На те й НАТО

Дивна річ, — як ото люди схильні танцювати на старих граблях, — не надто зважуючи на те, що реальність докорінно змінилася. Аби не виглядати непристойно у справді не надто гарних ситуаціях, — вони зводять цілі гори слів, не надто переконливих аргументів, або просто мовчать у відповідь.

Днями у кількох західних пабліках прокотилася хвиля на мотив вже призабутої пісеньки, — про так звану "фінляндизацію" України. Тобто, за задумом авторів, в умовах, коли Суомі стала членом Північноатлантичного альянсу, її роль "нейтрала", але у Східній Європі, тепер може перебрати на себе Україна. І кози цілі, і вовки ситі… Мовляв, Путін позбудеться свого головного страху, припинить війну і всі умиротворено зітхнуть з полегшенням.

Читайте також: Час для Путіна

Олії у багаття пристрастей довкола чергової спроби "улестити" кремлівського воєнного злочинця, хлюпнуло й повідомлення Financial Times з покликанням на чотирьох неназваних осіб, які беруть участь у підготовці майбутнього саміту Альянсу у Вільнюсі. Вони, мовляв, заявили, що на тлі зростання кількості прихильників "політичного" шляху Києва до НАТО, який мав би бути зафіксований у фінальному документі зустрічі, три країни виступають категорично проти – США, Німеччина та Угорщина. Тобто вони воліють і надалі тримати двері блоку відкритими для Києва, але не більше…

Я розумію, що до таких інсайдів слід ставитися дуже обережно, тим паче, що західні медіа, як засвідчив останній тиждень, не є взірцями якісної журналістики. Зокрема, це стосується і "зливу" таємних документів про майбутній український контрнаступ і про те, що Вашингтон не вельми відвертий зі своїми союзниками, шпигуючи за ними так, як і за визнаними офіційно противниками.

Тріумвірат виглядає цілком вірогідним, бодай з огляду на присутність там Угорщини та Німеччини. Про позицію Будапешта вже мовлено-перемовлено, тамтешні владні політики ладні кинутися під танки, аби не допустити підняття українського прапора перед штаб-квартирою блоку. Про Німеччину обмежуся лише однією ремаркою: саме Ангела Меркель стала грудьми проти надання ПДЧ Україні на історичному саміті НАТО у Бухаресті 2008 року, після мюнхенської промови Путіна

Та все ж, погодьтеся, тріумвірат виглядає цілком вірогідним, бодай з огляду на присутність там Угорщини та Німеччини. Про позицію Будапешта вже мовлено-перемовлено, тамтешні владні політики ладні кинутися під танки, аби не допустити підняття українського прапора перед штаб-квартирою блоку. Про Німеччину обмежуся лише однією ремаркою: саме Ангела Меркель стала грудьми проти надання ПДЧ Україні на історичному саміті НАТО у Бухаресті 2008 року, після мюнхенської промови Путіна. Цей демарш німецької ексканцлерки фактично розв'язав руки російському диктатору, через кілька місяців Москва напала на Грузію, і, задовольнивши там інтерес до ймовірної реакції (якої по суті й не було) Заходу, взявся за підготовку війни в Україні. Отже, якщо німці уже призабули почуття вини за Другу світову, то цілком можуть відновити його, згадуючи про Україну.

Читайте також: Істерична війна

А ось позиція США виглядає дещо дивною. Найпотужніший партнер Києва у війні проти Росії апріорі не може виступати проти такого, — хай навіть символічного, — запрошення України до Альянсу. Усім відома спільна двопартійна солідарність американських конгресменів щодо підтримки спротиву Москві. Позиція президента Байдена теж "на столі", - жодних компромісів з воєнними злочинцями, допомога Україні зброєю та коштами, принаймні, до повернення ЗСУ на кордони 1991 року. У всякому випадку, про це й інше ми чуємо у публічних заявах американських політиків на військовиків.

Так, звісно, сумніви можуть виникати лише з огляду на українські реалії. Причому, — не стільки з царини військової (українські воїни, попри те, що інтенсивно вчаться опановувати закордонну зброю, самі можуть давати майстер-класи своїм колегам з армій Альянсу), а з точки зору політичної.

Недавні скандали з викриттям шпигунської мережі ФСБ у найвищому керівництві СБУ, а також присутність російських агентів впливу на найвищих щаблях української влади також не пройшли повз увагу наших союзників

Недавні скандали з викриттям шпигунської мережі ФСБ у найвищому керівництві СБУ, а також присутність російських агентів впливу на найвищих щаблях української влади також не пройшли повз увагу наших союзників. І на тлі нездатності захистити власні таємниці від "всевидячого ока" легіону московських шпигунів, у США можуть дмухати на холодне, вирішуючи, чи варто запрошувати Україну у структури воєнного блоку, в якому вони грають домінівну роль. Нез'ясованими до решти залишаються й мотиви дивного бажання президента Зеленського поспілкуватися з лідером Китаю, — наразі не здійснене, але й не відкинуте, — а для Вашингтона Пекін є таки суттєвим подразником, коли йдеться про ймовірну тайванську кризу.

Читайте також: Хто диктував Пекіну "мирний план"?

Але, як засвідчує досвід, Україні варто додати зовнішнього імпульсу, аби виправити її власні "косяки" і відверті промахи. На те й НАТО, тобто політичне запрошення до Альянсу у Вільнюсі, щоб на шляху до реального членства усунути їх. А танці на старих граблях, "відчинені двері", в яких постійно доводиться тримати ногу для "щілини", сіють сумніви у тому, наскільки серйозними є плани союзників щодо світу без "буферних зон" і диктатур.

Про автора. Ігор Гулик – журналіст, головний редактор сайту "Еспресо.Захід".

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.