"На нулі страху нема, а є велика відповідальність за побратимів". Пам'яті Олени з позивним Мара

Ця історія увійшла до книги "Жінки на війні" журналістки "Еспресо" Христини Парубій. Авторка встигла поговорити з Оленою до її останньої битви. У тексті ви не знайдете фото Олени у військовій формі, вони не збереглися. Але є фото Олени з цивільного життя.

**

Олена з позивним Мара – військовослужбовиця 112 бригади територіальної оборони Збройних сил України. У військо вона вирушила одразу, коли Російська Федерація розпочала повномасштабне вторгнення в Україну. Спочатку військова стояла на варті Києва, а згодом брала участь у звільненні Харківщини.

"В армії, особливо на передовій тебе можуть вбити. Але в армії ти маєш змогу захищатися. Не ракета, не диверсійно-розвідувальна група противника, а саме ти керуєш своїм життям", - так про своє бажання вирушити в армію розповідає Олена. 

Олена – не професійна військова, хоча про військову службу мріяла ще з дитинства. Батько-офіцер прищепив любов до мілітарної справи. Частину свого життя Олена провела у військовій частині. 

"Я вважаю свого батька – взірцем офіцера. Я тягнулася до своїх батьків і хотіла бути схожою на них. Я бачила військову службу. Знаю, у радянський час та до 2014 року в армії було багато чого поганого. Але
я бачила армію тільки з кращого боку. Тобто, як людей, які захищають свою країну. Коли ти мала дитина, ти бачиш краще".

Олена з позивним Мара. Фото: Надано Христиною Парубій

Дитиною жінка мріяла про роботу в небі, але не склалося. У цивільному житті працювала юристом, державним службовцем. Щодня ходила на роботу, але також мала свої хобі — любила малювати аквареллю, займатися дайвінгом, їздила верхи та подорожувала. 24 лютого Олена повністю змінила своє доволі цікаве життя і стала на захист країни.

"Коли Росія почала повномасштабне вторгнення, я не могла не піти. Прийшла до військкомату, там зустріла ще одну дівчину. Нам сказали, що тероборона (ТРО) розташована не тут. І ми пішки пішли до базування ТРО. На базі сказали, що бригаду евакуювали. Тож ми пішли туди, де її евакуювали. Зустріли натовп охочих, стояли півдня в черзі, щоб написати заяву, а інші пів дня стояли в черзі, щоб отримати зброю", - розповіла про початок служби Олена.

Оборона Київщини та Харківщини

Так Олена почала обороняти країну від ворога. Перше бойове завдання було — стояти на блокпостах у столиці. Олена пригадує: лише тоді зрозуміла, що вже в армії. Не було присяги, тільки автомат і умовне бойове завдання. Адаптовуватися до армії не довелося, тому що реальних армійських буднів не було. Не було казарм, не було стройової підготовки. Якщо були ранні підйоми — то це з певною метою. Не було розкладу, як в армії: підйом, зарядка, вечеря, відбій. 

Олена з позивним Мара.
Фото: Надано Христиною Парубій

"Вже пізніше була дуже крута та урочиста присяга з бандуристом, — пригадує Олена. — Нам десь об 11 годині в центрі ТРО видали зброю, потім відправили відпочивати. О 3 ночі підняли та сказали, що ми маємо зайняти позиції в центрі Києва, зайняти перехрестя. Ми вийшли на це перехрестя вночі. На щастя, наш взводний був кадровий офіцер. Тому він знав, що треба робити. Він обрав нам точки та поставив людей. Дві доби ми там стояли, нас ніхто не міняв, тому що не було кому міняти, нам не було де відпочити, поїсти. Потім на цьому місці з'явився блокпост". Але згодом волонтери почали привозити їжу на блокпост, у штабі також почали видавати їжу.

Олена пригадує, що перші тижні організм тримався на адреналіні.

"Коли ти реально стоїш без бронежилета, без каски, без якогось розуміння, що відбувається в центрі Києва. А десь там на проспекті Перемоги по чутках, по новинах іноді навіть по звуках, їде якась ворожа техніка. Це дуже великий викид адреналіну. А далі приходить звичка. Ти звикаєш до автомата, звикаєш, що навколо тебе два десятки хлопців, ти звикаєш до форми та берців. Адаптація пройшла через стрес та адреналін. Але майже непомітно насправді", — казала Олена. 

Після звільнення Київщини тероборонівці вирушили у більш пекельні точки російсько-української війни. Харківщина стала місцем, де військова по-справжньому відчула активні бойові дії.

"Картину, яку ми побачили – річка, ліс і десь там в лісі ворог, якого ти не бачиш, але ти знаєш, що він десь там є через річку. Дуже спокійно, дуже тихо і дуже небезпечно. Ми майже не бачили Харкова. Ми проїхали повз нього, але майже його не бачили. Ми майже не бачили якихось селищ. Хоча я знаю, що селища, біля яких ми стояли, були майже порожні. Ми зайняли свої позиції. Навколо ліс, річка і тиша. Вночі вона була доволі моторошна. Ми вийшли на берег річки й зайняли там позиції", — пригадувала Олена.

Ворог давав знати про свою присутність обстрілами селища, які були поруч з позиціями Мари. А потім на цьому напрямку пройшов наступ. Територіальна оборона була використана грамотно, недосвідчені бійці нікого не атакували безпосередньо.

"Ми йшли останнім ешелоном, розставляли блокпости й таке інше. Було дуже багато розбитої російської техніки та напівзруйновані селища. Людей майже не було, а у тих, хто залишився, не було світла та газу", — розповідала про події на Харківщині Олена. 

Олена з позивним Мара захоплювалася підводним плаванням. Фото: Надано Христиною Парубій

Радість від звільнених областей

Бригада Олени зупинилася на державному кордоні. Але росіяни далі продовжували обстрілювати Харківську область. Вони цілеспрямовано стріляли по селах та мирному населенню. Продовжували руйнувати далекобійною зброєю. Жінка зізнається, страху тоді не було, але відчувала величезну відповідальність перед побратимами.

"Коли ти вперше стаєш на нуль і розумієш, що перед тобою вже нікого немає, що ми перші — це хвилює. Розумію, що права на помилку немає. При тому у нас були не ті позиції, з яких починають штурм, у нас були позиції, на яких спостерігають і по можливості не виказують себе. Тобто ти сидиш вночі абсолютно в тиші, в темряві з тепловізором і спостерігаєш за тим берегом, щоб, якщо щось станеться, попередити штаб. Це доволі хвилююче відчуття. Не можу сказати, що мені було страшно", — розповідає про перебування на передовій Олена.

Військова разом з побратимами не проводили штурмові дії, але наступали з усіма бригадами та займали позиції. З допомогою її підрозділу замайорів український прапор на російсько-українському кордоні з боку Харківщини.

"Радісно було, хоч і заслуга була не велика, хоча напевно є, тому що ми виконували свою роботу добре", - поділилася враженнями жінка.

Розмову з Оленою ми записали торік у грудні. Опісля вона ще залишалася у війську і після перемоги хотіла помандрувати світом. Але не судилося. У квітні Мара загинула на фронті. На позиціях під Кремінною, на нулі під час виконання бойового завдання.