко.

Читайте також: Культ чи культура?

І тільки після бомбардувань, терору, що торкнулися усіх регіонів України, суспільство нарешті зрозуміло, що треба негайно щось робити. Більша його частина. І зараз дійсно щось робиться, але не так швидко, як би хотілося. Все ще чути наратив "не на часі", а московська агентура настільки численна, що можуть опуститися руки від безсилля. Вчорашні колаборанти, ці вічні пристосуванці, миттю перефарбувалися і вже не засуджують ні УПА, ні український націоналізм, а шукають більш вишукані способи денаціоналізації: не все так однозначно, викидати на смітник Пушкіна і толстоєвських – це нацизм, і без великої російської культури не можна обійтися – це частина культурного коду українців. І звісно – культура поза політикою. Освіта і церква  виявились найбільш ретроградними інституціями й досі гальмують українізацію.

Яким буде український світ після нашої перемоги важко, але можна передбачити. Буде дрейф  у бік аполітичності, космополітизму серед молоді, яка живе у віртуальному світі гламурних тік-токів, і цим розслабленням неминуче скористається ворог, який підсуне раніше заборонений плід. На культуру не буде грошей, бо треба все відбудовувати. І часу на неї також

Яким буде український світ після нашої перемоги важко, але можна передбачити. Буде дрейф  у бік аполітичності, космополітизму серед молоді, яка живе у віртуальному світі гламурних тік-токів, і цим розслабленням неминуче скористається ворог, який підсуне раніше заборонений плід. На культуру не буде грошей, бо треба все відбудовувати. І часу на неї також. Коли місцевий депутат почав вимагати документів у райдержадміністрації, щоб декомунізувати монумент у нашому селі, йому сказали, що зараз війна і на це нема часу. Тоді активісти провели декомунізацію на свій страх і ризик. Замість того, щоб виявляти ініціативу, корумповані органи управління культурою починають діяти лише під тиском суспільства. Там сидять ті самі, що навстіж відчинили ворота "русскому міру", і кров українців буде пролита намарно, доки  вони визначатимуть майбутнє української культури.

Просто після вовків прийдуть шакали та гієни за слабкими непевними душами, яких у нас не бракує.

Спеціально для Еспресо.

Про авторку: Галина Пагутяк, письменниця. лауреатка Національної премії імені Тараса Шевченка.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.

Стежте за найважливішими новинами України! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку та телеграм-канал.