"...на круги своя?"

Я раніше не висловлювалася щодо закону про підвищення покарань для військовослужбовців з одної простої причини – замало теоретичних знань і геть повний брак практичного досвіду. Але певної миті, коли градус дискусії у соцмережі почав "зашкалювати", таки заходилася читати першоджерело, тобто сам закон. І завдяки цій нехитрій операції зрозуміла, чому у фокусі запеклих дискусій опинилися саме норма про фактичне скасування пом’якшувальних обставин і можливість засудження на умовний термін за такі провини, як залишення позиції, дезертирство, невиконання наказу тощо.

Зразу застережуся – у жодному разі не беруся оцінювати все це з точки зору права чи сучасних армійських реалій, тут краще за мене скажуть відповідні фахівці. Мене цікавить виключно те, що омовлюють учасники процесу, назвемо це так, жвавої дискусії, і те, як воно пов’язано з нашою історією.

Кожен дослідник Гетьманської держави знає, що мало не основним головним болем кожного гетьмана були запорожці, які відзначалися цілковитою політичною наївністю, зневагою до "городових" та підозріливістю супроти старшини, непередбачуваністю, тяжінням до безумовного егалітаризму і рідкісною шпилькуватістю.

Отож, у цьому контексті після прочитання закону, а відтак кількох палких дискусій у соцмережах на цю тему, де виступали і офіцери, і солдати, в голові вигулькнула вельми цікава асоціація. Дуже мені схотілося домалювати генералам Шапталі чи Залужному по булаві, якою ті б’ють у чоло першого-ліпшого вояку, який попав їм під руку. А ще можна перевдягти їх у гетьманський кунтуш, додати джуру з бунчуком і всі решта регалії. Бо загалом за літанією зі строгих норм і посилення покарань чітко читалося: "Та холера б вас побрала, такі-сякі діти, угомоніться вже нарешті!". Для порівняння можете знайти свідчення про епізоди, коли Богдан Хмельницький далебі мало не з шаблею кидається на старшин, а потім частує їх же, а іноді й усю козацьку раду барилом оковитої зі словами – "Діти мої! Напийтеся й мене не судіть!".

Якщо перейти від особистостей до процесів, то кожен дослідник Гетьманської держави знає, що мало не основним головним болем кожного гетьмана були навіть не стосунки з Москвою чи Річчю Посполитою, а запорожці. Оті браві відважні вояки з пониззя Дніпра, які, крім хоробрості, відзначалися майже цілковитою політичною наївністю, зневагою до "городових" та підозріливістю супроти старшини, непередбачуваністю, тяжінням до безумовного егалітаризму і рідкісною шпилькуватістю. Суміш усіх цих рис була здатна зламати будь-який план – починаючи зі знівельованих походом Сірка на Крим результатів блискучої перемоги під Конотопом і закінчуючи бунтом Петрика у 1690-х. Істинним бенефісом запорозької вольниці була агітація за Івана Брюховецького, апофеозом і фіналом чого стала Чорна рада 1663 року. Підсумувати можна висловом мого приятеля: "Не було такого гетьмана, якому б козаки щороку настрій не псували". На цьому тлі виглядає винятком факт підтримки кошовим Костем Гордієнком виступу гетьмана Мазепи.

І тут доречно нагадати, що добровольців порівнюють з Січчю чи не з перших днів АТО, а ще варто згадати, який клекіт свого часу піднявся у процесі вписування добробатів у загальновійськову структуру.

Кожне більше козацьке повстання провокувало появу чималої кількості так званих покозачених, котрі "брали шаблю в руки та йшли воювати", проте не кожен з них надавався до воєнної справи і реалій.

Повертаючись до історичних асоціацій – кожне більше козацьке повстання також провокувало появу чималої кількості так званих покозачених. Це були вчорашні міщани, селяни, спудеї, загалом всякий і різний люд, який на загальній хвилі "брав шаблю в руки та йшов воювати". Зовсім не кожен з них надавався до воєнної справи і реалій – були між ними і аматори легкого хліба, і ті, кого підхопив потік подій, і бажаючі "слави зажити", і просто буйні юначі голови в пошуку пригод, і "солдати удачі", і типи з-під темної зірки... Ставлення до цієї публіки "старинних" козаків висловив полковник Павло Головацький у 1649 році, прямим текстом посилаючи їх усіх "у поле робити". Цікаво, скільки фахових командирів характеризують "файними" словами вчорашніх тероборонівців просто, як стан, не вдумуючись у їхні реальні здібності і бойові можливості?

Усі ці порівняння стають ще виразнішими, якщо зважити, що уже і в соцмережах видно цікавий розподіл – підтримують закон переважно командири, а солдати і сержантський склад переважно відмовчуються, натомість найактивніше виступають проти добровольці, включаючи тих, хто у війську ще з 2014 року, і аж до "покозачених" від лютого цього року. Принаймні у моїй зоні досяжності це чи не єдиний бодай трохи виразний розподіл.

То що, все – офіцери хороші, солдати погані, а добровольці взагалі кара небесна, розходимося? Ні, дорогі мої, отут тільки і починається суть, – оте взаємне непорозуміння, яке супроводжує українців останні років триста, і яке теж несе свою частку провини за всі наші поразки, та вкотре вилізло на світ Божий, цього разу не впізнане ніким.

Поєднання браку досвіду і знань з високою мотивацією часто дає в підсумку зайву "мудрованість" там, де не конче треба, а в нашому індивідуалістичному суспільстві з кризою довіри взагалі ризикує перетворитися на хронічний млявий перебіг "чорної ради".

Адже історія має здатність римуватися. Уже згадувалося, що добровольців із запорожцями не порівняв хіба лінивий. Тож не будемо вдавати, при цілковитій пошані до їхнього вибору, що всі вони – природжені лицарі без страху й ґанджу. Вистачає там і мандрівного люду, і професійних шукачів пригод, і загалом малоконтрольованих за своєю натурою осіб. Щодо "покозачених", то думаю, що тероборона і всі оті юрми під воєнкоматами перших днів війни – це цілком слушна аналогія. Там не всі були ветеранами АТО, поліції тощо. І не всі мали бодай якийсь військовий досвід. Правда, поєднання браку досвіду і знань з високою мотивацією часто дає в підсумку зайву "мудрованість" там, де не конче треба, а в нашому індивідуалістичному суспільстві з кризою довіри взагалі ризикує перетворитися на хронічний млявий перебіг "чорної ради".

Усе це лягло на плечі фаховим військовим. І певної миті вони не витримали спокуси, як свого часу зауважив Валентин Мороз, стати в позу прусського фельдфебеля – тим більше, що ситуація не лишає ресурсу для тривалих дискусій.

Тимчасом генерали з офіцерами теж насамперед люди. Люди, які все своє фахове життя функціонують у замкненій системі зі специфічними законами і неписаними правилами. В цій системі демократія не передбачена просто by default, і новоприбулим прийнято це пояснювати відразу, круто і вкрай прямолінійно.

До того ж, є й намацальні свідчення того, що претензії до командирів час від часу таки мають підстави. Є і самодури, і некомпетентні, є й любителі принципу "війна все спише", є охочі прикривати свої "косяки" підлеглими і ще багацько усяких. Скажемо так, серед фахових військових трапляються геть нефахові, є й прихильники "творчої спадщини" совєтських командирів. Друга Світова "остання" не тільки у головах переляканого цивільного населення.

А "Друга Світова" в головах кадрових військових (як і управлінців державного сектора) – це, в суті своїй, реальність імперії зі строгою ієрархічною структурою. Тої імперії, яка підім’яла під себе наш степовий фронтир 250 років тому. Наскільки вона уживалася з реальністю територій, куди прийшла, непогано ілюструє доля Запорозької Січі.

Разом з падінням імперії, цього разу – остаточним, повертається фронтир з усією його вольницею. А в ній усе, зване "прусським ригором" і "совком" не працює. У реальності фронтиру найкраще працює ініціатива і горизонтальна організація "на потребу дня".

Зворотний наслідок такий, що разом з падінням імперії, цього разу – остаточним, повертається фронтир з усією його вольницею. А в ній усе, зване "прусським ригором" і "совком" не працює. У реальності фронтиру – яка тільки і спроможна породити "народ-військо" – найкраще працює ініціатива і горизонтальна організація "на потребу дня". Як правило, люди здатні до цього, абсолютно не вписуються у світ строгих правил та ієрархії. А "прусська система" часто-густо просто не встигає за зміною обставин. Неусвідомлена спадщина фронтиру диктує дещо інші очікування від командира. Аматори "прусських" методів часто "підвисають" у тій мінливій обстановці. А "совок" – це узагалі не про організацію, а про переробку всього, чого можна, під ідею, тож не диво, що живе він до першої кризи і саме в армії остаточно вкляк у 2014 році.

Історія іноді дуже практичний предмет. Бо саме її хвости є одною з причин, яка не дає спокійно обговорити поточні проблеми. "Хвіст" перший – ресентимент. Після втрати Гетьманщиною решток самостійності Січ і січова вольниця стали об’єктом ресентименту. Остаточну форму йому надав ранній Шевченко своїми баладами і поемами. Втім, ресентимент має одну малопомітну, але дуже вагому в наслідках властивість – він консервує не тільки ідеалізований образ, а й цілком реальні проблеми того часу. Останні ретушуються, тьмяніють, сходять на маргінес. Усім, хто пробував підважити козацький міт, ставала засторогою доля Пантелеймона Куліша. А історики "державницької" школи, які намагалися з доказовою базою в руках хоч трохи урівноважити міфологію козацької вольниці, мусили роками доказувати, що вони не зрадники.

У художній белетристиці у нас практично відсутній образ офіцера. Рядовий вояк – є, найвище командування в особі гетьмана чи умовні "комбриги" в особі полковників – є, а от "середньої ланки", на якій зазвичай лежить левова частка всього, що відбувається в армії, – нема. Сподіваюся, ця визвольна війна суттєво змінить наш літературний дискурс.

Цікавий момент – у художній белетристиці у нас практично немає образу офіцера. Рядовий вояк – є, найвище командування в особі гетьмана чи умовні "комбриги" в особі полковників – є, а от "середньої ланки", на якій зазвичай лежить левова частка всього, що відбувається в армії, – нема. Незначний виняток – тексти з автобіографічною основою, та ж "Заметіль" Купчинського чи "Вогненні стовпи" Іваничука. Зате є обер-лейтенанти цісарсько-королівської армії у "Швейку" й анекдоти про прапорщиків. І нуль розуміння, що "Швейка" треба читати, знаючи і усвідомлюючи і нюанси ставлення чехів до імперії Габсбургів, і русофілію Гашека, натомість анекдоти про прапорщиків, якими часто бували українці, – це ще й "довга рука" російської колоніальної оптики відносно українців.

Друга причина – приснопам’ятний визвольний міф, у якому неодмінно присутній бравий козак, який усіх розкидає направо-наліво мало не силою погляду, але ще майже обов’язково є погана старшина, яка всіх "здає" ворогу, хоча якраз оцей бік визвольного міфу не афішується. Певною мірою до цього доклалася теж критика асиміляційних тенденцій серед колишньої козацької старшини.

Сумарна дія усіх згаданих неусвідомлених спогадів перетворює дискусію у срач і начисто глушить ті голоси, які вказують на цілком конкретні кроки, які варто було б зробити і які б дійсно покращили ситуацію. А тимчасом історія буває таки дуже практичним предметом. Сподіваюся, ця визвольна війна також суттєво змінить наш літературний, а відтак і суспільний дискурс.

Спеціально для Еспресо.

Про авторку: Олеся Ісаюк – історик, докторка гуманітарних наук, наукова співробітниця Центру досліджень визвольного руху та Національного музею-меморіалу "Тюрма на Лонцького", дослідниця нацистських і совєтських репресій у ХХ столітті.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.

Слідкуйте за найважливішими новинами України! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку та телеграм-канал.